Трете видання
(Продовження з березневого числа)
Чи в Православній Церкві є чистий, давній грецький обряд?
— А що Ви скажете про зміни, які позаводжено в Православній Церкві в самій Службі Божій?
— Звідки, наприклад, в багатьох православних церквах в неділі й свята по «Малім вході» введено звичай поминати померлих та співати «Вічная пам’ять»? Або, чому в Православній Церкві в неділі й свята по сугубій єктенії (по св. Євангелію) йде почитування імен померлих, що нераз триває й цілу годину? Але правда! За поминання померлих вірні складають гроші. Для грошей варто і в дечому змінити обряд, але змінити його тому, щоб серед вірних піднести побожність, — це непростимий гріх, це латинщення!
— Де поділася в Православній Церкві проповідь про Євангелію? Спочатку перенесено її на кінець Святої Літургії, а тепер оминається її зовсім. Де і коли мають вірні учитися Христової науки?
— А московський патріярх Нікон, що зробив з давніми богослужебними книгами, уживаними в Православній Церкві? Він бачив не те, що в інших книгах, але навіть в святому Євангелії та Апостолі було безліч похибок та змін, тож почав їх справляти. Дещо справив, а в інших місцях багато поопускав або пододавав. В Святій Літургії поскорочував багато молитов. Тоді то й постали в російській Церкві «старообрядці», які не хотіли прийняти цих нових, «справлених» книг.
— Не така була грецька Літургія, як вона є тепер в Православній Російській Церкві. Вчений митрополит московський Філарет ось що пише про московське Богослуження: «Ми (тобто російське духовенство) замало дбаємо про те, щоб Богослуження відправляти як слід. Замість, щоб триматися старовинного, грецького Богослуження, ми додаємо багато нового і то такого, що його тяжко зрозуміти не тільки тому, що слухає, але навіть тому, хто читає». І оце говорить таки про ваше Богослуження.
Які «звичаї» бувають в Православній Церкві?
— Та оце деякі тільки зміни, одобрені навіть найвищою владою Православної Церкви, а скільки то змін заводиться у вас таки самими священиками? А що думати про ваші так звані «обеденныя пустозвоны»? Аж вірити не хочеться, щоб щось такого могло діятися, та розказував мені про це чоловік дуже ознайомлений із справами вашої консисторії або, як її часто називають російські священики, «пилатової палати». Він оповідав, що в російських церквах водиться ось таке: священик каже «благовестить к обеднє», тобто дзвонити на Службу Божу. По якомусь часі каже дзвонити «во вся», ніби в часі святого Євангелія. За якої чверть години каже «ударить к достойне», нібито дзвонити на «Достойно єсть». При тому слідкують, чи хто не йде до церкви. Як тільки покажеться перший вірний, біжить священик до церкви, отворяє царські врата і з порожньою чашею в руках виголошує: «Всегда, ныне и присно, и во веки веков» або таки без чаші відразу «Благословеніє Господнє на вас», а бідний вірний жалкує, що спізнився на «обедню».
А що діється з відправою вечірні та утрені? Подзвонять на дзвіниці, отворять на хвилю церкву і зразу замикають. А коли вірні починають сходитися на відправу, церковний «причет» заявляє, що Служба уже відійшла, бо священик прийшов до церкви ще перед дзвоненням. Таке мені оповідав чоловік, що бачив це на власні очі. Скажіть, брате, чи є в тому трохи правди, чи ні?
Хворий нічого не відповідав, але його мовчанка була найліпшою відповіддю. Соромно йому було признатися до цього.
— Ось вам чистий, грецький обряд, — говорив далі о. Петро. — Не дивно, що від такого грецького обряду відхрещується 15 мільйонів старообрядців, яких викляла російська Церква за те головно, що вони хотіли триматися старовинних, грецьких обрядів. От ці то старообрядці із своєю любов’ю до старовинного, грецького обряду прихильніше ставляться до католицької Церкви, ніж до державної, російської, від якої відлучилися.
Чи вільно заводити зміни в обряді?
— Але все таки є гріхом — заводити зміни в обряді, — відізвався хворий.
— Це залежить від того, хто заводить зміну, — відповів о. Петро. — Самому священикові цього робити невільно, бо священик не має влади рядити в Церкві. Він мусить у всьому слухати свого єпископа. Але коли це зробить вище духовенство, тоді вільно, бо церковні обряди є заведені людьми, а не Ісусом Христом, тож і людям вільно робити в них зміни. Щоб це стало яснішим, дам Вам інший приклад.
— Людина має дуже гарну, шовкову одіж, але вона стала йому трохи затісна. Він дібрав такої самої матерії і розпустив її. Чи ця одіж вже не є більше його одіжжю, чи вона вже не гарна, не шовкова? Ні! Вона і його одіж, і гарна, і шовкова та ще й ліпша йому до стану. Ось такою шовковою, гарною одіжжю є і обряд. Він і зігріває до побожности, і підносить красу Богослуження. Тому кількасот літ був добрий, навіть дуже добрий, та по кількох сотках років став трохи затісний. Змінилися часи, змінилися люди. Що гріло давніше, нині вже не так гріє, що підносило побожність давніше, нині може навіть викликати згіршення. Чи не так? Як би так нині заставив у притворі братолюбні столи, які заставлювали християни перших віків, і гостив вірних хлібом і вином? Чи не викликувало би це згіршення? Говорено би, що люди йдуть до церкви, щоб пити? Що ж робити? Чи ліпше лишити одежину так, як вона є, потісною, хоч би й потріскалась на людині, та дозволити, щоб дірами завівав студений вітер і морозив його, чи радше додати щось, що зробило би її знову доброю на довгі літа? Як зробить мудрий чоловік?
Зміни в обряді за свв. Йоана Золотоустого та інших
— Ні! Святий обряд — не одежина; в ньому не можна заводити ніяких змін та додатків, — перервав хворий.
— Добре, — сказав о. Петро. — А що Ви думаєте про св. Йоана Золотоустого? Чи він був святим, чи він був щирим приятелем грецького обряду, чи він робив щонебудь, що могло вийти на шкоду святої віри та грецького обряду? Правда, що він — один з найбільших святих грецької Церкви, його віра тверда, мов скеля, його наука, мов чисте золото! Адже може ніхто більше не позаводив змін в грецькім обряді, як цей великий Святитель. Він же скоротив Службу Божу св. Василія Великого, а зробив це тому, що вона в його часи вже була задовга. Він змінив спосіб св. Причастя, впроваджуючи уживання ложечки. Перед тим вірні діставали Найсвятіше Тіло на долоню, а Найсвятішу Кров пили прямо з чаші. Чи він був ворогом святого грецького обряду, чи він хотів його златинщити?
— А святий Василій Великий, чи не зробив перед ним того самого зі Службою Божою св. апостола Якова. Чуєте! Він скоротив Службу Божу, яку уложив сам апостол, учень самого Божественного Спасителя, що бачив на власні очі першу Службу Божу, яку відправив Ісус Христос в четвер перед своїми муками. Чи він зробив зле? Ні! Ціла Церква величає його великим Святим.
— А святий Йоан Дамаскин? Хіба ж не уложив тисячі нових пісень і повводив їх до Богослужень? Чи цих Богослужень не було перед тим? Ні! Вони були, тільки їх відправляли інакше. Бачив св. Дамаскин, що вони вже не надаються, тож позаводив зміни. А св. Прокл, що впровадив до Служби Божої пісню «Святий Боже», а багато інших, чи вони робили зле, чи через ті зміни обряд не став грецьким? А святі отці українські, чи не заводили змін в обряді, чи не додавали нових Богослужень?
Звідки пішло бриття бороди?
— Та, може, Ви і правду кажете, — перервав хворий, — але, бачите, мені дуже противне є те, що ваші священики навіть у зовнішньому вигляді не дотримуються грецьких звичаїв і бриють бороду та вуса. Це ж прецінь цілком не по обряду. Ісус Христос та апостоли не брили борід.
— Щодо цього, то будьте цілком спокійні, — відповів о. Петро. — Католицька Церква ніколи не змушувала священиків грецького обряду, щоб брили бороду. І нині бувають у нас священики, а навіть єпископи, що носять бороди. Є навіть монахи латинського обряду, що носять заріст. Але не думайте, що бриття борід є звичаєм суто латинським. Деякі грецькі єпископи з часів цісаря Юстиніяна, значить з VІ віку, зображені на образах з бритими бородами та вусами і з коротко стриженим волоссям. Видно, що вже тоді був такий звичай і в грецькій Церкві.
— В книжці «Театронь» або «Позорь историческій», виданій в Росії за царя Петра Великого, читаємо, що в часі переслідувань християн за римських цісарів ввійшов був звичай, що священики брили бороду та вуса, так як це робила тоді римська шляхта, патриції, щоб не різнитися від них, і в цей спосіб устерегтися переслідувань. Це дуже давній звичай! А щодо ношення довгого волосся на голові, як це носять російські священики, то треба вам знати, що це не є давній, грецький звичай. Був час, коли в грецькій Церкві ношення довгого волосся на голові було священикам прямо заборонене. Грецький, трульський собор з 629 p., який грецька Церква хоче навіть назвати собором вселенським, дуже суворо виступає проти цього і каже, що носити довге волосся вільно тільки тим священикам, яким єпископ за їх провини відібрав священичу власть. Собор цей уважав ношення довгого волосся карою.
Як давня є віра, якої дотримуються українці-русини?
Бесіду о. Петра перервав хворий.
— Що з того, що так було давніше? Прецінь ваша уніятська віра постала не давніше, як триста літ тому. Перед тим уніятської віри не було.
— Як то? — відповів о. Петро. — Наша віра існує тільки від 300 літ? То св. Йоан Золотоустий, св. Василій Великий та інші не були нашої віри і нашого обряду? Але ж це історична брехня! Ми визнаємо ту ж саму віру, яку визнавали оті великі Святителі Церкви, ми придержуємося того самого обряду, що й вони.
Наша віра, наш обряд так давні, як давня є Христова Церква, а хто говорить інакше, той або сам не знає правди, або, хоч знає, то приховує її перед людьми і вдає, що не знає. Адже вже в самих початках витворилося в Христовій Церкві два головних обряди, один на Сході, грецький, другий на Заході, латинський. Були ще й інші, менші, та про них нема що нині згадувати. А ми, українці, придержуємося тої самої віри, яка була від початку християнства, і того самого грецького обряду, який із самого початку розвинувся в Христовій Церкві.
Причина ненависти
— Ми знаємо, що ви, члени російської Церкви, найгірше ненавидите нашу віру тому, що ви колись самі визнавали її, а пізніше відреклися. Правда, що нема гіршого ворога, як той, що покине свій народ і пристане до іншого. Нема гіршого ворога Церкви, як той, що колись був її членом, а відтак відірвався від неї. Ви чули, може, що турки брали християнських хлопців і виховували їх в бусурманській вірі для того, щоб з них зробити найгірших ворогів Христової віри, яничарів, які воліли кожну іншу віру, кожний інший народ, ніж свій. Зі свого сміялися, своїми гордували, своє проклинали і хотіли, щоб з нього не зосталось ні сліду на землі. Так робить нині і російська Церква!
— Вона спершу була також донькою католицької Церкви. Та покинула свою матір і стала її ворогом, а найзавзятішим тої великої, прегарної її галузі, що називається католицькою, грецького обряду. Та щоб забити в собі докори сумління, ви вигадуєте на нашу віру, на наш обряд найогидніші вигадки, посуджуєте нас за найгірші речі, а для посміховиська називаєте її вірою калакутською, себто вірою, яку визнавати личить хіба якимсь там півдиким калакутам, між тим, як нас в самій Галичині є чотири мільйони, не числячи українців на Угорщині та в Америці. І то не якихось диких калакутів, а щирих українців, що славилися великою освітою тоді, коли ще про Росію і слуху не було, що будували величаві Божі храми в первопрестольнім Києві, закладали школи, бібліотеки, мали великих святих, як св. Теодозія, Антонія, а навіть між самими князями, як св. Бориса і Гліба. Це наші святі! Вони кість з кости наші, вони і нині є нашими заступниками перед Божим престолом. Та наша тодішня державна, російська Церква силою та підступом відірвала мільйони наших братів від католицької Церкви і прилучила до себе, де вони нидіють та гинуть. Гинуть, кажу, бо скажіть самі, скільки то у вашій Церкві різних-прерізних сект, які відхрещуються від неї, мов від найбільшого ворога? А російська Церква всю ненависть звертає проти нашої Церкви, бо знає, яка небезпека загрожує їй від святої Унії, знає, що Голова католицької Церкви, Климентій VIII сказав, що хоче навернути цілий Схід до католицької Церкви, а хоче це зробити саме через українців, і ми маємо в Бозі надію, що це колись мусить статися, бо Христос сказав, що мусить бути одно стадо і один Пастир.
Чи винен російський народ?
— Я не виную російський народ, що він обаламучений вашими учителями, бачить в нас ворогів, а нашу віру уважає нераз гіршою, ніж жидівську; але хай би цей російський народ зайшов до наших церков, почув наші науки, почитав наших книжок, тоді пізнав би він правду, пізнав би, де живе Христос! Та ваші опікуни заслонюють перед ним правду, зогиджують йому нашу віру. Знає добре російський уряд, знають і ваші Владики, що велика частина вірних російської Церкви, а особливо ті, що визнають себе русинами, радо навернулися б до віри своїх батьків з часів свв. Володимира Великого і Ярослава Мудрого, і тому робить все, щоб з тої давньої батьківської віри і сліду не було в цілій Росії.
— Донедавна не вільно було в Росії відправляти Служби Божої по нашому обряду, не вільно греко-католицькому священикові навіть поїхати до Росії! Вільно в Росії визнавати віру католицьку по латинському обряду, вільно визнавати всі інші, як: жидівську, бусурманську, буддійську, вільно всяку, хоч би й найбільше поганську, а нашої не вільно.
— Як той син, що прожене матір з батьківщини за те, що вона ганила його злі вчинки, після всім дозволить приходити до себе в гості, хоч би і зовсім чужим, а свою матір, коли б захотіла зайти, затравить псами, так і ваш російський уряд, так і ваші ті, що держать власть в своїх руках, вигнали матір, що їм дала християнське життя, із своєї хати, ще й нарікають на неї.
Тих, що хотіли триматися своєї матері, католицької Церкви, в Сибір гнали, мов, душогубів. А чому? Бо бояться правди, бо на них здійснюються слова Спасителя, що люди полюбили пітьму, а ненавидять світло, щоб при його блиску не показалися їх погані діла. Знають, що серед вірних російської Церкви ще не зовсім загинули давні спомини, коли вони належали до правдивої Христової Церкви, і знають також, що до їх сердець нічим так щиро не промовить, як давнім, прадідним, грецьким обрядом, якого тримаємося ми. Хай би так наші українські католицькі священики пішли між руський народ, що живе на Україні, Білорусі, Поділлі, хай би заговорили до нього його рідною мовою, хай би пригадали йому ті світлі часи, коли він належав до католицької Церкви, хай би повчили його правд Христової віри, а тоді мільйони штундистів та старовірців вернулися б до давньої католицької віри, до батьківського, грецького обряду. Та цього якраз найбільше боїться російський уряд. Боїться, щоб народ не прозрів, не пізнав, де Христова правда.
Отець Петро говорив щиро, аж запалювався, а хворий дивився, не спускаючи з нього очей.
— Та я не обстаю за нашим урядом, — сказав тихо, — я не хочу бути ворогом правди. Я і сам досить натерпівся від наших властей.
— Я й кажу, що ви тому не винні, що вас так учать, — говорив далі о. Петро. — Ваші учителі є тими, про яких говорив Ісус Христос, що взяли в свої руки ключ розуміння, замкнули Царство Боже і самі туди не входять і не дають ввійти іншим.
— Та ми довго розговорилися, а Ви ще слабі. Дасть Бог діждатися вільного часу, то і поговоримо довше, а я Вам розкажу, що ми, українці греко-католицького обряду, ніякі калакути, а діти тої самої віри, яку прийняв наш київський великий князь св. Володимир.
По цих словах попрощався о. Петро з хворим і відійшов.
III
Коли настала схизма в Церкві?
По кількох днях зайшов о. Петро знову на довший час до кімнати хворого. Обов’язки в парафії та при господарстві не давали йому спромоги робити це частіше. На хвилю, щоб спитати про здоров’я та про те, чи хворий чого не потребує, заходив о. Петро щодня, а часом і кілька разів на день. І знову завів розмову про те, що лежало йому на серці, і що, як бачив, цікавило хворого.
— Вам, брате, — говорив о. Петро, — здається, що віра, яку Ви називаєте уніятською, а яка є католицькою по грецькому обряду, що вона щось зовсім нового, вигадка злих людей. Я Вам вже сказав, що вона є така давня, як давня є Христова віра, але Ви, здається, не конче вірите цьому. Тож я Вам розкажу про це. А буде воно мені тим легше, що бачу, що Ви досить ознайомлені з історією Церкви.
— Без сумніву, знаєте, коли саме українці прийняли християнську віру. Було це за великого князя київського св. Володимира Великого,якого Церква величає рівноапостольним і якого пам’ять обходить дня 15 липня.
(Далі буде)
