Під такою назвою появився репотраж-інтерв’ю редакції «Пшеґльонду Повшехнеґо» ч. 10, 1987 р. з о. парохом М. Чекаєм у Баниці, на Лемківщині. В цьому репортажі є зовсім відмінний підхід до наших лемківських церков від загально прийнятого, як пам’яток релігійної архітектури. До цього часу чи це були згадки українців, чи поляків, то на першому пляні стояла справа збереження архітектурних пам’яток минулих століть. В цьому репортажі наголос поставлено на зовсім чомусь іншому. Чи церква, чи костьол — це дім Божий і тому його треба зберігати не так для людей, як для прослави Бога, щоб люди могли мати змогу відчути близкість до Бога.
З цього докладного репортажу, який заторкує багато різних ділянок, пов’язаних з ремонтом пошкоджених чи відбудовою руїн, з відновою устаткування, ікон, риз чи іконостасів, виловимо лише дещо, що кидає деяке світло, чому польський священик ремонтує церкви, зберігаючи їх первісний східній вигляд як назовні, так і всередині. Отець Чекай, як любитель лемківської церковної традиції, відновив і, можна сказати, врятував від цілковитої руїни кільканадцять церков в західній Лемківщині. І хоч їх зараз вживають поляки, то стиль і урядження залишається давнє — східне. Одинока зміна, що престіл ставиться перед іконостасом, а за царськими воротами залишається табернакулюм із Найсвятішими Дарами. Ось деякі думки отця Чекая.
… Ані з греко-католицьким обрядом, ані з східньою архітектурою я не мав нічого спільного і церкви зблизька не бачив. Одного разу треба було мені поїхати до Нового Санча і, чекаючи на автобус, я пішов оглянути околицю. В долині побачив я три бані на церкві в Матієвій. Структура церкви з тими банями мене зачарувала, й при першій нагоді я поїхав там оглянути цю церкву зблизька. І цей вид мене причарував… Тепер я вже знаю, що хоч одна до одної подібні, в кожній можна знайти щось відмінного, щось цікавого.. Крім того, ті церковки мають в собі багато якоїсь духовости. Так легко в них знайти молитовний настрій. Дійсно, кожна з них — це не лише мистецька перлина, але вчителька побожности.
А що о. Чекай мав замилування до ремонтування та вмів роздобувати всі потрібні матеріяли, то за останніх 20 років він відновив церкви в Матієвій, Чирній, Перунці, Баниці і Біличній, а зараз працює вже в Милику.
Репортери довідались в розмові, що о. Чекай вже три роки робить старання, щоб відібрати з музею деякі речі, забрані з тих церков, які він відремонтував. Жаліється, що досі його старання безуспішні. Репортери зробили замітку, що в музеях є кращі можливості ці речі зберегти. Ось відповідь о. Чекая:
«Мусимо пам’ятати, що всі предмети церкового мистецтва — це людська набожність… Не можна забувати, що ці речі хтось для церкви фундував і з якоюсь ціллю. Що основне у тому було, що фундували на славу Божу. Забирання цих речей до музею — це перекреслення волі фундаторів. Люди часто давали останній гріш і продавали останню скотину, щоб зробити пожертву для церкви, а тепер хтось то собі забрав і замкнув у музеї… Мусимо завжди пам’ятати, що всі ці речі, даровані церкві, призначені служити Господу Богу, а не людям. Таке забирання церковних речей до музеїв — це також святокрадство. Хоч воно й узаконене».
Ось що про ці справи говорить Конституція про Літургії: «Хай єпископи пильно слідкують, щоб предмети церковного вжитку не попадали у приватні руки ані не нівечились, бо вони мають бути прикрасою дому Божого»…
Мистецькі твори на прославу Бога повинні залишитись там, де вони були створені, й служити своїй первісній цілі. Забирання тих речей в який-небудь спосіб противиться самій Заповіді Божій — Не кради!
На зауваження репотрера, що це інтерпретація чисто релігійна, отець висловлює свій погляд.
«Музей — це с властиво магазин чи навіть цвинтарище мистецьких творів. Коли ж хтось робив щось для церкви, то робив це для конкретної церкви й для конкретної функції. Ті мистецькі твори живуть разом з людьми і для людей по церквах та помагають їм наблизитися до Бога. Тому церковне мистецтво мусить бути на своєму місці, там, де воно сповняє свою функцію».
А на зауваження, що музеї зберігають мистецькі речі від знищення, він дає такий приклад. Коли згорить чи завалиться одна церква, то пропаде все те, що було в ній. А коли згорить або війна знищить музей, то в ньому пропадає тисячі мистецьких речей цілого району чи краю.
І друге питання. Музей відкритий лише для людей, зацікавлених мистецтвом. Часто речі здепоновані лежать недоступні для глядачів, а навіть для дослідників. А церква відкрита для всіх і в кожний час, а при тому вона заспокоює не лише людську цікавість, але дає те, чого не може дати музей. Музей промовляє до розуму лише, а церква теж і до душі.
Репортер запитав, чи реставраторська праця не перебиває його душпастирської праці. Отець сказав:
— Ніколи. Адже церква чи костьол — це дім Божий. Отже й праця при церкві дає чимало релігійних переживань. Це свого рода молитва. Це наша служба Богові…
Часто люди дивилися на свою церковцю, як на руїну, яка зневірювала їх. Під час ремонтування, коли церква прибирала щораз кращий вигляд, навіть ті, що стояли зовсім осторонь, починали нею цікавитись. Краса оновленої церкви діяла на них… Люди при праці біля церкви пригадують собі Бога та свій обов’язок супроти Нього. Я зауважив у багатьох парафіях, що з відбудовою Божого храму росла релігійність мешканців. Гарний Божий дім — це була їхня метрика. Це щось, що цементує людей між собою і з Господом Богом».
А на запитання, чи справді церкви пробуджують побожність людей, о. Чекай так відповів:
«Як церкви, так і давні костьоли є переповнені мистецькими творами. їх фундували на славу Божу різні люди. Багаті й убогі. Часто саме ці убогі витрачались з останнього, щоб придбати щось гарного для своєї церкви. І коли церква була гарно випосажена своїми жертводавцями, то як це не мало сприяти їх молитовному настроєві?»
Дальше він пояснює, що збереження вивінування церкви за східнім звичаєм зовсім не перешкоджає відправі римо-католицького Богослуження. Літургічні зарядження Польського Єпископату кажуть, що Найсвятіші Дари мають бути не на престолі (лицем до вірних), але із-заду за престолом, на видному місці. Отже, пристосовуючись до влаштування по церквах, він висуває престіл перед іконостас, а за іконостасом та за відкритими царськими воротами — приміщує Найсвятіші Дари. Навіть ікони на іконостасі дуже добре доповняють Святу Літургію, створюючи відповідне зорове тло для вірних своєю символікою. Він стверджує, що іконостас у великій мірі доповняє те, чого в польських костьолах не було — зорові враження та переживання.
На запитання, яка різниця між Літургіями латинською і східньою, отець сказав:
«В латинській Літургії людина віддає себе вповні Господу Богу та поручає Йому свої молитви. Літургія східня підкреслює те, що є таємницею віри. Людина присвячує Богу необмежену кількість часу».
На питання, чи в тих церквах правиться Служба Божа греко-католицька, отець Чекай відповів, що в міру потреби правиться, подавши пояснення, що в 1947 році не всіх греко-католиків вивезено. А теж багато вивезених повернуло і тепер повертає на свої оселі.
На запитання, чи римо-католицький обряд їх не притягає, отець відповів:
«Декрет Собору Ватиканського Другого про Східні Церкви наказує: «Всі східні християни хай знають і сприймають це як річ безсумнівну, що можуть та повинні завжди зберігати свої давні літургічні обряди»… А коли б з огляду на ситуацію, в часі чи з особистих спонук, від того обряду відступили, то повинні старатися повернути до традицій, одідичених по своїх предках… Це для мене закон і директива», — сказав Отець.
Репортер: Чи є помітні взаємні упередження?
Отець:
«Тим людям, що тут тепер осіли, римо-католикам, я поставив справу ясно. Чи церква, чи костьол є на те, щоб славити Бога. А на запити людей чи перероблена церква с тепер костьолом, я даю таку відповідь:так ставити справу є неправильно. Це є Божий дім. І хоча устаткування зосталось церковне, то воно прекрасно надасться теж для відправи римо-католицького Богослуження. Коли б мій наслідник зажадав викинути іконостас, то люди, які помагали в реставрації церкви, обурилися б і не допустили би до того».
Дальше подав інший приклад:
«Коли в Біличній збудовано на руїнах церкву, то приїхало п’ять осіб із Заходу, лемків з Біличної. Вони вже були тут раніше, коли стирчали лише залишки мурів. Тепер увійшли, поцілували долівку і на голос розплакались з радости. І хоча та церква служить тепер римо-католикам, то вони мені вдячні, що я її врятував від загибелі».
Репортер — Чи йому не робили закидів, що він ремонтує руські церкви?
Отець відповів: «Це не є руські церкви, але доми Божі. Я далекий від того, щоб складати поклони в ту чи другу сторону, а тим більше, щоб бити політичні поклони. Служу Богові, тому дбаю про Божі доми. Мене не цікавить зовсім ані політика, ані мистецтво як таке. Мене обходить справа віри. Я рятую лемківські церкви не тому, що вони лемківські, що вони архітектурні пам’ятки, але тому, що вони Божі доми, Богу й молитві присвячені. А хто в них молиться чи буде молитись, це не моя справа, але молитись будуть люди, які вірять в Бога».
* * *
Оце вперше впало мені в руки того рода насвітлення справи. Отець Чекай не входить в причини, чому ці церкви гинуть, кому вони мають служити. Він виходить із заложення, що він, як слуга Божий, обдарований хистом реставратора, має дбати про Божі доми, щоб віруючі люди мали відповідне місце для молитви. Він шанує волю офіродавців, що ці храми будували для прослави Бога, тому зберігає їх вигляд та по можності внутрішнє устаткування у первісному стані. Бо така воля тих, що їх будували. Він приучує римо-католиків, які тут тепер осіли, до пошанування східнього вивінування церкви та до зберігання їх східнього характеру — це ані руська церква, ані польський костьол — але Божий дім для молитви вірних.
Що ж, інтерпретація і праця шляхетна. Та чи на довшу мету та на ширші маштаби дасть якісь позитивні наслідки? Хто поділяє думки о. Чекая? Він не вічний. Як інші ксьондзи шанують та респектують Постанови Ватиканського Собору чи навіть зарядження їхнього папи у справі Східніх Церков?
Отець Чекай напевне не діє на власну руку, але за згодою або за вказівками своєї вищої церковної влади. Коли такі думки кружляють у колах церковної влади в Польщі, то це вже набирає іншого виміру. Але й воно криє в собі багато недоговорень, багато такого, що ми вже чули й бачили на протязі історії. Зверху гарні слова, шляхетні вчинки, а що криється за тим всім? Мимоволі насувається думка, що це пригравка до відомого вже нам здавна «чи римо-католик, чи греко-католик — це все одно». Бо ж і одне, і друге — віра в того самого Бога. Отже, пощо нам ділитися? Хвалім Бога разом, а хто буде рядити в цих церквах-костьолах, про це наразі ні слова.
Може о. Чекай надто з релігійного боку насвітлив справу, може я надто по-світському підходжу до тої справи. Але факт лишається фактом, що тими відновленими церквами розпоряджають поляки для своїх потреб, а наші люди дальше мусять молитись по чужих костьолах або по своїх колишніх церквах за дозволом…
Ми вдячні о. Чекаєві за опіку над нашими Божими домами, нашими прадідами здвигненими на славу Бога. Ми шануємо й подивляємо його запал та труд. Але ми теж хотіли б почути ясно, хто має право господарити в тих церквах? Чи той, що собі відновив, чи той, що їх ставив для своїх нащадків?
