З Конференції для питомців Колегів Св. Софії в Римі 17 лютого 1989 року,
з нагоди 97 річниці народин покійного Патріярха Йосифа
В Євангелії св. Івана записано на початку 10 глави притчу про овечу кошару і доброго пастиря. Блаженніший пам’ятав про ті Христові слова і старався бути добрим пастирем для свого стада, також тоді, коли був у тюрмі й на каторзі. Ризикуючи збільшенням кари, Блаженніший писав Послання і розсилав, щоб піддержувати віру в народі. І сам він казав потім у Римі, з нагоди 30-річчя вступлення на Києво-галицький митрополичий престіл: «Тих 30 років митрополитування полягало на писанні тайних послань та й на тих переїздах з одного місця в друге,почавши від Львова і Києва, де мене привезли незабаром, — а там була найгірша й найсуворіша тюрма, і аж під Владивосток і на північ до Полярії [Полярного Кола] та й на південь до Казахстану». (Твори Патріярха і Кардинала Йосифа, том XIII, стор. 300).
З оповідань священиків-ісповідників можна зробити висновок, що кожного року Блаженніший Йосиф писав бодай два Послання (на Різдво і на Великдень), починаючи від 1947 року, тобто після однорічного слідства і першого засуду в Києві. В 1948 році появилось вже третє Послання «Про піст», що його відпис зробив собі в Галичині о. Іриней Готра, ЧСВВ, і про це він згадував в Детройті в 1965 році. Ті Послання доходили до наших священиків і вірних не тільки в Західній Україні, але і на Сибіру. Два Послання з 1954 року були надруковані в «Творах Патріярха і Кардинала Йосифа», том IX, стор. 342-352.
Крім цього, він молився за своє стадо щодня, а кожної неділі і в свята правив Службу Божу — «Зa Церкву і нарід». «Думки Митрополита Йосифа, — писали його співкаторжники проф. Станіславський і проф. Ґробауер, — безупину кружляли довкруги питання, як облегшити горе земляків, хоч йому самому доводилося пережити багато гіркого. Страждання українського народу пригнітали князя Церкви важким тягарем». Тому не дивно, що Блаженніший переживав кризу сумління перед своїм звільненням з каторги.
Про це оповів українським паломникам, в марійськім відпустовім місті Льорето 7 квітня 1983 року, колишній особистий секретар Папи Івана XXIII — архиєпископ Льоріс Каповілля. Секретар довідався про це від папи, а папа оповів кард. Віллєбрандсові, який їздив до Блаженнішого Йосифа до Москви і вони були там разом майже тиждень (від 27 січня до 4 лютого 1963 p.). Блаженніший, як добрий пастир, не хотів залишати свого стада і їхати до Риму. «Архиєпископ Сліпий, — казав монс. Каповілля, — перед виїздом з Москви переходив велику кризу сумління. Він хотів їхати до Львова, хотів вернутись до Львова: «Я не можу залишити-опустити мого народу, але коли не пускають мене на Україну, щоб сповнити волю папи і бути корисним для мого народу, побачимо, яке буде моє життя». «Я думаю, — закінчив свою промову монс. Каповілля, — що це було геройське рішення, бо геройство — це не тільки вмерти, але геройством є — також жити. Навіть розстріл, п’ять хвилин — і все скінчено, а довге життя-служіння може стати для декого геройським життям-свідченням». (Науковий збірник п.н. «Інтерпідо Пасторі», («Неустрашимому пастиреві») ст. 341.
Блаженніший, будучи вже майже цілий рік у Ватикані, мріяв про поворот, бо наприкінці 1963 року писав до свого співкаторжника проф. Станіславського, тоді у Відні: «Що я вийшов на волю, то справді чудо, а так само і друге, що я живу. Але важне те, що хочу вертатися назад, якщо тільки буде можливість».
На жаль, такої можливости не було, а тим часом Блаженніший підносив справу переслідування нашої Церкви і народу на Вселенському Соборі й на Папських Синодах. І так проминуло 9 років. Тоді, з нагоди свого 80-річчя — 17 лютого 1972 року, в храмі Жировицької Богоматері і святих мучеників Сергія і Вакха, Блаженніший сказав: «Коли в 1963 році міністер Мордовської Республіки проголосив мені в присутності ляґерних генералів і полковників, що я звільнений Верховним Совєтом у Москві, тоді я спитав, чи свобідна і Церква? Очевидно, яка мені свобода, якщо страждає Церква? Яка воля єпископові, коли його Церква в неволі? Під послухом я мусів їхати до Риму, і за те дуже вдячний Святішому Отцеві Папі Іванові ХХІІІ… Може, не для одного здавалося б, що це радість, та для мене наша Церква і нарід є першим чинником діяння, а не особиста користь… Не можна бути пасивним і лишити долю нашої Церкви і народ на проізвол судьби [напризволяще]… Не йде тут про мою особисту вигоду, але про майбутнє нашої Церкви і народу. І коли я що невміло чи неправильно вчинив, прохаю Милосердного Бога прощення» (Твори… XIII, 149-153).
Тому, що його не пустили на Україну, не дозволили навіть вернутись до Львова, то він у короткому часі встиг викликати священика зі Львова до Москви — о. Василя Величковського і, за прикладом Слуги Божого Митрополита Андрея з 1914 року, потайки уділив йому архипастирських свячень, іменуючи його Луцьким єпископом, щоб забезпечити своєму стадові архиєрейську опіку. З приводу смерти єпископа-ісповідника Василя Величковського в 1973 році у Вінніпегу (Канада), в поминальній проповіді в соборі Св. Софії в Римі Блаженніший Йосиф спершу подав короткий життєпис Покійного, не згадуючи про архиєрейські свячення, а потім продовжував: «Покійний є представником тих невідомих тисячів наших мучеників і ісповідників, які положили свої голови з честю, може, скажім, навіть, з найбільшою честю в нинішній католицькій Церкві — за Христа, за Церкву, за єдність і за Апостольський Пресіл. Справді, ми, українці, можемо сказати, що ми сповнили свій довг гідно. Можуть вороги Бог-зна-що виговорювати, Бог-зна-що видумувати, але така маса мучеників, така маса неустрашимих ісповідників, стільки терпінь, стільки страждань, то, очевидно, це слава для Господа Бога і честь для католицької Церкви, але і так само для українського народу, що так гідно видержав» (Твори XIII, 226-227).
о. І. Хома
