У Августа Стрінберга є оповідання про людину, яка побачила у видінні розп’яття без Розп’ятого і, гублячись у здогадах, звернулась до домініканця, щоб той їй розтлумачив побачене. Домініканець відповів: «Ти не хочеш, щоб Він за тебе страждав, тоді страждай сам!»
«Нема Його тут, бо воскрес» (Мт. 28:6), – з якими почуттями слухали жінки-мироносиці цю звістку? Чи не накладалися на радість перемоги їхнього улюбленого Вчителя над смертю сумніви та розчарування? Адже мироносиці так і не змогли вчинити запланованого. Їхні добрі наміри не були здійснені, а загадкове зникнення Ісуса назавжди залишило місце для вагань, підживлюваних плітками: «Його учні вночі прибули, і вкрали Його» (Мт. 28:13). Євангелист Марко згадує, як Марія Магдалина, Марія Яковова і Соломія через свої вагання спершу навіть не розповіли про побаченого біля гробу ангела: «І не сказали нікому нічого, бо боялись» (Мк. 16:8). (З Великоднього послання архиєпископа Харківського і Полтавського Ігоря, УАПЦ)
«В наш час немодно, незручно і непрактично бути мертвим»
Нещодавно у розмові з архиєпископом Ігорем запропонувала для назви конференції слово «дискурс». Після короткої паузи він іронічно зауважив: «…Це слово нагадує мені капелюшки двадцятих років». Я над цим замислилась. І справді в архаїчні капелюшки трансформуються на наших очах ще вчора знакові слова, події, речі… І час їх існування в актуальному вжитку скорочується з кожним днем, як пружина.
Згадаймо, як ще років двадцять тому зі словами «дискурс», «парадигма», «реконструкція», «смерть автора» засинали і прокидались пострадянські інтелектуали, ніби даючи собі ними перепустку в актуальний комунікативний простір. І що? Два роки тому ще не було планшетів. Шість років тому не було Твіттера (липень 2006 р.) OS Android появився чотири роки тому (вересень 2008); вісім років тому не було Фейсбука (лютий 2004). Гугл, зареєстрований у 1997 році, сьогодні відвідує мільярд людей за місяць. З нелюдською швидкістю, як гаджети і сайти, змінюються, вдосконалюються теорії, які пояснюють та змінюють людський світ. Нам скоро зовсім не потрібно буде ходити до крамниці, щоби купити собі їжу чи одяг – всі ці послуги будуть здійснюватися через інтернет. Окуляри із вмонтованими камерами дозволятимуть без зусиль фіксувати потік реальності, а нейроінтерфейси – безконтактно керувати речами…
Ідеї ні на секунду не припиняють народжуватись, і бути сучасним означає бути в курсі того, про що говорять і що відбувається саме сьогодні. В цьому мейнстримі анахронізмом стає навіть концепт смерті. Як висловився, цитуючи Жана Бодріяра, один із найвідоміших експертів сучасного мистецтва Борис Гройс: «В наш час немодно, незручно і непрактично бути мертвим». Пояснення просте: померти сьогодні, щоб назавтра отримати визнання і стати знаменитим, – це правило нині вже застаріло. Бо в сучасному мистецтві зацікавлення викликає вже не предмет, а дія, з ним пов’язана: моменти розкручування проектів, перших публікацій, акційності, одне слово, проявлення себе в соціальному просторі. І зрозуміло, що цікавим є досвід в цьому напрямку інших людей, з якими можна вживу обмінятися інформацією. Як висловився Пітер Слотердайк у книзі «Після історії»: «Для сучасної свідомості смерть означає вже не «неможливість мати проект», як сформулював колись Левінас, а неможливість виголошувати постпромови». Майже за Екклезіастом: «Не має пам’яті про минуле, та й про те, що буде, не залишиться пам’яті у тих, хто буде після» (Екк. 1:2).
При цьому буваючи на найбільш престижних мистецьких акціях, Гройс зазначає, що «Сьогодні, коли зустрічаєш людей з різних країн, то вони говорять одною мовою, цитують одних і тих самих авторів, читають одні й ті самі тексти, цікавляться одними й тими самими художниками. Десять-п’ятнадцять років тому це не було прийнято, а зараз нормально». Характерно також, що люди, які займаються мистецтвом, чимдалі більше не цікавляться його історією. І так є в усьому світі, Україна не виняток. Молоді люди знають арт-хроніку, ходять і цікавляться поточними мистецькими подіями, але іноді роблять дуже здивовані очі, коли в їхній присутності озвучують імена класиків або знакові для історії мистецтва події… Гройс посилається на Бодріяра, який зазначає у книзі «Символічний обмін і смерть»: «Мертві нічого не споживають, мертві нічого не виробляють, вони не голосують і взагалі їхня роль у житті якась незрозуміла. Думаю, це і є відчуття того, що мертві не грають вже ніякої ролі, призвело до того, що про них просто забули. Історію змило, або точніше, як кажуть, язиком злизало».
Наведу такий приклад. Покликали мене нещодавно на перегляд плакатів, які студенти готують до 200-річчя Т. Шевченка, до нашої Харківської академії мистецтва та дизайну. Викладачі кафедри графіки поставились до своїх учнів вимогливо і усіх розкритикували. На мене ж їхні інтерпретації зовнішності, поезій, образів Кобзаря справили сильне враження. Тож по тому, як ніби проаналізувала роботи, питаю їх: «Звідки це у вас така багатошарова символіка, перегуки із харківською графічною школою двадцятих, національними міфологемами?» Вони опускають очі, і за них лаконічно відповідає викладач: «Річ не в ґрунтовній підготовці, а у володінні технікою. В інтернеті є все, що треба. Шукаєш необхідну інформацію і натискаєш «скопіювати» та «вставити». І при цьому абсолютно необов’язково «засмічувати» мізки іменами тих, у кого запозичив якісь потрібні для проекту коментарі та пояснення».
Владика Ігор, який викладає на філологічному факультеті ХНУ і у Могилянці, час до часу нарікає на те, що з кожним роком доводиться спрощувати лекції, бо нинішнім студентам важче сприймати той же матеріал, що легко засвоювали їхні однолітки десять років тому. Сергій Квіт, президент Києво-Могилянської академії на програмі «5 каналу» «Портрети із С. Дорофєєвим» підтвердив ці слова. Владики, констатуючи, що за фундаментальною підготовкою, здобутою в середній школі, молодь, яка сьогодні приходить учитися, значно поступається попереднім поколінням.
Але пояснити зниження загальноосвітнього й інтелектуального рівня нової генерації українців виключно провальною пострадянською системою освіти було б недостатньо. На подібний стан речей у своїх суспільствах вказують і західні дослідники. Причини таких регресивних змін у розумових здібностях людства слід шукати в особливостях культурно-цивілізаційної кризи, що триває вже понад сто років і має джерелом втрату віри в Бога.
Чорний фрак для похорону людства ще висить у шафі…
Напевно більша частина наших сучасників принаймні чула, якщо не знає, імен Фрідріх Ніцше та Зигмунд Фройд. Значно менше людей знають, хто такі Мішель Фуко, Жіль Дельоз, Шарль Бодріяр (ідеологи постмодерну, що розвинули головну ніцшеанську філософему ХХ століття про «смерть Бога» і фрейдистську установку на секс як головний стимул і загальний знаменник людського життя без Бога). «Ми ще дихаємо, ще сходить сонце, ми ще дізнаємося з головних новин найважливіше. Останні речі залишаються за завісою, апокаліпсис приходить поки що на полиці з іншою нехудожньою літературою, чорний фрак для похорону людства ще висить у шафі», – пише Пітер Слотердайк у книзі «Після історії». Але на нас ніби цілеспрямовано з дедалі більшою силою з екранів та моніторів виливається інформація про екологічні катастрофи, глобальне потепління, зміну полюсів Землі, землетруси, вбивства, аварії, пожежі та смерчі… Власне життя в модусі страху, пустоти і смерті стало нормою в постмодерному дискурсі цивілізації. Смерті авторів, кінці історій, світу, літератури, культури, людства – все це регулярно вмирає одне за одним у працях постмодерних митців та філософів, знову і знову залишаючи порожнім місце Бога. І власне всю сучасну християнську цивілізацію можна уявити як світ, де ніцшеанський вирок «Бог вмер» презентується символом розп’яття без Розп’ятого або порожнім хрестом, з якого ніхто не волає до Бога…
Інтелектуали, які здійснили велику революцію модерну, не відчули жодної потреби пошкодувати за втратою Господа. Навпаки, вирішили, що це відкриває їм дорогу для перебудови світу і що ця дорога дасть їм можливість, підрісши, взяти на себе всю повноту відповідальності за свою цивілізацію. З кінця XIX століття філософи, художники, поети почали фантазувати, яким може бути світ без Бога і без Христа, створювати книги, картини, вистави, в яких герої живуть так, ніби Ісус Христос ніколи не був, не було двох тисячоліть історії християнської цивілізації.
Наприклад, французький філософ і психолог Жіль Дельоз услід за Фрідріхом Ніцше звинуватив апостола Павла в тому, що той заклав у основу християнства ідею про те, що Христос прийняв смерть за гріхи людей і що Голготська жертва принесла всім людям прощення за гріхи всього світу. Він пише у праці «Ніцше» (1965 р.), що людство не потребує прощення Бога і тому прагне Його позбутись. Від часів Реформації, коли смерть Бога стає внутрішньою справою людини, на переконання Дельоза, розвиток пішов у напрямку чіткого усвідомлення людиною того, що вбивство Бога їй потрібне задля того, аби стати на Його місце, замінити релігію мораллю, а християнські цінності людськими. І за мету обрати свободу, прогрес і культуру.
Чим це обернулося, відомо: дегуманізацією людської сутності, руйнацією суспільних та родинних зв’язків, відчуженням від природи, зрештою, перетворенням людини на раба своєї плоті, що згодом породило одну з постмодерних технологій шизоаналізу, пов’язану з поняттям «тіла без органів». Здавалося б, як могли бути пов’язані ці метафізичні забавки теоретиків постмодерну з реальністю? «Якщо немає Бога, то нема й людини – от про що свідчить досвід нашого часу», – писав філософ-екзистенціаліст Микола Бердяєв. Зневіра у Богові вбиває і віру в Людину. І вже перефразовуючи Фрідріха Ніцше, ідеолог постмодерну Мішель Фуко задекларував: «Людина вмерла!».
Доктор Гаус, Ваня Ургант і божевілля
Героєм нашого часу по праву можна вважати доктора Гауса. Цей серіал дивляться і домогосподарки, і хірурги, і програмісти… Гаус не вірить ні в кого – ні в Бога, ні в людину. Його козирна фраза: «Всі брешуть!». Все, що робить людина, про що думає, – брехня. Він цинік, нігіліст, для нього не існує ніяких моральних імперативів. Гаус бачить людей як примітивних підлих істот, які керуються низькими, передусім сексуальними інстинктами.
У цій постмодерно-імморальній системі координат розвивається сучасна політика, розважальна телеіндустрія, реклама, шоу-бізнес. Успішний і талановитий російський шоумен Іван Ургант, який нещодавно «пожартував» з приводу «зелені, яку він порубав, як червоний комісар українських селян», є ідеальним продуктом і маніфестантом системи, що «поза межею добра і зла». Тому, думаю, вимоги українців вибачитися за завдану їм національну образу, в кращому випадку були сприйняті Ванею і його колегами як «неформатність менших братів». І припускаю, що він над цими своїми «серйозними» телевибаченнями поза камерами добряче «наржався». Річ у тому, що світ, в якому Іван Ургант виріс і сформувався, не має такого поняття, як ціннісний вимір. Це як відсутність в тілі певного органа. На всьому у ринковому суспільстві вказано лиш ціну. У гроші конвертуються ідеї, любов, дружба, час і навіть життя людини.
Ендрю Кімбрелл, відомий американський ідеолог Фонду дослідження тенденцій економічної кон’юнктури, двадцять років тому писав: «Все частіше й частіше американці продають самих себе: свою кров, сперму, яйцеклітини, навіть дітей. І все частіше й частіше вчені та кампанії торгують людським товаром, в тому числі органами, ембріонами, тканинами, клітинами, генами. Зростання цін на наше інтимне «майно» викликає справжній бум на ринку людського тіла», Та «коли гроші, влада і успіх, – зазначав також американець, соціолог Пітер Бергер у книзі «Священна завіса», – стають божествами, від цього потерпає людина. Якщо все на світі виставлене на продаж, то і я стаю ринковим товаром, не більше того. При цьому людина розумом може з цим погоджуватись, але душа з цим не змиряється. Від цього депресії, розлади психіки, дискомфорт, незважаючи на споживчий достаток і процвітання індустрії розваг».
Невипадково один із батьків постмодерну Жіль Дельоз, який називав себе «лікарем цивілізації» (створював «клінічні картограми» різних хвороб сучасного світу), під кінець життя визнавав, що його зусиллям не підвладні не тільки світ і соціум, але й логіка його власної думки, яку він порівнював з поривами вітру, що штовхають його в спину, і він, часто думаючи, що перебуває в порту, виявляв, що давно вже несеться відкритим морем «без керма і без вітрил». Як і його кумир Фрідріх Ніцше, котрий помер у психіатричній клініці, Дельоз також збожеволів, втратив дар мови, вважав, що його, як собаку, прикували до кисневого апарата, врешті-решт покінчив життя самогубством, викинувшись із вікна своєї квартири.
Як бачимо, вбиваючи у собі Бога, відмовляючись від спасіння, підміняючи Його химерами різноманітних вчень, люди в гордому бажанні перебудувати цей світ на свій образ та подобу втрачають їх самі та залишають поза собою лише страждання, руїну і темряву. Всім, що ми створили і створюємо, всією багатоманітною культурою з її щоденними винаходами, ідеями, стилями ми лише зміцнюємо, добудовуємо стіни власної тюрми. В який бік би не глянув – натикаєшся на цю глуху піднесену стіну. При цьому якими б фантастичними не були наші прозріння – результат обертається не на добро, як хотілося. А все тому, що ми попросту збились з дороги і безкінечно віддалились від Істини… Та чи спроможні все ж знайти ту єдино правильну дорогу до спасіння?
Як залишатися живим, здоровим і при ясному розумі
У Жака Еллюля в «Підриві християнства» читаємо: «Втім Христос нікуди не подівся. У центрі всесвітньої історії стоїть хрест, і викорчувати його неможливо. Воскреслий Христос залишається з нами до кінця світу. Святий Дух діє в тайні і з неймовірним терпінням. А ще є Церква, яка постійно народжується. (…) В історії Церкви мене завжди вражало, що навіть крізь найбільш дикі збочення, коли ніби все наскрізь прогнило, на світло завжди показувалася істина».
Оце і є відповідь. Хочемо наблизитися до істини, мати ясний розум, душевне здоров’я і щасливу вдачу, ким би не були – студентами, політиками, митцями, ноуменами – повинні йти до Церкви Христової. Тої, про яку пише, закінчуючи Великоднє послання, архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор: «Церква покликана давати живе свідчення віри у воскреслого Божого Сина! Бо ж саме незгасний вогонь нашої віри здатний відкрити нову перспективу для зневіреного, розчарованого світу. І нехай осяяна пасхальним світлом печера Воскресіння стане для кожного з нас невсихаючим джере‑ лом живої води, що наснажує до ві‑ чного життя (Ін. 7:38; Одкр. 21:6), – віри, що кличе до служіння ближньому».
Ольга Різниченко, літературознавець, титар Святодмитрівської парафії Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ
