Μάρτυς – це слово, яке ми часто перекладаємо з грецької як «мученик», буквально означає «свідок». Це людина, яка своїм життям засвідчує глибоку відданість тому, що є об’єктом її віри. Сьогодні ми звикли вживати цей термін лише до тих, хто не тільки свідчив життям про свою віру, але й помер за неї. З одного боку, це виправдане звуження значення цього слова, а з іншого, не варто применшувати й цінності свідчення своєї віри у щоденному житті.
В сьогоднішньому світі людина, яка по‑справжньому намагається жити заповідями блаженств з Нагірної проповіді, без сумніву, прирікає себе на повільне мучеництво. Не бракує нині й таких свідків віри, що проливають свою кров. Це найвища міра свідчення, тому Церква вже від самих початків свого існування особливо вшановує мучеників, називаю‑ чи їх «насінням Церкви». А більшість імен з нашого церковного календаря присвячена пам’яті тих, хто віддав своє життя за віру. Коли сьогодні читаю новини про переслідування християн на Близькому Сході, в Африці чи Азії, то ставлю собі запитання: чи я, живучи у християнському Львові, у мирний час, засвідчую свою віру з такою ж непохитністю, як ті християни, які в цей час гинуть від куль у Сирії чи Нігерії?
На мою думку, в цей Рік віри, проголошений Церквою, першим і єдиним завданням для всіх нас є зупинитись і замислитись, чи можемо бути названі свідками Христа. Бо якщо немає свідчення, то, ймовірно, немає й справжньої віри. Є набір абстрактних уявлень про влаштування всесвіту, культурна ідентифікація себе з нащадками, які охрестили цю землю 1025 років тому, віднесення себе до певної цивілізації, народу чи нації, бажання зберегти давні традиції та звичаї, але немає головного, без якого всі ці благородні інтенції стають ворогами віри. Коли у житті християнина немає жодних плодів віри, коли віра не стає через свідчення життям явною, хоч би серед домашніх, слід задуматись.
У ХХ столітті тисячі чоловіків і жінок – вірних Української Греко‑Католицької і Православної Церков, різних протестантських спільнот – ціною свого життя дали свідчення своєї віри. Цей досвід залишився практично неосмисленим нами. Так, він добре задокументований, але не відбулось богословської рефлексії мучеництва ХХ століття. Майже ніхто не ставить питання про те, як цей досвід повинен відображатись у житті сучасної Церкви, житті парафіяльних спільнот, навіть у її організації чи внутрішніх відносинах між мирянами та духовенством. Урочисті вшанування – це добре, проте це тільки фіксація досвіду, а не його осмислення, богословська рефлексія. Ця рефлексія в Дусі Святому покликана осмислювати досвід Церкви, давати їй нові інструменти для її місії тут і сьогодні.
В цьому номері хочемо пригадати читачам мучеництво ХХ століття. Серед статей знайдете портрети трьох ще не канонізованих свідків віри: мирянки, монаха і священика. Ці люди не належать до давніх часів, вони майже наші сучасники. Це люди не з ікон, а з чорно‑білих фотографій, вони жили поруч із нами і нашими батьками. Важливо зіставити ці портрети з аналізом сучасного стану віри в нашому суспільстві, який описав інший автор. Звісно, не можна протиставляти різні епохи, як чорне і біле. Кожен час має своїх героїв та негідників. Але наслідувати треба все ж таки добрі приклади – вони спонукають замислитись над своїм життям, змінювати його і додають сили свідчити.
Анатолій Бабинський
