Інтерв’ю з прот. д-ром Михайлом Димидом
Читаючи першу частину назви цього інтерв’ю, а заразом назви 23-го Конгресу Товариства Права Східних Церков, який тривав в угорському місті Дебрецен з 3 до 8 вересня, відразу хочеться думати виключно про глобальність цих понять, про проблему примату Римського Архиєрея і ставлення до неї православних. Та якщо «поглиблювати розуміння», то стає очевидним те, що «синодальність і протос» заторкують абсолютно всі Церкви, що у всіх є більші чи менші проблеми з їх прийняттям та використанням, у тому числі в УГКЦ.
Про відгомін, який ця тема отримала в контексті життя нашої Церкви, про Товариство Права Східних Церков, перспективи УПЦ КП та інші речі говоримо з учасником конгресу та членом Товариства, протоєреєм, професором, доктором Михайлом Димидом.
– Отче Михайле, ви нещодавно брали участь в конгресі «Протос і синодальність», який організувало Товариство Права Східних Церков. Розкажіть, будь ласка, як ви на нього потрапили.
– До цього Товариства я вже належу понад десять років, оскільки я каноніст, церковний правник. Власне, щоби потрапити до Товариства, треба бути знавцем церковного права, треба цікавитися ширше різними питаннями цієї дисципліни, до того ж хтось мусить тебе рекомендувати. Вступити до Товариства не є трудною справою, якщо ти є в цій галузі, якщо цікавишся не лише Кодексом канонів, а структурою Церкви, міжцерковними відносинами, питаннями місця єрарха в Церкві, місця мирянина в Церкві. Мовиться про зацікавлення ширші, аніж питання матримоніальні. Багато наших юристів, які мають студії з канонічного права, затримуються тільки на судових справах, що теж дуже важливо, адже вони допомагають людям у їхніх житейських проблемах. Вони теж мають свої зустрічі, на яких дискутують, наприклад, питання, пов’язані з процесом ануляції подружжя тощо. Але цього замало, щоби належати до Товариства, тут треба ширшого горизонту.
– Товариство Права Східних Церков було засноване, як не дивно, римо-католиками і православними. Що було передумовою його створення?
– Одним із співзасновників є нинішній Патріарх Вартоломій, а загалом заснували Товариство спеціалісти зі Східного права.
Щоби краще розуміти якусь галузь науки, добре є, щоби науковці різних горизонтів, різних походжень – церковних, національних чи континентальних – могли обговорювати конкретну тему і на основі аргументів дійти до однієї інтерпретації. Це стосується будь-якої науки. Якби ми могли з теперішніми представниками Російської Федерації дійти до одного погляду на історичні події, які відбувалися впродовж останніх 350 років чи більше, це було б дуже позитивно, але для цього треба зустрічатися, нав’язувати людські контакти, цікавитися наукою один одного, критично її оцінювати. Таким чином можна дійти до однієї правди.
У тому й ціль Товариства. Чому ж не дійти до однієї правди, до однієї інтерпретації давніх канонів і до пізнання сучасного законодавства (не однобічного з конфесійної точки зору, а із загальноцерковної), того, що саме автори законів хотіли цими законами осягнути? Тоді в Церкві зближаємося одні з одними і впливаємо на єрархію, щоб вона теж наближалася до єдності, якої бажав Ісус Христос.
– Яким сьогодні є співвідношення членів Товариства, виходячи з належності до конкретної Церкви, скільки є представників Східних Католицьких Церков?
– Конфесійність не впливає на право участі в Товаристві, тут ідеться тільки про те, щоб людина була спеціалістом. Якщо б від Східних Католицьких Церков було сто претендентів і вони хотіли записатися до Товариства – їх прийняли б і вони «керували б забавою». Але їх нема. З УГКЦ, окрім мене, там є ще отецьдоктор Павло Лунів зі Стемфордської єпархії (США), а також отецьдоктор Томас Немет із Австрії. І це все. Колись був отець Іван Водопівець, відомий спеціаліст, котрий написав Коментар до ККСЦ.
Говорячи про можливість членства представників УГКЦ в Товаристві Права Східних Церков, треба враховувати питання мови. Доповіді на конгресах Товариства виголошують французькою, німецькою та англійською мовами без перекладу. До того ж тепер хочуть запровадити таку практику, що хто хоче доповідати німецькою, повинен самостійно забезпечити послуги перекладача.
З інших Східних Церков у Товаристві є один мельхітський єпископ, владика Елія Бешара Гаддад, є представники Малабарської Церкви, Румунської і Угорської Греко-Католицької Церкви. Є секретар Конгрегації для Східних Церков, приналежний до Греко-Католицької словацької Церкви, архиєпископ Циріл Василь, грецький греко-католицький єпископ Дімітріос Салакас, італо-албанський греко-католицький єпископ Жорж Ґалларо. Є двоє англіканців. Є представник Сирійської Апостольської Церкви.
Більшість членів Товариства – православні спеціалісти, римо-католики (чимало професорів Папського Орієнтального інституту) і щойно тоді східні католики та представники інших Церков.
Товариство має чистий науковий підхід до питань правничо-канонічно-еклезіологічних, які часом перевершують науковий вимір і переходять у трансцендентальну площину.
– А Російська Православна Церква була представлена на цьому конгресі?
– Цього разу ні. Але є такий отець Владислав Ципін, дуже відомий каноніст, який належить до Товариства. Був, щоправда, представник Зарубіжної РПЦ, американської, диякон Андрій Псарьов. Він мав доповідь про соборність і синодальність у їхній Церкві, яку змалював у рожевих тонах. Але я в приватній розмові поставив йому запитання про те, чи насправді їхня соборність є автентичною, бо ж на вибори нового патріарха кожен єпископ відсилає тих (монаха, монахиню і мирянина), кого сам призначив, які виражатимуть його власну позицію, які голосуватимуть так, як і він. Це питання можна ставити до всіх Церков: наскільки соборність в них є дійсно соборністю, наскільки вона представляє цілісне відчуття усього тіла? Бо тільки тоді можемо мати реальний погляд, коли вміємо чути, що десь щось болить, коли маємо об’єктивний погляд на проблематику. Щойно тоді можна братися за оздоровлення.
– Конгрес тривав майже тиждень, це досить багато часу і нагод, щоби спілкуватися неформально. Про що говорили в його кулуарах?
– Я спілкувався з представниками Вселенського Патріархату – єпископом Кіріллосом Катерелосом, Ґріґоріосом Папатомасом, Дімітріосом Ніколакакісом, ставив питання про те, чи відчувають вони, як матірня Церква, відповідальність за ті 20 з лишком мільйонів православних, які є в структурі УПЦ Київського Патріархату. Публічно вони говорили, що треба дотримуватися процедур. А неофіційно відповіли: «Отче, не журіться. Ми розуміємо, що це дуже трудна проблема, але будьте певні, що Вселенський Патріарх має конкретні плани щодо того, щоб увести їх в канонічність». Хоча сьогодні це поняття канонічної Церкви не є точно окресленим з точки зору права. Мій співрозмовник єпископ Кіріллос вважає, що ця Церква повинна отримати повну автокефалію від Вселенського Патріарха. Такі чи інші моменти обговорюються.
Одні учасники конгресу – це люди, які працюють в курії Папи Римського, а інші – люди, які працюють у адміністрації Вселенського Патріарха, та поза тим вони взагалі гарно спілкуються.
– Чим цьогорічна зустріч Товариства була для вас важливою, які думки ви звідти привезли у серці?
– Ці конгреси тривають протягом одного тижня, і ти з ранку до вечора слухаєш лекції найповажніших спеціалістів з церковного права у світі. Частину можеш недослухати, бо думками трохи відволікаєшся, але все ж частина залишається в пам’яті. Часто чуєш не нові речі, але це те, про що кажуть: нове – це добре забуте старе.
Не заглядаючи до своїх нотаток, можу поділитися тим, що для мене було важливим на цьогорічному конгресі зрозуміти для себе, що в назві конгресу мало б бути не «Протос і синодальність», а «Синодальність і протос». Для майбутності Вселенської Церкви, яка мала б іти в напрямку до колегіальності, яка забезпечувала б єдність, важливо правильно розставити наголоси: «Синодальність і протос». Протос, з одного боку, як той, хто охороняє ту синодальність через керівні повноваження, а з другого боку, протос – це один із синодальних отців, який разом із ними доходить однієї думки, яку потім він, як уповноважений цим тілом, може висловлювати. Це дуже важливий момент! Не протос над синодом, а разом із синодом. І це дуже важка ноша – бути першоєрархом, як главою синоду, бо треба завжди прагнути через взаємоповагу, спільну молитву, спільне обговорення досягати однодумності.
Навіть в нашій Церкві нам видається, що Блаженніший Патріарх – Верховний Архиєпископ – може багато речей. Але він їх не робить, бо все ж таки не може, і це не залежить від титулу. І тут не питання Церкви локальної, тут мовиться про провід Церкви на вселенському рівні. Ніхто не заперечує першенства Римського Архиєрея, ніяка Православна Церква цього не заперечує (хіба якісь фанатики з тих Церков), а заперечують спосіб, яким це першенство пов’язане із синодальністю Церкви на вселенському рівні. Воно подає ідеї, уточнює деякі моменти навіть для офіційного православно-римокатолицького діалогу щодо єдності.
Інше, що мені було важливо, це те, що синодальність – інструмент, з якого наша Українська Греко-Католицька Церква до кінця не користає. І тут є такий делікатний момент (бо я зараз читаю про те, що Папа Франциск на зустрічі з главами Східних Католицьких Церков говорить про те, що роль Папи Римського – мати вплив на призначення єпископів для того, щоб була забезпечена якість і гідність тих, що стануть єпископами в Східних Католицьких Церквах), що не завжди це легко зробити.
Синоди єпископів помісних Церков мають право самі задля своєї колективної і церковної мудрості вибирати і призначати єпископів. Але вони цього не роблять, бо, з точки зору адміністрації Римського Апостольського Престолу, синоди не вміють вибрати найкращого кандидата.
Як на мене, відповідальністю синодів Східних Церков є наполягати на тому, щоб вони могли до кінця, згідно з теперішнім правом, виконувати всі свої синодальні права без винятку. Думаю, якщо таким чином працювати, то є ще багато моментів, які можна осягнути для того, аби зміцнювати ідентичність Східних Церков.
Я розумію, що всі ці аргументи мають свою рацію, що синоди можуть помилятися в єпископові, але це завжди бувало у Церкві, в тому числі й Римо-Католицькій. Східні ж Церкви століттями самі визначали собі єпископів, і вони існували, існують і з Божою допомогою будуть існувати. Тому цей аргумент не є ані богословський, ані канонічний, тому він не є таким, який конечно брати до уваги.
Завдання тих сучасних синодів (не тільки УГКЦ, а й інших) – усвідомлювати свою роль цього тіла, яке висловлює повноту вселенськості у місцевій Церкві. Бо якщо буде та повнота, тоді можна бути гідним співрозмовником з іншими Церквами для того, щоб не захищати себе, а щоби в повному користуванні своїми правами могти думати про добро й інших Церков, які творять Вселенську, і таким чином доходити до реальної євхаристійної єдності.
– Ви у якийсь спосіб виступаєте ретранслятором почутого на подібних заходах? Що робите з тим інтелектуальним благом, яке привозите зі собою?
– Участь в конгресах перш за все має вплив на мене як науковця. Коли я їду на якийсь конгрес, то маю туди привезти дух моєї Батьківщини, організації, яку я репрезентую, і ті питання, які турбують мене і моїх людей. А коли повертаюся, то маю передати своїм те, що я там відчув. Тут є той обмін думок, я виконую роль делегата, представника.
Зараз із цим трохи трудно. Є кілька способів, якими я передаю інформацію про подібні заходи: перший – це інтернет (сайт РІСУ або Facebook), другий – люди, які цікавляться тематикою, мої друзі-священики.
Кілька днів тому я мав у Дрогобичі доповідь перед єпархіальними відповідальними за екуменізм в Україні і в ній поділився кількома ідеями, які почерпнув на конгресі у Дебрецені, які стали вже моїми. Зокрема, говорив про серйозний підхід до синодальності, що треба розуміти кожен механізм цієї синодальності та вповні його використовувати.
– Після таких великих міжнародних зустрічей у вас народжуються якісь «рецепти» для УГКЦ, що треба нам те й те змінити або те й те зробити? Чи на конгресі «Протос і синодальність» такі думки та ідеї народжувались?
– У напрямку синодальності наша Церква мусить ще трохи попрацювати, бо попри те, що вже багато зроблено, роботи ще є досить. Замало розуміється синодальність.
Раніше, за Митрополита Андрея Шептицького, синод не міг збиратися, тільки єпископська конференція – поговорили і розійшлися, кожен робив те, що вважав за потрібне. Те саме було і в діаспорі до того часу, коли приїхав Митрополит Йосиф Сліпий. І оскільки він був найавторитетнішою постаттю серед єрархів, то митрополит Максим Германюк передав йому головування на єпископській конференції, яку сам скликав. А Митрополит Йосиф заявив, що не визнає ніякої конференції – тільки синод, тож приймає головство, вже навіть не головування, над синодом.
Задля своїх культурних основ тодішні єпископи не могли зрозуміти різницю між канонічним правом і церковним правом, що є канони, які висловлюють якусь із думок церковного права, яка корисна на нинішній день, так звана кодифікація. Але то не означає, що це альфа і омега, бо є щось ширше, є джерела права.
Йосиф Сліпий базувався на тому, що ми маємо тисячолітню церковну традицію. Це і є наше право! Не тільки те, що зараз дозволене чи недозволене.
Знадобилося 15 років (1965 – 1980) запеклої боротьби, щоби сама ідея синодальності була прийнята нашими єпископами і єпископами Римської курії. А до того часу, щойно Патріарх Сліпий скликав єпископів до Риму на синод, Конгрегація Східних Церков через нунціатури одразу писала їм листи, що вони не мають права на синод. Однак у історичній та канонічній пам’яті нашої Церкви це все-таки залишиться як синоди.
Свого часу не було ні конференцій єпископів, ні синодів, а були капітули Василіянського чину, бо всі єпископи були василіянами. Першим офіційним синодом, який так був названий і благословенний Папою Римським, був Надзвичайний синод для вибору коадьютора Верховного Архиєпископа з правом наслідства. Це був дипломатичний хід Риму, який приніс великий хосен, бо, зрештою, Бог керує всіма цими справами. Тоді на наслідника була вибрана дуже гарна і свята людина – Мирослав-Іван Любачівський. Він був тим, хто розвинув синодальність, а потім її потужно утвердив, розуміючи різницю між синодальністю і протосом.
Розмовляла Ліда Мідик
Товариство Права Східних Церков було створене в 1969 році на базі відділу філософії права, релігійного права та культури (колишній Інститут канонічного права) юридичного факультету Віденського університету. Мета Товариства – сприяння кращому міжнародному та міжконфесійному науковому співробітництву серед фахівців права Східних Церков та державного законодавства щодо Церков. Президентом Товариства є римо-католицька професор, доктор Астрід Каптійн (Astrid Kaptijn) із Фрайбурзького університету (ФРН), яка заступила єпископа Кіріллоса Катерелоса (від Вселенського Патріархату), каденція якого завершилася.
