«На славу Святої, Єдиносущної, Животворящої і Нероздільної Тройці, Отця, і Сина, і Святого Духа, і на добро ввіреного нам Божого люду… Проголошую і оприлюднюю», – такими словами починаються тексти постанов Синодів єпископів УГКЦ, які відбуваються щороку в тому чи іншому місці. Місце проведення Синодів щоразу змінюється, як і тема, над якою владики роздумують і щодо якої ухвалюють рішення. Цього року Синод проходив у смт Брюховичі поблизу Львова. Про те, чим він був особливий, говоримо із секретарем Синоду єпископів УГКЦ владикою Богданом Дзюрахом.
– Владико Богдане, що для вас особисто було особливістю цьогорічного Синоду єпископів УГКЦ, що вас найбільше зворушило, зачепило?
– Цей Синод був особливим через те, що цього року на урочистій літургії з нагоди його початку відбулася хіротонія нового єпископа для нашої Церкви. Владика Андрій Рабій, новопоставлений єпископ-помічник Філадельфійської архиєпархії, народився у Львові і був парафіянином архикатедрального собору святого Юра, здобув богословську освіту в США і тепер виконує своє служіння за океаном, втілює в собі багато характерних рис нашої Церкви: її українське коріння і водночас глобальний характер, її вірність київській традиції і водночас відкритість на місійну дійсність за кордоном. Завдяки цій події ми наново усвідомили живий зв’язок, який існує між матірньою територією і нашими структурами на поселеннях і який є запорукою подальшого розвитку нашої Церкви як в Україні, так і за кордоном.
А якщо мовиться про найбільш зворушливий момент, то для мене таким моментом стало встановлення в нашій Церкві свята Матері Божої Неустанної Помочі. У цьому рішенні синодальних отців я вбачаю промовистий знак діяння Святого Духа в нашій Церкві, який діє лагідно і творчо й дарує нам нагоду оживлення літургійної і народної побожності через церковне визнання вже дуже поширеного і утвердженого почитання Пресвятої Богородиці, яку прикликаємо як Матір Божу Неустанної Помочі.
– На Синоді було досить багато гостей: і православний владика Димитрій Рудюк, і численні римо-католицькі єпископи, і нунцій, і єпископ Маронітської Католицької Церкви. Чи вони також брали участь у якихось нарадах? Якою була їхня роль?
– Більшість запрошених були лише на першому робочому засіданні, за винятком представників Маронітської Католицької Церкви та Єпископської конференції Іспанії, які брали участь й у деяких інших робочих засіданнях. Утім, зважаючи на те, що членами Синоду єпископів нашої Церкви, відповідно до церковного законодавства, є лише єпископи УГКЦ, гості не можуть ні брати участі в голосуванні, ні перебувати на закритих синодальних засіданнях.
Для нас присутність гостей завжди є надзвичайно цінною, бо ми мали нагоду не тільки проявити нашу відкритість до інших Церковсестер в Україні та світі, а й поділитися власними напрацюваннями в різних ділянках церковного життя та збагатитися їхнім досвідом душпастирського служіння. Такий «обмін дарами» є надзвичайно важливим моментом нашого синодального діяння. Для нас, зокрема, було дуже цікаво довідатися про зміст і перебіг літургійної реформи, яку здійснила Маронітська Католицька Церква. А з вікарієм для східних католиків у Іспанії ми мали дуже конструктивні розмови щодо духовної опіки над нашими вірними в цій країні.
– За яким принципом обирали гостей?
– Зазвичай щороку ми запрошуємо Апостольського нунція в Україні, як представника Святішого Отця, очільника Римо-Католицької Церкви в Україні, а також представників Українських Православних Церков, як найближчих нам за вірою і традицією Церков-сестер. Водночас прагнемо плекати контакти зі Східними Католицькими Церквами і з тими латинськими єпископськими конференціями, з якими ми пов’язані спільними душпастирськими викликами та завданнями.
Утім наші контакти не обмежуються взаємними візитами чи обміном делегаціями. Щороку Синод єпископів скеровує листи до Святішого Отця Папи Римського та до Вселенського Патріарха Вартоломія, як рівно ж до східних католицьких патріархів, до предстоятелів Православних Церков в Україні і до численних голів єпископських конференцій Римо-Католицької Церкви в західному світі. Ми робимо це дуже свідомо, бажаючи підтримувати живий зв’язок з усіма Церквами та виявляти нашу відкритість до тісніших взаємин і глибшої співпраці на різних рівнях церковного життя.
– Чи така практика – запрошувати співбратів з інших Церков – була завжди? Чи вона ефективна, а чи це тільки формальність?
– Можу сказати, що ця практика впродовж останніх років вже стала доброю традицією. Ми справді не дивимося на неї, як на якусь суто протокольну річ, чи, ще гірше, як на формальність. Навпаки, ми вбачаємо глибоку духовну сутність у такому братерському спілкуванні. Зокрема, оцінюючи свідчення єдності з нашими католицькими співбратами, ми дуже тішимося, коли на наше запрошення відгукуються Православні Церкви України. Адже присутність їхніх представників на Синоді є для нас виявом дійсної, хоча ще не повної єдності, про яку ми мріємо і над відновленням якої щиро прагнемо працювати. Тому, навіть якщо на перший і поверховий погляд важко ствердити практичні «ефекти» від таких контактів на довгострокову перспективу, я переконаний, що вони даватимуть позитивні плоди, і то не лише для внутрішнього життя наших Церков, а й для нашого свідчення назовні. Не забуваймо, що поділ християн залишається великим скандалом для світу. Невипадково Христос на Тайній вечері молився, щоб Його учні «були об’єднані, щоб світ увірував» (пор. Ів. 17, 21).
– Тематика Синоду – літургійне життя УГКЦ. Як ви вважаєте: що з почутого і обговорюваного на Синоді сьогодні найбільше потребує негайного вирішення в цій сфері?
– На мою думку, найнагальнішою справою для Церкви в усі часи, а не лише сьогодні, є бути спільнотою, яка молиться, пробуджує, плекає та підтримує в своїх членів живий і життєдайний зв’язок із Господом. Тому лейтмотивом наших роздумів і дискусій був заклик, який скеровували свого часу Христові учні до Божественного Вчителя: «Господи, навчи нас молитися! ». З молитви, як із джерела, бере початок життя і все діяння Церкви, бо ж Господь сам застеріг нас: «Без Мене ви нічого не можете зробити». Ми б дуже прагнули, щоб уся діяльність Церкви з молитви черпала натхнення та силу і в молитві знаходила своє довершення. Оскільки людина створена на Божий образ і Божу подобу, без молитви вона не живе всією повнотою людського життя. Без молитви церковна спільнота не зможе втішатися повноцінним життям. І навіть якщо буде «активною» із соціальної точки зору, все ж не буде «живою» з євангельської перспективи.
Ось чому пробудити в сучасної людини тугу за богоспілкуванням, а відтак навчити молитися – це виклик, який сьогодні стоїть перед нами всіма. Вирішальну роль тут відіграє, без сумніву, родина, християнська сім’я, адже саме в родині ми відкриваємо світ віри, вчимося першої молитви, сприймаємо приклад інших і самі стаємо свідками віри для нашого ближчого і дальшого оточення. Невипадково саме нашим родинам ми завдячуємо збереженням і передаванням віри у вкрай несприятливих часах утисків і переслідувань, які Церкви в Україні пережили у минулому столітті.
Після родини найважливішу місію в школі молитви виконує парафіяльна спільнота. Ось чому в ході Синоду ми намагалися обміркувати, яким тепер насправді є молитовне й літургійне життя в наших парафіях, і що слід зробити, щоб наші спільноти ставали щоразу більше школами молитви для всіх парафіян. Усе інше: переклад літургійних книг, упорядкування обрядових справ, опрацювання нових богослужбових текстів тощо – це засоби, які необхідні, але допоміжні на шляху оновлення молитовного і літургійного життя, що його прагнемо для нашої Церкви.
– На Синоді також обговорювали глобальні та радикальні зміни в усьому світі, на які Церква повинна шукати належні відповіді. Це озвучив Блаженніший Святослав. Про які зміни мовиться? Мене цікавлять, зокрема, ті, які глава і Отець УГКЦ назвав радикальними?
– Мабуть, з мого боку було б некоректним ані озвучувати твердження Блаженнішого Святослава, ані їх інтерпретувати. Сподіваюся, що читачам «Патріярхату» буде надана така нагода зустрічі – на шпальтах часопису – з главою Церкви, і тоді можна буде почути його особисті авторитетні роздуми на згадані важливі теми. Що ж до мене, то, на мою думку, попри будь-які «глобальні і радикальні зміни», яких ми є і свідками, і учасниками, покликанням Церкви надалі буде мати погляд, скерований до свого Господа, і з милосердям схилятися над людиною, розділяючи з нею її радості й тривоги, смутки й надії. Хоч часто нас бентежать події, що стаються в світі, вістки про них не повинні заглушити в наших серцях голосу Того, Хто сказав: «У світі страждатимете, але бадьоріться, бо Я переміг світ!».
Розмовляла Ліда Мідик
