Перед п’яти роками, кожного року в день 17 лютого, ми щиро вітали світлої пам’яти Патріярха Йосифа із днем народження. З усіх кінців українських поселень у вільному світі тисячі, тисячі побажань, привітальних листів і телеграм були спрямовані до резиденції Патріярха Йосифа при Арціпрете у Ватикані, а згодом до Св. Софії при вул. Бочеа в Римі. Римські листоноші також вже знали про день народження Патріярха Йосифа, бо в цей час їм доводилось доставляти значно збільшену кількість пошти.
З нагоди дня народин приїжджали до Риму представники мирянських організацій, деякі владики і священики, щоб безпосередньо скласти доземний поклін Патріярхові Йосифові. Фактично, після появи Блаженнішого Йосифа на волі у Римі для нас Рим ставав ближчим, поволі, поволі ставав нашим, українським Римом. У Римі почало формуватись справді українське церковне життя. З одної сторони цей же Рим — Вічне Місто стало для нас близьке й дороге, а з другої — холодне, без любови й відчуття. І так у цьому неподільному Вічному Місті — Римі вирували дві течії, які мали вирішальний вплив на формування українського церковного життя, перша — це визначальні ідеї Патріярха Йосифа, які підкреслювали нашу, українську християнську ідентичність, і друга течія деяких ватиканських чинників «східньої політики». Вже таки перша течія була для нас невід’ємною і домінуючою частиною нашого українського релігійно-церковного «я». І власне ця течія нас полонила і цупко держала біля своїх невідкличних ідей. Здається, що ми вже п’ять років після смерти Патріярха Йосифа не зуміли всеціло збагнути це колосальне вирування ідей, що їх формував, творив і унапрямлював св.п. Патріярх Йосиф. Мабуть, ще не наспіла повня часу, яка б всеціло визначила значення неповторної творчости Патріярха Йосифа.
Для підкреслення унікальности Патріярха Йосифа, який зробив для нас Рим близьким, можна тільки сказати, що і до приїзду Блаженнішого до Риму існували українські осередки, Велика Семінарія ім. св. Йосафата при Джа-Ніколо, тут же також існувала головна капітула Отців-Василіян, у Римі мав свою резиденцію Владика св.п. Іван Бучко, але ні в той час, ні перед тим вони не були такою притягаючою силою — ми існували, ми були… і це все. Не раз ми були в гостях і тільки в гостях. Мабуть, ще для декого діють ресантименти, але за Патріярха Йосифа ми не тільки були гостями, але також і господарями. Згадаймо багатолюдні українські паломництва, конгреси, а навіть багаточисленну участь у Римі під час Тисячоліття. Тут був вияв життєвої вітальности. Але повернімось до нашої основної теми — відзначення дня народження Патріярха.
Фактично, день 17 лютого набрав у нашому мирянському житті певної традиції. З приводу цієї нагоди у Римі відбувались мирянські конференції, конгреси і з’їзди, влаштовувались спільні обіди на пошану Патріярха Йосифа. Варто підкреслити, що це не був шабльон, але кожний раз було якось інакше, відмінніше. Присутність Патріярха Йосифа з нами все мала особливий вплив. Наші громади на поселеннях в цей день або часом пізніше відзначали святочними сходинами, спільними зустрічами, спільними обідами чи навіть бенкетами.
І сьогодні, вже після смерти св.п. Патріярха Йосифа, цей день, 17 лютого, повинен бути особливим днем у нашому церковно-релігійному житті якщо вже не для всіх, то, у першу чергу, для зорганізованого мирянського Патріярхального руху, щоб у цей день відсвіжити у нашій пам’яті доброго Господаря, доброго Сіяча. До речі, слід підкреслити, що ось цей журнал «Патріярхат», який начисляє двадцять перший рік життя, є також плодом зерна доброго Сіяча — св.п. Патріярха Йосифа. Отже, ідеться про те, щоб в цей день, 17 лютого, відпорошити і відсвіжити нашу пам’ять, задуматись над ще неоціненим надбанням Патріярха Йосифа, які нам належить безперебійно нести у наше друге тисячоліття нашого християнства. Треба вже сьогодні усвідомити собі, що цей добрий Сіяч був Богом нам посланий, який не тільки збудив українську громаду немов з летаргічного сну до активно діючого життя, але також сколихнув світовою опінією про нашу катакомбну Помісну УКЦеркву. Пригадаймо, як Патріярх Йосиф говорив на Вселенському Соборі Ватиканському II: «…мене уповноважнюють віки, мене уповноважнюють мої попередники, мене уповноважнюють неприсутні, переслідувані…». Яке особливе схоплення долі Української Церкви, долі українського народу. Чи іншим разом Патріярх сказав: «… за нашою Церквою гори трупів і ріки крови»… У цих кількох словах висловлена з великим болем ціла трагедія нашої Української Церкви й народу. Патріярх Йосиф був особливою людиною, людиною з неповторною візією. Він своїми священими ідеями вказував для нас і визначував наше друге тисячоліття. Пам’ятаймо про життєтворчі ідеї світлої пам’яти Патріярха Йосифа, а пригадаймо тим, що бажають ці священні ідеї забути.
М. Г.
