Коли прочани у вересні минулого року прибули на подвір’я церкви Св. Софії в Римі, вони застали там останні приготування до посвячень і до відвідин цього осередку Святійшим Отцем. Крім розставлювання гучномовців, фільмових камер,очищування площі від залишків будівельних матеріялів і насаджування зелених кущиків вони спостерегли, що в одному місці розібрано частину огорожі поміж подвір’ями У.К. Університету й Малої Семінарії та що робітники вистелюють через городчик асфальтову стежку. Зрозуміло, що ці заходи відбувалися в останній хвилині приготувань головно для переходу туди Святійшого Отця в наступну неділю, але у думці кожного відкривалась ще одна перспектива, що наші студенти Малої Семінарії могтимуть від тепер у вільний час свобідно заходити до У.К.Університету, до бібліотеки, музею, на відправи до церкви Св. Софії і стати духово частиною того осередка. З цієї можливості молоді студенти могли б багато скористати в їхній науці й вихованні.
І справді ці молоді юнаки користали з цього переходу, співали хором усі різдв’яні відправи цього року у Св. Софії, аж поки не прийшла їм заборона від одного секретаря Східньої Конґреґації. Після заборони вони дальше приходили співати, але вже не на хорах, але на долині у церкві, поміж іншими присутними. Але натиск і погрози ішли дальше від Сх. Конґреґації, включно з таким що коли ще раз підуть питомці «йому» співати, то будуть припинені фінанси для семінарії. В числі ізоляційних заходів прийшло також доручення загородити пліт, який був розібраний раньше, зруйнувати асфальтову стежечку й засадити там буряки.
У Римі говорять, що такі заходи «нашої» церковної влади виторгував мабуть Нікодим.
Отці Селезіяни, котрі ведуть Малу Семінарію, опинились так між двома силами: наказами Східньої Конґреґції і власним сумлінням, і напевно не легко їм приходиться бути виховниками молодих семінаристів, котрі вже починають розуміти закрути курійної церковної політики. Коли стеж КУ зруйновано і пліт загорожено, мотивуючи тим «щоби молоді питомці не звіршувались», то тепер треба ждати спеціяльний дозвіл на те щоби їм прийти до церкви. Така ізоляція української молоді від церковного осередку говорить про ще один засіб римських монсеньйорів проти потреб Української Церкви і проти інтересу українських вірних.
Ми вже звикли до таких понять у міжнародній політиці, як «залізна заслона» або «мур ганьби» у Берліні, і до призначення тих технічних споруд. Тепер мусимо пристосуватись до ще одного ізоляційного плота у нашому житті,який нам спорядила «вдячна» рука Нікодимського симпатика.
Це не є публіцистичне, але чисто практичної натури питання: Що на це скаже наша Ієрархія, священство і врешті мирянство? Як наша Ієрархія зуміє пояснити факт, що нашим молодим студентам заборонено відвідувати осередок і молитись у церкві, котрі недавно поблагословив Святійший Отець Папа Павло Шостий,оглянув їхні приміщення і влаштування і з захопленням побажав якнайкращого розвитку. Яка буде реакція нашої Ієрархії на те, що нашу молодь секретарі Східньої Конґреґації будуть виховувати в латинській духовості і плотами відгороджувати її від українськости? Хто буде відповідальний за те, що з юнаків чесних наших українських родин виростуть пухові відчуженці?
Чи не було б доцільне замість дорогих презентів римським достойникам і бенкетів на їхні ювілеї в найдорожчих римських залях, гроші від американських єпархій слати на вдержання й виховання українських юнаків для доповнення проріджених рядів нашого священства, замість того, щоби бути нараженому на такі погрози від сучасних наших духових покровителів у Римі, що «коли вони хочуть йому співати, то нехай він їх годує».
Чи не в силі були б наші американські і канадійські єпархії своїми засобами «годувати» тих стодвадцять молодих українських людей і виховати їх для добра цілої знедоленої Церкви у діяспорі? І чи не прийшла вже пора, щоби про виховання священичого поповнення призадуматись нашій ієрархії основно і вирішити ці питання: в ґльобальному засягу та замість того, щоби цей доріст виховувався по латинських семінаріях, в чужих середовищах, в різних місцях та на різний лад?
А коли наша мовчазна Церква має також мовчазну Ієрархію, то вже прийшов час, щоби до цієї проблеми заговорило священство, і в свою чергу мирянство. Священство перше повинно бути свідомим усіх недостач та перспективи нашої Церкви та шукати доріг, щоб запобігти неминучій катастрофі через брак священнослужителів або поповнення їхніх рядів, чужим нашій духовості і нашим потребам, доростом. Миряни ж мусять бути свідомі того, що це їхній тяжко запрацьований гріш, яким господарюють наші Владики, і вимагати якнайекономічнішого господарювання ним. Коли не має для наших семінаристів грошей у Римі, то мусимо подбати про них самі.
Як знаємо, Східня Конґреґація спомагає Малу Семінарію допомогою у висоті 2 долярів місячно для кожного студента. Отак, Дорогі Владики, дешево продаємо свій дорібок ворожій Конґреґації. Чи не пора направити це лихо?