31 травня 1988 р. Владика Платон Корнеляк відправив у Бюрі ерзальцкірхе у Мюнхені Службу Божу, після якої виголосив проповідь о. Й. Петерсон, а співав хор «Думка» з Нью-Йорку.
Я вітаю всіх вас на цій пропам’ятній Службі Божій, яка має нагадати нам про жахливе переслідування українських католиків. З особливою сердечністю вітаю також від нашого владики хор «Думка» з Нью-Йорку, який спричинився до святочного прикрашення цієї Літургії. У Східній Церкві тільки голос людини є гідним віддавати хвалу Господеві Богові.
Так, як колись християни в катакомбах, відправляємо св. Літургію над гробом нового покійного о. Руперта Маєра. Ми подивляємо у покійного о. Руперта його внутрішню силу віри, яка допомогла йому виступити проти єретичних течій його часу так, що віра мюнхенців ще більше поглибилася до нього. Ми, українці, особливо доцінюємо його мовчанку в манастирі Етиталь. Церковні власті, мотивуючи це конкордатом, заслали його туди. Розголос і відвага його діяльности була признана суспільністю через його поставу до молитви, в якій цей апостол використовував свою мовчанку і був змушений залишити Господеві охорону його улюбленої Церкви.
Також українці в Радянському Союзі є засуджені на недоброзичливу мовчанку, а хто відхиляється від цього, мусить рахуватися із засланням. 43 роки більшовицького переслідування і брутального гноблення релігійної свободи не стримують п’ять мільйонів християн у своїй батьківщині таємно визнавати Господа Бога. Від 1946 р. та Церква, що від 1596 р. на Синоді в Брест-Литовському стала пов’язана з Апостольською Столицею, тепер існує у підпіллі. Цим п’яти мільйонам вірних тої Церкви, вже раніше застрашуваних численними репресіями радянською владою, грозило в 1946 р. включення до Російської Православної Церкви. Ось приклад безмежного насилля над сумлінням. Кремль вишукав одного професора філософії, який був жонатим священиком, і поставив його під тиск сумління. Вони заарештували його улюбленого сина і грозили батькові, що сина уб’ють, якщо батько не піде на співпрацю з ними. Нарешті скликано «показовий собор», щоб ту антицерковну дію завершити переведенням Української Католицької Церкви до російської державної православної Церкви. Велике число українських священиків, понад 1,400, багато монахів і монахинь і десятки тисяч вірних, щоб залишитися вірними своїй Церкві, вибрали долю засланців. Більшість тих депортованих загинули в сибірських концентраційних таборах або жалюгідно повмирали.
Те пограбування свободи від 1941 р. перебрав націонал-соціялізм. Гітлер — фюрер свого 1,000-літнього Райху, мав визначені окремі цілі для східньо-европейських країн. Так ціллю нацистів у Польщі було винищення всієї інтелігенції. Це безоглядне винищення довело майже 1,600 польських священиків до концентраційного табору в Дахав. Тільки половина з них дожила до звільнення.
Для українців нацисти мали пляни, щоб усіх свідомих студентів і решту інтелігенції виарештувати і через млин смерти в Авшвіці перевезти на той світ. Щоб забезпечити перемогу нацистів, багато соток тисяч молодих чоловіків і жінок з цілої України вивезено до Великонімеччини на працю в сільському господарстві. Ті українські люди живуть сьогодні в Німеччині або в західньому світі та є свідками заперечення людських прав нацистами.
Львівський верховний пастир, митрополит граф Шептицький, сьогодні почитаний титулом «Слуга Божий Андрей», знайшовся перед проблемами не до розв’язання. В одному пастирському листі «Не вбивай!» він оскаржував нацистські злочини супроти українців. Митрополитові вдалося, не зважаючи на Гестапівських донощиків, скликати дієцезальний Синод, щоб просвітити пекучі проблеми сумління вірних.
За час націонал-соціялістичного тиску, засобами насильства, терору і заглушування сумління, виростала постать Митрополита як духовного провідника, подібно, як у тому самому часі граф Августин фон Ґален в Мюнстері не дозволив нацистам вмішуватися до церковного життя.
На щастя, українці знайшли в особі папи Івана Павла II надзвичайного оборонця їх церковних зацікавлень. Він пише у своєму посланні «Великий дарунок хрещення» і недвозначно домагається свободи релігії і сумління для всіх українців під більшовицьким пануванням. Він обгрунтовує свою підтримку українців, пограбованих церковної свободи, широкосвітовим засягом свого апостольського уряду.
На жаль, достовірні відомості від наших людей на Батьківщині не передбачають ніякого покращання положення. Це підкреслює нещодавно звільнений батько родини Йосиф Тереля і заявляє, що Українська Церква в катакомбах живе й процвітає, незважаючи на переслідування. Тією Церквою в підпіллі опікується десять єпископів. В останніх роках висвячено 900-1000 священиків. Нарід не годиться на обмеження свободи їх Церкви. Попереднього року стався помітний перелом. Двоє владик з підпілля, біля сто священиків і багато мирян звернулися до Верховної Ради і до патріярхату російської Церкви з домаганням свободи для їх Церкви. Але відповідь не прийшла.
Наш владика Платон звернувся до мене, як до одного з небагатьох колишніх довірених Митрополита А.Шептицького, розповісти про тотальне нищення жидів та допоміжну акцію митрополита, яку він здійснив з любови до народу старого Бунду. Він був на 46 році своєї єпископської відповідальности за свій нарід, співгромадянин, екзарх і патріярх.
Як можна було помогти? Одного разу їхав я автом з Лаври (манастир Успення св. Богородиці) в Уневі до Львова. По дорозі в одному селі (ті села у своєму селянському характері мали щось романтичного) побачив я сільську церкву, оточену полем і липовими деревами, а біля церкви побачив я повішеного жида. Розлютований такою профанацією, повідомив я Митрополита про ту огидну екзекуцію. На це він відповів мені: «Дайте мені загальний образ, я хочу написати листа до Гімлера». Того листа кинув я до поштової скриньки в Берліні.
Після двох тижнів наслідок був такий: найвищі керівники Ґестапо і СС переслухували митрополита багато разів. Вони конче хотіли довідатися від нього, хто переслав того листа? А в тому листі митрополит найгостріше протестував проти насильного втягання українських мущин до т.зв. допоміжної поліції і до включення їх до акції убивання жидів.
На доказ про дійсні погляди митрополита подаю цитату рабіна д-ра Давида Кагане: «Граф Шептицький був одним із найбільших людей цілої історії людства і напевно найкращий приятель, якого колинебудь мали жиди». Це зізнання правильно передає дію митрополита. Того рабіна зустрів я взимку 1959 р. в Капернаумі коло озера Назарет. Він був одним з тих жидів, які завдячують життя безпосередній помочі Митрополита. Він переховувався в палаті митрополита і пережив голокост. Він знав деяких із моїх братів-монахів, які потайки постачали його харчами. Повний пошани до Митрополита, сказав він мені з радісною вдячністю, що в беатифікаційному процесі Андрея він свідчив про вирятування життя багатьох жидів.
Інший приклад: одного страшного дня зайшов до Митрополита знайомий рабін, який був раніше професором львівського університету. Митрополит пропонував зберегти йому життя, але рабін відповів: «Як мій нарід вмирає, я хочу вмерти з ним. Але я маю прохання — врятуйте моїх дітей». Мати тої родини вже була убита м’ясорубкою СС. Митрополит зайнявся обома хлопцями. А це виглядало так: одного сина, що вже студіював і можливо мав біля 19 років, убрав Митрополит у монашу рясу і дав йому документ іншої особи. Той жид, підстрижений під монаха, вивчив українську мову, брав участь у різних церковних відправах і перейшов усі лиха тодішнього страшного часу. І цей жид зложив чудові зізнання любови до беатифікаційного процесу Митрополита. Другого сина, який був ще дитиною, Митрополит передав до українського сиротинця і дав йому можливість там пережити голокост.
Відповідно до зізнань одного жида, якого я знав особисто, Митрополит своєю власною ініціятивою врятував життя 137 жидів. Його брат архимандрит Климентій врятував життя 37 жидам в манастирі, який жив за типіконом св. Теодора із Студіону. Мені особисто, разом з моїм приятелем Володимиром Гординським, вдалося зберегти 16 жидів від смерти. Крім того, як мені відомо, в чоловічих і жіночих манастирях і в багатьох священичих домах ще додатково збереглося коло 200 жидів.
Хтось може запитатися: що це в порівнянні до більше, як 4 мільйонів жидів, які були убиті тільки в самому Авшвіці? А все ж таки, як ми подумаємо, що це значить в кожному поодинокому випадку взяти відповідальність, беручи під увагу погрози СС-ів певної смерти для кожного, хто поможе.
Ця діяльність митрополита і його брата Климентія дотепер невідома більшості українців. Ще факт, що стосується особи архимандрита Климентія. Його тайно висвячено на єпископа і Митрополит призначив його на екзарха Росії. Радянський уряд його арештував разом з українськими єпископами і він помер у 1951 p., як ісповідник віри в Сибіру в таборовому бараку, в якому були також польські єпископи.
Нарешті, висловлюю ще бажання, що його я висловив на беатифікаційних зізнаннях. Теперішній ректор Айоштатського університету проф. Льобковіц на запрошення УВУ в Мюнхені з нагоди 1000-ліття Хрещення Київської Руси, виголосив уважливу доповідь про святих слов’янських апостолів Кирила і Методія. Тих двох святих Східньої Церкви називають «апостолорівними». Сьогодні знаємо, що їх величезна місійна праця залишила сліди також і в київській землі. Св. Кирило помер під час своєї подорожі до Риму монахом Східньої Церкви. Методій повернувся архиєпископом і кілька років був ув’язнений в латинському манастирі. І тут в житті обох братів Шептицьких в порівнянні до слов’янських апостолів я бачу рідкісне повторення церковної історії.
Це було в інтересі української Церкви тих святорівних братів Шептицьких Андрея і Климентія, на підставі їх одноразових заслуг для Церкви в нашому часі так, як Кирила і Методія в їх часі, піднести до гідности слов’янських апостолів. Це було б признанням Святішого Отця, яке мало б багатий вплив на екуменічний апостолят та на злуку Церков. Бажано, щоб тих двох братів сьогоднішньої Української Католицької Церкви і на батьківщині, і в діяспорі стали могутніми заступниками закорінення Божого царства на землі.
З покійним о. Рупертом Маєром і Слугою Божим Андреєм в день Всіх Святих будуть прийняті до незчисленного ряду святих із ісповідником віри Климентієм, ми, східні й західні християни, погоджуємося в любові до Матері Божої. Латинська Церква святкує у весняній красі в травні Благословенну Діву Марію з Назарету. Ми, східні християни, почитаємо Її, як Теотокос-Богородицю в кожній літургії.
У гимні любови до Матері Божої, Східня і Західня Церкви єднаються.
Свою доповідь о. Архимандрит закінчив молитвою до Матері Божої
— «Достойно є».
* * *
Отець архимандрит Йоганн Петерс — німецького роду. Народився 1905 року у Зідлінґгавзен у Вестфалії. Після студій в Лювенському і Мюнхенському університетах він відбув студійну подорож на Підкарпаття і до Галичини. Після зустрічі з Митрополитом Шептицьким в 1934 році вступив до манастиря оо. Студитів, вивчив українську мову і висвятився на українського священика. В часі війни о. Петерс був довіреним Митрополита Андрея, але за активну працю в Українській Церкві 1942 р. був ув’язнений під закидом співпраці з ворогами Німеччини і до кінця війни сидів у концентраційному таборі Дахав. У 1981 році Патріярх Єрусалиму і всього Сходу — Максімос V, наділив о. Петерса титулом Архимандрита Єрусалиму, а президент Зах. Німеччини 1987 року надав о. Архимандритові хрест заслуги за його діяльність в часі війни. По сьогоднішній день о. Петерс захоплений ідеями Митрополита Шептицького і впроваджує їх в життя.
