Під такою назвою з’явилася стаття у радянському журналі «Людина і світ» за червень 1987 р. Якщо б таку статтю написали українці тут, на Заході, то радянські можновладці назвали б таку статтю брехнею «буржуазних націоналістів». Варто нашим читачам запізнатись із змістом цієї статті та переконатись, як насильно установлявся московський Патріярхат. До речі, автор статті Василь Ульяновський правильно вжив назви у заголовку статті, але в її змісті, у деяких місцях вживає, замість іменника Росія, Русь, себто пише: «…заснування самостійного патріярхату на Русі» замість «у Росії», а ще точніше «у Московщині». Важко сказати, коли в Москві щось уводилось мирно, без насильства?
Стаття, що її друкуємо нижче без жодних змін, зберігаючи правопис оригіналу, не потребує коментарів. У статті виразно висвітлено насильне встановлення московського патріярхату, який все був на послугах царя, а сьогодні — на послугах кремлівських вождів.
Редакція
Заснування патріархату: правда і вигадки
Василь Ульяновський
Значною подією в історії руського православ’я, своєрідним історичним рубежем, що свідчив про його могутність, було заснування в 1589 році патріархату. Поряд з «хрещенням Русі» богослови надають особливого значення цьому актові, всіляко прикрашаючи його. В 1989 році, слідом за тисячоліттям початку запровадження християнства, Руська православна церква святкуватиме чотирьохсотліття заснування патріархату на Русі і вже веде активну підготовку до цієї дати. У релігійних виданнях з’явилися статті, в яких богослови хапаються за приклади з минулого для того, щоб звеличити роль церкви нині.
У працях дореволюційних і сучасних церковних істориків акт заснування патріархату подається як милостивий «вияв Божої благодаті». Яскраво змальовується урочистий церемоніял освячення першого патріарха Іова. Все обрамовується пишним славослав’ям.
Згідно із запевненнями церковних істориків, які переказують слова найбільш зацікавленого в неправді свідка — Арсенія Єлассонського (про нього мова піде трохи згодом), цареградський патріярх Ієремія, що приїхав до Москви 1589 року, нібито сам запропонував заснувати в Росії — єдиній, сильній і славетній благодіяннями країні — Патріярхат. При цьому він відмовився від честі стати самому руським патріархом, бо не міг зрадити матір — константинопольську церкву, і запропонував висунути руську кандидатуру. Але й це було лише зовнішнім аспектом справи: фактично ж, як твердять церковні історики, «Господь все визначав» — він готував в особі руського патріярхату захист Росії від наростаючої «смути». За словами архиєпископа Філарета (Гумілевського), патріархат на Русі «явився мовби з несподіваного збігу обставин». І відтоді почався «новий період Руської церкви… за зовнішнім благополуччям церковної влади».
Такою уявляється богословам «священна картина» заснування патріярхату на Русі. Однак насправді все було інакше.
Ініціяторами заснування патріархату виступили світські власті. Самодержавство потребувало єдиної централізованої і сильної церковної організації, глава якої мав би великий авторитет серед народу й за рубежем. Псковський священик Філофей висунув знамениту теорію, підтриману потім офіційною владою: «Москва — третій Рим». Відповідно до неї, перші два Рими, тобто два оплоти християнства (власне Рим і Константинополь), впали під ударами єресі та іновірців ; спадкоємицею їх стала Москва.
І справді, Росія наприкінці ХVІ століття залишилась єдиною країною, де православ’я було державною релігією. Влада московського митрополита була значно більшою (на соборі 1564 року він був названий «найсвятішим») і спиралася на багатства, які значно переважали ті, що їх мали вселенські патріярхи під ярмом всіляких іновірців. Митрополит московський вважався вищим за інших митрополитів і посідав перше місце після патріярха єрусалимського. І все ж була явна невідповідність фактичного становища руської церкви і браку в ній найвищої церковної влади в особі патріярха. Традиційною залишалась тепер уже формальна залежність від цареградського первосвященика, від чого страждав зовнішньополітичний престиж Росії. Необхідно було також боротися проти загрози католицизму (в особі готованої унії) на Заході.
Крім того, авторитет патріархату потрібен був цареві для освячення його влади, для більшого ідеологічного впливу на народ.
У цих умовах і було висунуто ідею заснування самостійного патріархату на Русі.
17 червня 1586 року до Москви прибув за милостинею один із вселенських патріархів Іоакім (Антіохійський). Він розраховував при допомозі руської казни ліквідувати борги своєї церкви (вісім тисяч золотих). Однак після пишного прийому 25 червня «московіти» повели з ним мову не про гроші, а про можливість заснування патріархату на Русі. Іоакім не чекав цього і не хотів, адже це було невигідно вселенській церкві (втрата номінальної залежності Русі). Однак водночас торг міг мати матеріальну користь, тоді як рішуча відмова — у кращому разі від’їзд додому без грошей. Патріарх відповів ухильно, що доповідатиме про це «вселенському священному соборові».
У Москві Іоакіму дали відчути фактичну силу руської церкви. Московський митрополит Діонісій досить зневажливо поставився до патріярха. На прийомі в Успенському соборі Кремля він поводився з ним як рівний і, більше того, перший благословив вселенського патріарха. Іоакиму це не сподобалось і він натякнув Діонісію, що годилося б першому благословити митрополита патріархові, але на цьому й замовк.
Після від’їзду Іоакіма, який повіз багаті дарунки для патріархів, до Москви прибув гонець константинопольського патріарха Феоліта Миколай. У грамоті викладалося прохання про матеріальну допомогу, а на словах гонець передавав, що московську справу буде розв’язано найближчим часом, коли зберуться всі ієрархи і пошлють єрусалимського патріарха в Москву.
У цей час на Русі відбувається зміна духовної влади. Як учасника змови бояр (Шумських, Мстиславських та інших) проти уряду Бориса Годунова (вони хотіли розлучити царя Федора і сестру Бориса — Ірину Годунову через її безплідність, одруживши його з княжною Мстиславською з метою прибрати самого Бориса подалі від престолу) Діонісія позбавили сану і заслали в Новгород. Місце митрополита московського і всія Русі, як мовиться в одному з недавно відкритих джерел, неповних два місяці належало Іоні (досі про нього не було нічого відомо), а потім з 11 грудня 1586 року — Іову. Відданість останнього Годунову сприяла відновленню початих переговорів. Тим більше, що й у Константинополі відбулися зміни — Феоліта скинули турки, а на патріарший престіл повернули із заслання Ієремію. Останній, вирішивши будувати новий собор (святу Софію турки перетворили на мечеть), одразу ж особисто вирушив у Росію за милостинею.
21 липня 1588 року патріарх із почтом після з’ясування його повноважень (до Москви ще не дійшла на той час звістка про скинення Феоліта) був урочисто прийнятий царем. Потім відбулася таємна розмова з Годуновим і посольським дяком Андрієм Щелкановим з питання, що цікавило російську сторону. Ще до цього приставу, посланому назустріч патріарху, було велено дізнатися, чи везе він соборний присуд про поставлення патріархату на Русі. З’ясувалося, що за час, який минув, справа не просунулась анітрохи. Історик церкви архиєпископ Філарет (Гумілевський) писав, що патріарх прибув до Москви із соборним присудом. Ця неправильна звістка є лише в одному джерелі, але її заперечує навіть митрополит Макарій (Булгаков). Все було якраз навпаки: руські власті чекало розчарування.
Але цього разу було вирішено не прогавити свого і змусити вселенського патріарха піти на поступки. Ієремію та його почет затримали в Москві майже на цілий рік. І хоч їх приймали й утримували з великою пишнотою, це був явний «арешт», полонення патріарха. До нього нікого не пускали, самому Ієремії теж не можна було виходити за огорожу двору. Слуги патріарха могли ходити тільки на базар, і то лише з місцевими приставами.
Але не тільки час мав допомогти офіційним властям. Уряд Годунова зробив, як здавалось спочатку, дуже вдалий політичний маневр.
Коли Ієремія їхав через тодішню Литву, канцлер литовський Я. Замойський спробував натякнути йому про можливість перенесення патріаршого престолу з Константинополя до Києва, який тоді належав Речі Посполитій. Йому здалося, що «все це не чуже» Ієремії.
Про ці події в Москві стало відомо від члена почту патріарха — архиєпископа Єлассонського Арсенія. Ще раніше він побував у Росії, одержав грубі гроші на помин душі Івана ІV, але замість повернення з милостинею додому і заупокійних молитов залишився в Литві. Деякий час Арсеній викладав у львівській Братській школі грецьку та церковнослов’янську мови і з допомогою учнів склав «Граматику» (рукопис її зберігається в Центральному державному архіві УРСР у Львові). Тепер же в Москві його зустріли вороже і, на відміну від інших гостей, не вшанували дарами. Щоб спокутувати провину, Арсеній став таємним інформатором двору. Крім розповіді про події у Литві, він передав також слова Ієремії: в Москві можна встановити лише автокефального архиєпископа, але якщо вже засновувати в Росії патріархат, то він сам хотів би тут залишитись. Саме на цьому і вирішили зіграти урядові кола на чолі з Годуновим.
Через другорядних осіб (приставів, сторожу) почали переконувати Ієремію, що коли він залишиться в Москві, то його зроблять патріархом. Хоч офіційно такої пропозиції ніхто не робив.
Однак, Ієремія, будучи кепським дипломатом, заявив відкрито, що згоден. Тоді це питання офіційно порушили перед боярською Думою. Але цар Федір і Годунов висунули такі умови: Ієремії «бути патріархом у начальному місці у Володимирі, а на Москві бути митрополиту як і колись». Коли ж він не захоче цього, — «то й на Москву учинити патріарха з московського собору». Отже, власті хотіли зберегти головне значення Іова, відіславши Ієремію до провінційного Володимира.
Годунов особисто повідомив патріарха про рішення царя і Думи, пообіцявши, за словами Арсенія Єласонського, що патріарх, його супутники й родичі матимуть «незліченні багатства». Ієремія під впливом улесливих слів майже погодився на пропоновані умови. Але члени його почту напоумили патріарха: у Володимирі він не матиме влади. Тоді Ієремія заявив, що згоден тільки на Москву. Збентежений Годунов відповів: у московські патріархи краще обрати росіянина. Але Ієремія заявив, що має повноваження розпоряджатися лише своєю кафедрою. Маневр Годунова не вдався.
Тоді взялися за діло брати Андрій і Василь Щелканови. Обіцяючи багатства, цілі області і міста в управлінні, по тисячі «новгородок» (монет) і мірці зерна щоденно, вони водночас натякнули, що патріарха не випустять з Москви, поки не доб’ються свого.
Дума вдруге відхилила можливість посадити Ієремію патріархом у Москві.
13 січня 1589 року відбулась вирішальна розмова Годунова з Ієремією. Греки капітулювали — лише б вирватися з московського полону. Тільки після цього, 17 січня, було скликано церковний собор і формально винесено рішення про поставлення патріархату.
За «чином», тобто встановленим церковним порядком обрання патріарха, слід було ієрархам спочатку таємно обрати трьох кандидатів, потім цар вибирав одного з них. Насправді все це теж перетворили на формальність. Завчасно було складено детальну інструкцію, де називалися й імена «таємно» обраних кандидатів (митрополит московський Іов, архиєпископ новгородський Олександр, архиєпископ ростовський Варлаам), і прямо говорилося, що «благочестивий цар Федір обере з трьох одного Іова… в патріархи». Для більшої пишноти акту «чин», даний Ієремією, змінили, від нього зажадали строгого дотримання всіх приписів, що той і зробив. 23 січня відбувся формальний акт «обрання» патріарха. А 26 січня його урочисто звели в сан. Ієремія перший попросив благословення у нового «сослужника», бо один православний цар — московський, і тут подобає бути вселенському патріарху.
Цар і новоосвячений патріарх влаштували на честь Ієремії пишні учти з численними дарунками високим гостям. Греків прийняла цариця Ірина. Арсеній Єлассонський не зміг утриматися від бурхливого захоплення почтом цариці. Зневажаючи церковний сан, він записав, що «вони могли суперничати навіть з сонячним промінням»., незважаючи на те, що на них не було ніякого наряду» (тобто прикрас — усі жінки були в простому білому вбранні). Він був зачарований також розумною мовою Ірини, не забувши в деталях описати всі «сліпучі» коштовності і прикраси її одягу, корону, — на думку Арсенія, вони становили десяту частину царських скарбів.
Але й це було ще не все. Греків спочатку послали молитися в Троїце-Сергіїв монастир, а потім тримали в Москві всю весну під приводом поганих шляхів. Тим часом було складено «соборну» постанову про встановлення патріархату, де стверджувалася незалежність виборів руського патріарха від константинопольського. їх мав санкціонувати цар.
В уста Ієремії було вкладено відому тезу «Москва — третій Рим». Мовилося також, що акт заснування патріархату на Русі підтверджують усі чотири вселенських першоієрархи. Цю постанову піднесли грекам на підпис. Грамоту навмисне було подано без перекладу. Греки нічого не зрозуміли, але змушені були підписати. Коли митрополит монемаасійський Ієрофій (з почту патріарха) відмовився це зробити, то А. Щелканов пригрозив утопити його в річці. Однак Ієрофій на всяк випадок порадив Ієремії «накласти на грамоту таємне закляття».
Нарешті 19 травня Ієремія з почтом та багатими дарами покинув Москву, не одержавши грошей на будівництво храму. Тисячу карбованців і грамоту до султана Мурата послали слідом за ним. Все це наздогнало греків уже в Орші. Архієпископ Філарет (Гумілевський), ігноруючи зазначені факти, писав, що Ієремію як патріарха «довго вшановували в Москві», тому він і затримався майже на рік.
Повертаючися з московського полону в турецький, Ієремія ніс на собі тягар одноособового освячення патріархату на Русі. За все це треба було ще давати звіт перед вселенським собором і трьома патріархами. Хвалебний твір Арсенія про заснування патріархату у формі віршованої поеми, де Ієремію порівнювано з біблійним Іовом і пророком Ієремією, допоміг цареградському патріарху виправдатись. 1590 року на соборі в Константинополі було затверджено поставлення патріархату на Москві.
Але новому патріархату дали не третє, як домовлялись у Росії, а п’яте місце (після патріархів константинопольського, александрійського, антіохійського, єрусалимського). Заперечував спочатку тільки новий александрійський патріарх Мелетій Пігас, але й той невдовзі змінив свою позицію. Собор надіслав до російської столиці (з митрополитом Діонісієм) підтверджувальну грамоту за підписами трьох патріархів (після смерті александрійського патріарха його місце на той час не було зайняте), 42 митрополитів. 19 архиєпископів, 20 єпископів.
У посланні на ім’я Іова та Годунова патріярхи просили 6 тисяч золотих. Уряд поквапився подарунками змінити рішення про п’яте місце, однак новий собор 17 лютого 1593 року в присутності московського посла Г. Афанасьєва підтвердив попередню постанову. І все ж, незважаючи на це, на Русі свого патріарха вважали третім після константинопольського й александрійського.
Справжній хід описаних історичних подій нам відомий з віршованого твору Арсенія Слассонського, що виправдує і прославляє Ієремію, оспівує щедрість царя. Інші об’єктивніші записи залишив згадуваний уже митрополит Ієрофій, який критикував патріарха за податливість росіянам і викривав діяльність Арсенія як донощика. Збереглися також офіційний звіт Посольського приказу про хід переговорів (1586 і 1588—1589 pp.) з великими пропусками, доповідь собору царю про обрання трьох кандидатів, «чин» поставлення Іова, затверджувальна грамота, записка про церемонію освячення Іова «Известие о начале патриаршества в России», складена при Філареті в 1619 році та інші архівні документи. Вони і є незаперечними доказами того, що ідеалізована богословська картина заснування патріархату на Русі як справа «Божого Провидіння» є насправді ні чим іншим, як прямим політичним актом.
Митрополит Ієрофій писав про Ієремію, що той як міг зволікав «і нехотя рукопоклав Росії патріарха». Але заснування патріархату було об’єктивною необхідністю, результатом економічного і політичного розвитку Русі, зміцнення самодержавства і підвищення авторитету країни на міжнародній арені.
І в наші дні богослови намагаються довести, що заснування патріархату — це суто церковний акт, до якого світські власті (зокрема Борис Годунов) не були причетні. Але, як незаперечно свідчать історичні документи, все відбувалося зовсім інакше. В цілому поставлення патріарха на Москві було справою рук світських властей. Сучасники вважали ініціатором такого акту Бориса Годунова.
