В початках християнства харизмою вважалась особлива, Богом дана, здібність людини лікувати хворих та висловлювати віщі думки. Цею здібністю відрізнялись провідники перших християн, що їх життя було повне небезпек та містики. І харизма, – особливий Божий дар, – тримав їх на дусі та допоміг пережити не одне лихоліття.
В сучасному наша Українська Католицька Церква також потребує харизми, отого віщого слова, що допомогло б нам видержати, не заламатись та зберегти нашу віру і нашу національну окремішність. І ми християни-католики шукаємо за тим духовним кормом в нашій вільній українській пресі, спеціяльно в католицькій, як філядельфійський «Шлях», офіційний орган української католицької єпархії. З жалем треба ствердити, що його харизма облудна і фальшива. Події з релігійно-церковного життя передаються в цьому часописі так перекручено-фальшиво, недостойно та глупо-наївно, що аж сором стає за те, що його очолюють духовні особи, яких ціллю є вести людей дорогою правди до Христа. Та це в «Шляху» вже традиційний спосіб писання. Згадати б хоча поміщувані тамже писання з «Archbishop’s Chancery», що рясніли від образливих епітетів в сторону мирян, гніву, ненависти та насміху з релігійних ідеалів українського патріота. Це ж мало за завдання заялозити шляхотні почування тої частини мирян, що в тому часі йшла в аванґарді борби за права Української Католицької Церкви.
Обурені такою писаниною католицького часопису миряни мовчазно приховували свої почування. Очевидно, що багато відмовлялись від пренумерування «Шляху», який насильно, тероризуючи парохів та забираючи з парафіяльних кас гроші на його передплату, видавництво розсилало усім мирянам на приказ філядельфійського Владики. А коли гнівні протести вірних також не помагали, то батьки нищили «Шлях» зі страху, щоби цей суроґат ненависти до всього, що змістом і формою українське, не дістався до рук дітей та не вбив в них плеканої батьками любови до своєї Церкви і свого народу.
Опісля на деякий час авторам ніби забракло репертуару, тематики, а може й фантазії. Аж ось після величавих святкувань в Римі, та після «захворіння» духовного покровителя «Шляху» – філядельфійського Владики, «Шлях» обізвався знову. Цікаво, що писателі зі «Шляху» вживають англомовний часопис для боротьби з «відьмами» з противного їхньому способові думання табору та звертаються спеціяльно до старих емігрантів та їхніх тут народжених дітей, які не поінформовані про дійсний стан в Українській Католицькій Церкві, не знають та не цікавляться нашою церковною проблематикою, а беруть за «євангелію» те, що їм з проповідальниць та почерез «Шлях» подають до відома прибічники філядельфійського Владики. Ці люди не знають дійсних фактів про змагання українського народу за помісність їхньої Церкви, патріярхат, Синод українських Владик, про становище Священної Конґреґації для Східних Церков, про заходи совєтського владики Нікодима перед кардиналом Фюрстенберґом /кардинал Фюрстенберґ посвоячений з родиною Толстих та інших російських родів/, про шкідливість українських т. зв. «сепаратистів» в лоні Української Католицької Церкви, та врешті про сумну ролю в цьому змаганні філядельфійського Владики. Замість писати правду, англомовний «Шлях» дальше обезцінює Синод наших Владик у Римі, намагається осмішити наші змагання за Патріярхат, звеличує ворожі до справи помісности Української Католицької Церкви римські та американські церковні елементи, та в той спосіб наставляє мирян на ворожнечу і внутрішнє розбиття.
Виглядає, що «Шлях» робить це на чийсь приказ, що о. Роберт є на чиїхсь услугах. Ці безглузді статті мало пишуться українською мовою, мабуть із переконання, що такий матеріял не апелюватиме до того, хто розуміє українську мову. Бо хто нині повірить, що Синод українських Владик це «мітінґ», а захворіння в час Синоду філядельфійського Владики це дійсна причина його відсутности на ньому. Всі ж знаємо, що поступовання владики, який одинокий не підписав конституції і домагання за патріярхат, не можливо оправдати хворобою. Хворого жовніра відсилають до лічниці, але коли він перейшов до ворога, то його вважають зрадником і ставлять під полевий суд.
До т. зв. пікантних передовиць «Шляху» треба зачислити статтю з 18 січня 1970 р. п.н.: «The enemy does not even permit one to pray».
Ця стаття дочекалась навіть перекладу на українське. Автором є о. Борис /вже не Роберт/ Москаль. Можна з титулу статті догадатись, про що там говориться і хто є тим ворогом, що «не дозволяє навіть молитись». Ось, як перекручено і невірно ставиться справа домагань українця-католика за права своєї Церкви. І тому, хай о. Москаль запам’ятає раз на завжди, що події з 7 грудня 1969 у Філядельфії були і ввійдуть до історії, яко спонтанний вислів почувань мирян звернений проти РОЗЧЛЕНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ НА УДІЛЬНІ КНЯЗІВСТВА.
Ці події відбувались у центрі, а не на периферії життя української католицької громади, при повній свідомості цілей. Відсутність Верховного Архиєпископа, канадських Владик, визначних представників громадянства /не естаблішменту/, товариств, жіночих та молодечих організацій – були доказом, що святкування річниці єпархії були доказом розколу в Українській Католицькій Церкві та помилкою. Кардинал Фюрстенберґ «got the message» а нашому бідному опущеному владиці не залишилось нічого іншого, як благословити «воріженьків», як над цим уболіває, заливаючись гіркими сльозами, в своїй статті о. Москаль. Та й було чого плакати, бо свято-ювілей звеличувало лише невелике число стероризованих священиків і декілька поплентачів. Кардинал Кроль із Філядельфії не вважав за вказане засідати при бенкеті у непопулярного українського Владики. Він навіть, як кажуть, висловив своє невдоволення кажучи, що філядельфійський Владика поступив немудро, бо наразив римського достойника на вияв «odium populi» /ненависть народу/. Тому і не слід «Шляхові» писати про анархічну поведінку демонстрантів, бо в дійсности такою є віддавна поведінка філядельфійського Владики в лоні Української Католицької Церкви. Прикривати анархізм є негідне для українського католицького часопису та йде в розріз із етичними приписами, що зобов’язують пресу.
Щоб ще більше применшити моральний успіх демонстрації, автор доглядів серед демонстрантів «некатоликів і атеїстів». І ось постає курйоз: ідея патріярхату захопила навіть некатоликів і атеїстів, бо така вона притягаюча та сильна. Вона, одначе, не в силі захопити філядельфійського Владику і його воїнів, всіх нібито членів Української Католицької Церкви. Очевидно, що ніяких атеїстів там не було, а, демонстрантами були практикуючі миряни Української Католицької Церкви: члени церковних організацій, членкині Марійських Дружин, члени Пласту, СУМА, церковних комітетів, плеяда професорів американських університетів, інженерів, лікарів, редакторів, учнів католицьких шкіл, представників політичних угрупувань, бувших в’язнів польських, совєтських та німецьких тюрем та концтаборів, та багато старших і молоді.
«Атеїсти і некатолики» це привид уяви автора. Цікаво, що він не доглянув цим разом «в’єтконґів», що очолюють Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, а вони там були. Мабуть про це незручно писати, бо всім було ясно, хто є дійсним аранжером «в’єтконґу» в Українській Католицькій Церкві. І треба жаліти й боліти, що поплентацтво, рабство та вислужництво ще живе в нашій Церкві, хоч дух Другого Ватиканського Собору щораз кріпшає та розвивається в інших, навіть у муринських, католицьких провінціях. Філядельфійське «святкування» з 7 грудня 1969 р. це один сумний досвід у нашому національно-релігійному житті, за які всі платимо втратою авторитету нашої Церкви. Бо в нас все ще багато сервілізму не лише серед політичних, але також церковних провідників. А могло бути інакше. Коли б філядельфійський владика запросив був Верховного Архиєпископа, Голову нашої Церкви, на святкування річниці Митрополії, то це було б свято української людини в цілому світі, доказом нашої гідности й вартости, та дороговказом для молодшої Генерації українців. Замість подвигу ми, через невторопність духовної влади, потерпіли поразку та приниження перед своїми й чужими. А це можна було оминути і нашу еміґраційну дійсність обернути на вияв єдности та внутрішньої згоди. І тоді міг би «Шлях» писати про любов свого Владики до вірних, а його благословення мало б дійсну вартість. Мабуть, не припадково сказав один мирянин до філядельфійського Владики підчас сумного походу: «ВЛАДИКО, БЛАГОСЛОВІТЬ СЕБЕ, ВИ ТОГО БЛАГОСЛОВЕННЯ НАЙБІЛЬШЕ ПОТРЕБУЄТЕ!».
В статті, про яку згадуємо, автор висловив подив для філядельфійського Владики за його спокій, рівновагу та благословення вірних в часі демонстрації, що своїм вістрям була спрямована проти нього. Поставимо питання: що ж іншого міг зробити Владика? Не мав ні воїнів з мечами, ні громів з ясного неба, щоб розігнати демонстрантів. І тому залишилось йому благословити вірних та робити добру міну до поганої ситуації,. А як знаємо, ситуація не була захоплюючою. Не є вона такою і зараз, хоч всі сподіються, що так, як це було раніше, після кожного вияву непримирености філядельфійського Владики до Української Католицької Церкви, він дістане з Риму ще вищі відзначення. Мабуть цим разом штука не вдасться. Зачуваємо, що зі Східної Конґреґації зараз віє іншим вітром. Кардинал Фюрстенберґ, як догадуються, зараз старається об’єднати нашу Українську Католицьку Церкву в ЗCA із Закарпатською, та є пляни створити одну митрополію, з двома частинами: філядельфійською /східною/ та пітсбурзькою /західною/. Ця церква, річ ясна, буде відлучена від решти Української Католицької Церкви в світі. В цих плянуваннях мабуть не передбачується жодної визначної позиції для жодного із наших трьох Владик. Виходить, що шанси філядельфійського Владики стати патріярхом східних церков на терені ЗСА, про що він все мріяв, розвіялись з вітром. Вияв «odium populi» до владики є непростимим гріхом. Вправді не знаємо точно, що саме заміряє Рим, але вважаємо за вказане подати ще одну прогнозу. Якщо кардинал Фюрстенберґ зустрічався з президентом Ніксоном, головою великої і багатої країни, яка своїм «Петровим грошем» удержує Ватикан, то він напевно буде піддержувати американську церковну політику, а не українську, в додатку такої церкви, до якої один владика на терені цієї держави не признається. І тому наші змагання за Патріярхат треба ще більше посилити та скріпити. При відсутності вірного Українській Католицькій Церкві Владики на терені нашої єпархії в ЗСА тут створюється вакуум і наша Церква може попасти під зверхність котрогось із карпаторуських Владик, бо для Риму не є важливою єдність Української Церкви, але вірність римському престолові. А під тим оглядом карпато-руські владики мають найкращі кваліфікації. І навіть філядельфійський Владика не в силі їм дорівняти.
Нам українцям-католикам не залишається нічого іншого, як вірно і твердо постояти за свою Церкву та свою віру в цей грізний час. Нам треба молитись теж за нашого Владику, щоб він не ввійшов у історію Української Католицької Церкви як «дух руїни»! Молімось, щоб Св. Дух просвітив його ум та попровадив на шлях зрозуміння наших національних та релігійних ідеалів.
І тоді «Шляхові» не треба буде проливати крокодилячих сліз тому, що, мовляв, ворог не дає навіть молитись. Бо не українські миряни перешкоджають молитись. Роблять це саме владики, що не засвоїли ні пасторального ні соціологічного підходу до своїх вірних. Діється це у нас, у Чікаґо, і заміряє це від літ філядельфійський Владика своїми плянами створення американсько-візантійської Церкви. А українська людина бажає молитись у своїй Українській Католицькій Церкві і в цьому їй допоможе Бог. І це саме є одиноким правильним шляхом. Хай же філядельфійський «Шлях» поверне на цей правдивий український шлях, по якому йдуть усі українські патріоти. І тоді його харизма не буде хибною.
