Всечесним Отцям духовним, преподобним ченцям і черницям
та всім Боголюбивим Вірним Помісної Української
Католицької Церкви в Україні і на поселеннях
МИР У ГОСПОДІ І НАШЕ АРХИЄРЕЙСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ
Христос рождається! Славіте Його!
Дорогі в Христі Браття і Сестри!
«Слава на висотах Богу і на землі мир людям благовоління» (Лк. 2, 14).
Майже дві тисячі років тому цей гимн слави проспівали над яслами-вертепом новонародженого Спасителя ангельські хори. Від тисячі років цей самий гимн співає торжественно наш народ. Співає цілим своїм серцем, бо згідно з заповіддю, хоче любити Бога. Тому тисяча років наш народ одержав від Господа «Великий Дар» — дар Хрещення, дар святої Віри, дар спасення. Милосердний Господь Бог з глибини своєї батьківської, непонятної любови, без ніякої нашої заслуги, зіслав отой дар на наш народ, оповістив нам через свого Сина і через свого Святого Духа дар спасення. Отим даром ми стали членами Божого Люду, Тіла Христового, святині Святого Духа, яким є свята Церква. Ті духовні дари сплили на нас і поволі перетворили в християнський народ, просякнутий в своїй культурі християнськими вартостями. З темряви поганства ми вийшли на світло Боже, з неволі гріха і пристрастей на свободу дітей Божих, згідно зі словами Христовими «мир лишаю вам, мій мир даю вам» (Ів. 14, 27). Чи може бути щось більшого, щось важнішого, що може статися в житті будь-якого народу? Всі досягнення і перемоги — це мала річ в порівнянні з даром Божого життя. Минає якраз тисяча років, відколи ми одержали той Божий дар, і наше серце заспівало радісно: Слава на висотах Богу!
Нехай це наше Різдвяне Послання до вас, Дорогі в Христі Сини й Дочки Українського Народу, буде вашою й нашою піснею подяки Богові за всі дари. Словами нашої Святої Літургії мовимо: «За все це благодаримо Тебе, Боже Отче, і Твого Єдинородного Сина і Духа Твого Святого, за все, що знаємо, і за те, чого не знаємо, за всі явні і неявні благодіяння, які зійшли на нас».
I
Рік тисячоліття був для нас справді великим ювілеєм, в якому ми могли перед Господом виявити прилюдно наші почуття вдячности за все, що від Нього одержали. Не знаємо, чи було якесь одне українське серце, яке не відчуло б радости цього торжества. Де було можна, кожна наша громада, парафія, єпархія, країна відсвяткувала, в міру своїх сил, Святими Літургіями та торжествами цю славну річницю. Завершенням тих святкувань були торжества в Римі, в яких взяв участь сам Папа Іван-Павло II, якому ось тут знову складаємо сердечну подяку за щиру зичливість до нашої Української Католицької Церкви та до всього нашого народу.
Не всюди, однак, могли вірні нашої Церкви святкувати цей Ювілей без перешкод. Не можемо промовчати прикрого факту, що на рідних землях тільки спонтанно вдалося духовенству і вірним, тут чи там, зібратися разом, щоб молитовно відсвяткувати Ювілей свого Охрещення. З великим жалем стверджуємо цей факт, бо він навис, немов темна хмара, над всією радістю, якою повинні б ми всі освячувати таке торжество. Для Вас, Дорогі Брати і Сестри в Україні, особливий наш привіт і благословення. Ми певні, що у Ваших серцях в цей рік Тисячоліття горіло щире почуття вдячности до Бога, навіть якщо Ви тому не могли дати прилюдного вислову, вільно та без перешкод. Хоча забракло зовнішнього блиску, але Ваше життя у невідрадних обставинах строгих обмежень, заперечувань, очорнень і навіть переслідувань сіяло ясним світлом на увесь світ; ясніше і голосніше, чим будь-яке однодневне, навіть найбільш торжественне, святкування.
II
Ювілей Тисячоліття та торжества спонукують нас глянути на загальний стан нашої Церкви. В Україні знаходиться вона все ще в обставинах, негідних людини двадцятого століття, — людини, якій запевнено всі Богом дані людські права в різних міжнародних актах. Структуру нашої Української Католицької Церкви насильно зліквідовано в 1946 році і, не питаючи вірних, насильно включено в Російську Православну Церкву, відбираючи права і посілості, а головно нехтуючи правом свободи сумління. Всі наші владики, з яких ніхто не прийняв того «повороту», сотки священиків, які засвідчили свою стійкість на засланнях, сотки тисяч мирян, які за святу Віру витерпіли, нерідко і свідченням крови — це незаперечний доказ католицької свідомости дітей нашої Церкви. Все це предсказав сам Христос, який потішає своїх учнів: «У світі страждатимете. Та бадьоріться! Я переміг світ» (Ів. 12, 33). По сьогодні триває той стан заперечення. Чи сміємо мовчати, коли терплять невинні люди? На наш народ і на нашу Церкву кидається наклепи і вважається її ворогом свого народу й тому відмовляється їй свободи і прав. Історія свідчить щось противного, а наш Ювілей — головний для того свідок.
III
Святкування Тисячоліття на поселеннях навчило нас дуже багато. В кожній країні відбувалось якесь торжество. Чужинці-учасники наших святкувань з подивом приглядалися… Воно було справді величне. Дивлячись на той вияв наших сил. спитаймо себе: чому ми дотепер так мало використовували, вживали наших людських і матеріяльних засобів? Відповідь, правдоподібно, — дуже складна, але її шукати треба. Бо якщо є у нас ще сила, якщо ми повністю не розплинулися в середовищах нашого поселення, якщо ми зберегли ще якусь свою свідомість, то на нас тяжить відповідальність за цілість нашого народу, в Україні і на поселеннях. Відповідальність перед Богом і перед людьми, «бо хто має, тому дасться, і він надто буде мати, а в того, хто не має, візьмуть і те, що має» (Мт. 13, 12).
Візьмім для прикладу ділянку науки. Помимо справді великого числа українських професійних науковців в різних краях, з нагоди Тисячоліття ми не здобулися на більше, чим принагідні малі праці на теми нашої минувшини чи аналізи нашого сучасного. Міжнародні зустрічі людей науки виказали, що більше про нас знають чужинці й більше нами цікавляться, чим ми самі. Вони навіть хотіли б почути наше становище, щоб дійти до повноти правди.
Спитаймо себе, що нас здержує від того, щоб вглибитися якслід у нашу історію, духовість чи богословську думку? Що нас знеохочує? Може, це добробут, вигода, комплекс меншевартости, брак властивої любови до науки чи правди? Одним словом, явище, яке заслуговує на дослідження, бо тут ідеться не про щось тільки престижевого чи приємного, але про вивчення і збереження нашої народної субстанції.
ІV
Святкування Тисячоліття вказало ще раз недвозначно оту болючу рану, що ятриться на тілі нашого народу: релігійний поділ. Не приписуючи нікому виключної вини, треба ствердити, що, на жаль, навіть в такий торжественний і святочний час ми як народ не здобулися на основну єдність, яка є першою прикметою християнства. Христос прийшов на світ, щоб поєднати людину з Богом і людей між собою, а св. Павло нас поучає «бо він — наш мир, він, що зробив із двох одне, зруйнувавши своїм тілом стіну, що була перегородою, тобто ворожнечу, і скасував закон заповідей своїми постановами на те, щоб із двох зробити в собі одну нову людину, вчинивши мир між нами, і щоб примирити їх обох в однім тілі з Богом через хрест, убивши на ньому ворожнечу» (Еф. 2, 14-16). Коли нас боліло, що наші сусіди собі присвоюють право на святкування Ювілею, нас не болів достатньо той поділ, що панує серед нас, для загоєння якого ми так мало зробили. Цей факт огірчує нашу радість в такий святочний час, бо Христос виразно нас поучає: «Кожне царство, розділене в собі, запустіє і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встоїться» (Мт. 12, 25).
Величні святкування проминули, а залишилася глибока рана нашого церковного роз’єднання. Чи маємо йти з нею в друге тисячоліття? Чужі випереджують нас у змаганнях і праці за єдність. Треба і нам доложити всіх зусиль, щоб спільними силами дійти до єдности в Церкві, яку оснував не хто інший, як сам Господь Бог, який від нас вимагає здійснення його заповіді «щоб усі були одно» (Ів. 17, 20).
Дорогі в Христі Браття й Сестри! Нелегко говорити в таку передсвяточну хвилину про такі сумні справи, коли всі приготовляємося до святкування Христового Різдва, але може прикріше було б промовчувати їх і вдавати, що вони не існують або неважні. Наш заклик до всіх Вас: моліться, думайте, працюйте, щоб у нашому народі настала цілковита єдність у Христі, щоб ми були справді одною Церквою, одною в Христі Господі, одною в родині всіх Помісних Церков. Ми, Ваші Владики, будемо також старатися в міру і силу нашої власти, щоб та Божа заповідь не стала для нас причиною відкинення на Божому суді. Тисячоліття християнської традиції дає нам підставу надіятися на розв’язку того страшного розколу, який в нашому народі накоїв стільки лиха в історії. Подумаймо, яким це було б щастям, коли ми були б об’єднані в Христі. Яка могутня слава взносилась би до Бога від нашого народу! Яким зразком ми могли б статися для всіх розбитих християн! Розв’язка нашого національного і церковного нещастя могла б стати нашою благодатною славою перед Богом і перед людьми.
V
Святкували ми наш Ювілей, і з нами святкували наші сусіди й приятелі. Власне, їх незацікавлення і їхня участь підкреслили ще більше важливість події не тільки для нас, але для цілого християнського світу, для цілої Церкви, як це підкреслив був ще десять років тому Святіший^Отець у своєму листі до св.п. Блаженнішого Йосифа.
Святкування пригадали нам деякі історичні факти про наше минуле і певні правди нашої сучасности, на які хотіли б ми ще раз звернути Вашу увагу. Офіційний акт прийняття християнства в старовинній Русі відбувся в Києві на території, що її замешкали племена, з яких постав наш український нарід. Не виключно, ті племена скористали з того вагомого акту святого рівноапостольного князя Володимира. Всі племена, які входили в склад імперії, що її вже створили попередники того могутнього князя,з яких опісля постали народи білоруський і російський, також одержали цю Благовість. Цьогорічні святкування пригадали нам не тільки окремішність, але і спільність з тими сусідніми народами та з іншими, які заселюють вже від багатьох століть східньо-слов’янську Европу. Впродовж століть наші відносини були часто цілком не-сусідські, і ті трагедії першого тисячоліття залишили глибокі рани в наших душах. Якби ми зупинилися в нашій оцінці дійсности в східній Европі тільки на земських міркуваннях, то треба б попасти у відчай і сказати собі, що тільки якийсь катаклізм може привести порядок в цій частині світу. Але якщо глянемо в майбутнє з християнським довір’ям, то не треба попадати в розпуку, але при Божій помочі і з повним довір’ям до Нього як Пана історії і людського буття взагалі, думати про те, як докласти свій вклад праці в об’єднанні всієї Европи на засадах Христової благовісті й основних людських прав, від Атлантику аж по Урал. Святий апостол Павло вказує нам на цей шлях словами: «Отож благаю я вас поводитися достойно покликання, яким вас покликано, в повноті покори й лагідности, з довготерпеливістю, терплячи один одного в любові, стараючися зберегти єдність духа у зв’язку миру» (Еф. 4, 1-3).
VІ
Тисячоліття Християнства Руси-України виявило наші сили й слабості. За нами тисяча років історії. Від самих початків були в нас єпископи та духовенство. Тому тисяча років ми перестали бути тільки місійним тереном. Так було перед 988 роком. Діло святого рівноапостольного князя Володимира було якраз у тому, що він остаточно зробив цілу країну християнською, навіть якщо процес благовістування тривав ще деякий час. За тих тисячу років творилися в нашому сусідстві народи й держави, які теж ставали церковними одиницями. Київська Церква залишилася собою аж досі, не зважаючи на поділ внутрі та насильства ззовні. Історичні обставини зміняли зовнішній вид нашої Церкви, а головно її структуру, але ніколи вона не перервала свого існування як осібна одиниця. В останніх роках це бажання бути самобутнім сильно пробудилося в нас, бо ми відчули нашу слабість у браку скоординованого устрою, який в східніх Церквах являється патріярхатом. Наші змагання повинні прямувати до одної цілі — росту нашої Церкви. А це ми здобудемо трьома шляхами:
- Скріпленням нашої свідомости, що ми є одна Церква, найкращим виразником чого є наш синод, який після довгої перерви в нашій історії став знову дійсністю;
- Плеканням християнської науки. Для цього повинен служити наш Український Католицький Університет. Хоч він сьогодні ще є в своїй формативній стадії, все ж ми не сміємо жалувати зусиль й матеріяльних засобів, щоб він зібрав кругом себе найкращі наукові уми нашого народу і тим способом став цією кузнею християнської науки й знання.
- Третій шлях, на якому стоїть ціла будівля нашої Церкви, — це загальне духовне оновлення. Церква мусить себе повсякчасно обновляти, тому ми повинні звернути наш зір до цього джерела, який давав стільки снаги нашим предкам упродовж цього першого християнського Тисячоліття. Цією силою був завжди в нас буде Христос.
«Христос — наша сила» — «Все можу в тому, хто мене укріпляє» (Фил. 4, 13) нехай стане гаслом нашого другого Тисячоліття, в яке входимо з духом печати святих, мучеників, ісповідників і угодників Руси-України.
Цієї Христової сили і кріпости бажаємо зі щирого серця всім вірним Української Католицької Церкви з нагоди празника Різдва Христового. Об’єднані з Вами в почуваннях щирої любови і віддання, пересилаємо Вам найкращі різдвяні побажання радости й миру. Ці побажання скріпляємо нашою молитвою на всі Ваші святі намірення. Нехай ці наші вислови дійдуть до всіх Ваших хат і до Ваших сердець, а зосібна до всіх засмучених, пригноблених, терплячих, хворих, опущених, ув’язнених, переслідуваних:
«Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє царство небесне. Блаженні ви, коли вас будуть зневажати гонити та наговорювати всяке лихе слово на вас, обмовляючи мене ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі» (Мт. 5, 10-12). Наші побажання нехай потішать «всяку душу християнську, що милості Божої і помочі потребує» і там, у Рідному Краю, і тут, по всіх країнах нашого поселення. А наше соборне благословення нехай зійде на Вас усіх як завдаток найбагатшого Божого благословення на світанку нашого другого християнського Тисячоліття.
Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма Вами.
Христос рождається! Славіте Його!
+ Мирослав І. Кардинал Любачівський
і Ієрархія Помісної Української Католицької Церкви
Дано в Римі,
при храмі Жировицької Богоматері і святих мучеників Сергія і Вакха
у Празник Собору св. архистратига Михаїла і прочих сил безплотних.
