Ми повинні тепер постійно й безперебійно пригадувати, підкреслювати й наголошувати, що ми з кожним місяцем, тижнем і з кожним днем все ближче й ближче підходимо до винятково-неповторної історичної події в історії нашого народу, якою є світле Тисячоліття Хрещення Руси-України. Сьогодні нас ділять від цієї неповторної події вже не роки, але місяці й дні. Ця велична дата в історії нашого народу вже майже за нашими плечима.
Це неповторне тисячоліття християнства в Україні буде звершуватись на наших очах. Тому вся наша увага, вся наша енергія, всі наші зусилля повинні бути звернені, присвячені й підпорядковані тій величавій події в історії буття українського народу, що нею було хрещення Руси-України.
Без найменшого сумніву слід підкреслити, що питання тисячоліття хрещення українського народу має не тільки релігійно-церковне значення, але також національно-політичне значення. Це питання визначує постання і розвиток української культури, яка формувалась й випливала з релігійно-християнських основ. Нашим святим обов’язком є відпорошити і виразно показати ці факти у першу чергу для нас самих і цілого світу. Ми не сміємо цих фактів не бачити і не відчувати. В цьому сенсі у нас не повинно бути жодного сумніву, ми не сміємо і не можемо сказати: «якось воно буде». Без нашого вагомого вкладу праці, кожного з нас зокрема і всіх нас разом, нічого ні на один крок не посунеться вперед, нічого не станеться в ім’я святої правди. У жодному випадку ми не можемо і не сміємо бути байдужими до цієї незрівняно великої події в історії нашого українського народу.
Слід брати до уваги і пам’ятати, що ми належимо до тієї виняткової генерації у ланцюгу історії нашого народу, що будемо безпосередніми учасниками-свідками коли буде завершуватись величаве і неповторне Тисячоліття Хрещення Руси-України. Перед нами, як учасниками цієї непересічної події, лежить велике й дуже вагоме завдання. Якщо кажу «перед нами», то маю на увазі нас як невід’ємних членів великої української нації, що живуть у вільному світі. Бажаємо ми цього чи ні, але правду про дійсне тисячоліття хрещення Руси-України можемо сказати тільки ми, себто українська діяспора у вільному світі.
Під час пам’ятного нашого великого ісходу з наших рідних земель ми зобов’язувались самі перед собою нести правду про нашу батьківщину. Власне тепер, як ніколи перед тим, ця правда мусить бути нами сказана, міцно утверджена, щоб вона такою, а не викривленою і незаперечною залишалась й пішла у глибоке майбуття чергового тисячоліття. Ми мусимо бути свідомі того, що це нелегке завдання до здійснення, але незалежно від цього ми не можемо і просто не сміємо від цього священного завдання втікати, бо це було б нашим непростимим особистим і національним гріхом. Це був би гріх нашої національної зради.
Ми здаємо собі з цього справу, і всі ми свідомі незаперечного факту, що цієї цілини не буде спроможний підняти український народ на рідних землях. Це не слід розуміти, що український народна батьківщині не є в силі цього здійснювати, але йому заборонено це робити. Український народ буде робити те, на що йому дозволить Москва, точніше безбожні вожді Кремля. Тут не приходиться доводити, що є так, а не інакше, бо для ілюстрації цього маємо чимало історичних фактів. Адже ми добре знаємо, що червона імперіялістична Москва поставила на суд українську мову, українську літературу, українську культуру, а про Українську Православну й Католицьку Церкви не доводиться й говорити, бо Українську Православну зліквідували, а Католицьку переслідують. Від митрополита Київського і Галицького Російської Православної Церкви Філарета, який є заступником патріярха Пімена, що очолює «Комісію Тисячоліття», не можна нічого сподіватись. Це ж таке самозрозуміле, що не потрібно доводити, бо ж про це промовисто говорять самі пляни, які в тому відношенні вже зроблено.
Здавалось би, що кремлівські вожді, спираючись на тезах свого божка Леніна, який твердив, а вони сьогодні за ним повторяють, що релігія — це «опіюм» народу, не повинні займатись проблемами відзначення тисячоліття хрещення Руси-України. Нормально так повинно б бути. Дійсність є іншою. Вони заплянували відзначити тисячоліття хрещення Росії, що, як така, ще не має навіть тисячі років від заснування. їм не перешкоджає з столиці України Києва, що є столицею «Радянської Української Республіки», зробити з нього столицю Росії. Тут придалася стара більшовицька теза, що ціль освячує засоби. Користуючись тією облудною тезою, вони все готові зробити і роблять.
Для них тепер виникла добра нагода, з приводу відзначення тисячоліття Хрещення Руси-України утвердити російські імперіялістичні пляни. Очевидно, щоб ці пляни краще виглядали та мали кращі шанси для окозамилення на експорт, то їх кремлівські вожді передали для здійснення своїй церковній експозитурі, що нею тепер керує патріярх Пімен. Зрозуміло, хто ж може краще з цим ділом справитись за патріярха Пімена з плеядою довірених йому людей, зокрема таких, як київський і мінський митрополити, обидва Філарети. Пригляньмось, як вони вже гарно обертаються на західніх дипломатичних паркетах, виконуючи ролю неперевершених «миротворців». Пригадаймо, як патріярх Алєксій на псевдо-синоді 1946 р. у Львові поставив Українську Католицьку Церкву поза буквою закону. Зрештою, це нічого нового. Російська Православна Церква на протязі цілої історії майже ввесь час була на послугах у царів, а сьогодні на послугах у кремлівських вождів. Це є незаперечна правда.
Всі святкування і відзначення тисячоліття хрещення Руси-України буде в використано для політичних російсько-комуністичних імперіялістичних плянів. Все вже запляновано, щоб остаточно пограбувати українську історію, українську культуру й фальшиво документувати вільному світові, що це Росія відзначає християнство тисячолітньої давности, а не Україна. Якщо ми приглянемось, які появляються монументальні праці, видані тут, на Заході, різними мовами — італійською, французькою, англійською і німецькою заходами Заґорська, присвячені тисячоліттю хрещення, але не Руси-України, а тільки Росії. Так, появилась праця на люксусовому папері з чудовими кольоровими світлинами Церков, серед яких красуються українські церкви Києва, Чернігова та інших українських міст, але під знаменником «Росія».
Інша праця появилась тут, в США, під назвою «Золото у блакиті», (Gold in Asure), в англійській мові, автором якої є Вільям Брумфілд, де йде мова про архітектуру російських церков, до яких, звичайно, зачислено церкви Києва й Чернігова… У цьому напрямі буде ще багато більше зроблено. Коли ж ми в цей самий час поглянемо, що в цій матерії видав Київ, то з жалем доводиться сказати, що майже нічого, за винятком низької вартості! брошуркових памфлетів типу видань редакції «Вістей з України». Хто ж може це серйозно трактувати? Кого така праця може у чомусь переконувати? Це фактично знущання, а не серйозний підхід. Чи справді п’ятдесят мільйоновий український народ не є здібний на щось більше поза цими нижче критики памфлетиками? Чи справді український народ не може сказати старшому братові навіть у сучасних обставинах, що ми маємо також свою окрему, відмінну від російської, українську культуру християнства?
Як виглядає з деяких інформацій про пляни, які зроблено у Радянському Союзі, то головні святкування відбудуться в Москві. З цією метою передано Російській Православній Церкві, де ніби існує свобода релігії, Даниловський манастир, повернено до церкви мощі преподобного Теодосія Чернігівського і навіть запляновано канонізувати святих! З цих святкувань для Києва залишаться тільки окрушинки.
Властиво, кремлівським вождям не йдеться про масові й величаві святкування, але про обмежені, до певного кола з участю закордонних представників, щоб їм показати блиск і нібито «свободу» релігійного життя у більшовицькій дійсності. В основному все це робиться для закордону — на експорт. Так само, як суддя на одному з процесів над дисидентами сказав, що «радянська конституція є тільки на експорт». На жаль, ще й сьогодні можна обдурювати вільний Захід.
Аранжерам і оркестрантам атеїстичного Кремля бажається, щоб у цих святкуваннях взяли безпосередню участь не тільки представники Апостольської Столиці, але безпосередньо сам Папа Іван-Павло II. Сьогодні стоїть перед нами відкритим питання, чи Папа Іван-Павло II поїде, чи ні? Як подає західня, а зокрема італійська преса, що правдоподібно в лютому 1987 року приїде до Риму Горбачов і напевно буде мати приватну авдієнцію у Папи Івана-Павла ІІ і напевно під час розмови запросить папу на святкування до Москви. Тепер стоїть питання, чи папа поїде, чи ні?
Логіка і здоровий людський розум говорить про те, що папа за жодних умов не повинен їхати. Патріярх Мирослав Любачівський висловив своє певне припущення, що папа напевно не поїде до Радянського Союзу, де переслідують чотири мільйони українців-католиків східнього обряду. Це ж саме можна сказати про католиків-литовців й інших.
Знаємо також з вчення Церкви, що Христос не вів діялогу з дияволом. Сьогодні таким явним дияволом є червоні кремлівські вожді, які спустили кров не з десятків мільйонів, але з понад сотні мільйонів людей. Вони перемінили Божі храми й доми молитви на різні склади й магазини. Сьогодні існує дозволена вождями тільки Російська Православна Церква, а всі інші є переслідувані. Віримо, що про те все й інше дуже добре знає Папа Іван-Павло II. Але також знаємо, що патріярх Пімен одержав зелене світло запросити папу на святкування.
Знаємо, що після дня молитви за мир у Асизі, що відбулась 27 жовтня ц.р., у якій взяв участь київський митрополит Філарет, він мав багато часу говорити в справі тисячоліття і мав приватну зустріч з папою у Ватикані. Ми можемо собі уявити, про що могла йти мова. Офіційні ватиканські чинники говорять, що нічого не знають про поїздку папи до Москви, але підкреслюють, що папа часто говорив, що бажав би відвідати Москву. Наскільки ці інформації відповідають правді, трудно сказати, але такі інформації виходять з Ватикану. Також з тих же самих джерел довідуємося, що Папа Іван-Павло II особисто посилав своїх представників на похорон кремлівських керівників Брежнєва (1982 p.), Андропова (1984 р.) і Черненка (1985 p.). Цей факт також має своє промовисте значення. Незалежно від всього, нашим побожним бажанням є, що папа не повинен за жодних передумов їхати до Радянського Союзу, але, як воно буде, то тепер ще трудно сказати.
Як видно з вищесказаного, то Москві дуже залежить на тому, щоб у їхньому відзначенні тисячоліття «хрещення Росії» обов’язково взяв участь Папа Іван-Павло II. Ні більше, ні менше Москва розгорнула широку машину, що займається підготовкою відзначення тисячоліття християнства, але, звичайно, не України, а Росії. В тій ситуації і в цих обставинах український народ не буде спроможний багато зробити. Київ в цьому відношенні не спроможеться на ніщо більше поза казьонним дозволом. Тому нам залишається в цьому напрямі діяти. Під тим оглядом маємо зроблені пляни, тільки їх треба успішно реалізувати. Поруч інших відзначень і святкувань велике завдання є перед нашими науковими установами. Під тим оглядом найбільше імпозантний плян висунув проф. Омелян Пріцак, що тепер відомий, як «Гарвардський проект». Також і інші пляни в цій площині також заслуговують на увагу. Тепер перед нами виринає завдання, щоб ці пляни були здійснені. Щоб вони були здійснені, ми повинні допомогти не тільки морально, але також і матеріяльно. Від цього завдання не повинен ніхто відмовитись. Переконано віримо, що таких серед нас не буде. Якщо замовк Київ і Львів, то хай тепер голосно відізветься українська діяспора у вільному світі. Це питання мусимо безперебійно оживляти, щоб в такий спосіб будити сплячих зі сну до активної дії.
Микола Галів
