(Продовження з листопадового числа)
II.
Втретє їде Митрополит Андрей на терен російської імперії як апостол-в’язень. Арештовано Митрополита 19 вересня 1914 р. Причин до арешту російська влада знайшла доволі. Росіяни бачили в ньому небезпечну людину церковно і політично. Єпископ Евлогій, що по приході російських військ в Галичину був призначений для «навертання» галичан на російське православіє, пише у своїх споминах так: «Коли зайнято Львів, генерал Брусілов перестеріг Шептицького, що ніхто його не торкне, якщо він у відношенні до російських властей буде держати себе коректно, в противному разі воєнне командування буде примушене прийняти супроти нього відповідні засоби. В першу неділю в присутності воєнного губернатора С. В.Шереметьєва Шептицький виголосив в соборі запальну проповідь: «Прийшли варвари… посягають по нашу культуру» і т.д.[1] Інформації Евлогія були зовсім невірні або й злобні. Проповідь зовсім не була запальна, бо не такою була для цього хвилина. Навпаки, проповідь була мудро достосована до ситуації війни і до поразок, які зазнала Австрія в перших тижнях російського наступу. Проповідь була по-пастирському повна зрозуміння до обох воюючих сторін. Вона мала гарні екуменічні нотки: молитва за вояків, що воюють по обидвох сторонах, «бо всі ми є братами в Христі і потребуємо Божого милосердя»; що більше — «користаймо з нагоди, коли тепер за Божим допуском упали кордони», — щоб ми могли себе ближче пізнати, а може будемо могти і дещо дати одні одним. Вони, наприклад, нам свою релігійність і побожність, а і ми могли б їм дещо доброго дати. Однак, мусимо себе пізнати, хоч у многім ми є подібні до себе. У них відправа така сама, як у нас, вони називають себе «православними», і ми «православні». Наше православіє є церковне, їх православіє державне, що так скажу, «казьонне», тобто вони спирають своє православіє на державній силі, ми черпаємо ту силу в єдності зі Святою Католицькою Церквою, через котру спливає ласка Божа і в котрій є правдиве джерело спасення. Це ми Можемо їм дати, а я зі своєї сторони — говорю це і перед декотрими з них — є готов до всяких жертв і, коли схотять, знайдуть в мені в кожнім часі відданого пастиря, навіть з посвяченням власного життя».[2]
Важною екуменічною ноткою у тій проповіді Митрополита є слова: «щоб ми могли себе ближче пізнати, а може будемо могти дещо дати одні одним». А далі весь тон слів Митрополита вказує на те, що Митрополит бачить нагоду до діялогу-розмови в дусі чину і любови, а не в богословському чи правничому диспуті: «я є готов до всяких жертв… знайдуть в мені в кожнім часі відданого пастиря». Взаємне незнання і незрозуміння одних до других було великою недостачею в екуменізмі минулого сторіччя і загалом всіх взаємин і старань про з’єдинення в минулих сторіччях. Вимогою до екуменізму у Митрополита було — взаємно себе пізнати, і це він сам робив; вести розмови і стрічатися (що на Заході було суворо заборонено!) в дусі любови і бути готовим собі помагати. Не полеміка, не сухі диспути. Тим Митрополит випередив на початку XX сторіччя сучасний екуменізм, який ступив тепер на такі шляхи: пізнати себе, знайти себе і вести діялог в любові та взаємодопомозі.
Немилими для росіян були слова «казьонне православіє», хоч слова ті були правдиві. Проповідь була тільки претекстом до арешту. Її слухав ротмістр Ширмо-Щербінський, і його рапорт є точніший.[3] Як лякались росіяни унійної акції Митрополита, свідчить також телеграма ген. штабу верховного командуючого до поліційного управління воєнного генерал-губернаторства 11 вересня 1914 р: «Гофмайстер Маклаков повідомляє, що Ватикан старається відновити унію в Росії при помочі уніятського митрополита гр. Шептицького, учасника нарад діячів католицизму в Римі. Шептицький вербує в Росії слухачів богословських курсів у Львові, секретно приїжджав в Росію, видав грамоти підчиненим йому католицьким священикам для священнодійств у східньому обряді. Листування, що відноситься до участи Шептицького і Ватикану в розвитку уніятського руху в Росії, зберігається в актах митрополичого управління у Львові. Міністерство внутрішніх справ просить вилучити з актів Шептицького автентичну згадану переписку і передати її в міністерство».[4] Зараз на другий день, 12 вересня, в палаті Митрополита був обшук, що продовжувався і 14 вересня, а 15 вересня Митрополит був під домашнім арештом. В часі обшуку нічого підозрілого не знайдено.
Головною причиною арешту, як потім можна було довідатися з актів слідства, було те, що Митрополит був небезпечною особою в поширюванні католицької Церкви на теренах Росії. У зв’язку з арештом Митрополита так писала газета «Военыя Извҍстія»: «Митрополит їздив давніше, підшиваючись під ім’я одної великої торговельної фірми — і в Москві лишив німецького агента Вєрцінського, а в Петрограді Дайбнера, які працювали для нього. Оба сі агенти головно працювали в справі підкопання православної Церкви. В 1910 році він був у Вітебську і не арештовано його там лише через нездарність деяких чиновників. Він легковажив, ломив наші строгі приписи про подорожування римських священиків по нашій державі. Організував безнастанно грецько-католицькі церкви і не одного витягнув від православ’я. Був одним з найнебезпечніших висланників Риму, які находили від ряду літ на нашу державу. Увязненє і видане його мусить наповнити радостію серце кожного Росіянина і православного».[5]
Це був властивий акт оскарження на Митрополита: праця над підірванням православної російської Церкви, ламання законів держави, які зобов’язували римських священиків на території Росії, і організація греко-католицької Церкви в імперії. Російський страх перед унією, ненависть до неї та її апостолів були прикметами царату і російської православної Церкви від сторіч. Явище, що його не легко пояснити і його не враховують сучасні екуменісти. Воно було теж причиною ненависти православних священиків і архиєреїв до Митрополита в часі його ув’язнення.
В Києві, куди спершу Митрополита привезено, в готелі «Контіненталь» Митрополит висвятив таємно 21.9.1914 р. єпископа Боцяна. Кир Йосиф Боцян одержав такі бувші католицькі єпископські осідки, зліквідовані російською властю: Володимир-Волинський, Смоленськ, Луцьк, Турів, Пинськ, Бересть-Литовський , Полоцьк і Холм і дістав титул єпископа Луцького.
Грамотою на кускові пергаменту номінував Митрополит о. Дмитра Яремка острозьким єпископом. Поспіх був оправданий, бо найближчої ночі Митрополита вивезено до Новгороду. Редактори твору «Царський в’язень», що вийшов в 1918 p., дають такий коментар про цей акт Митрополита: «Митрополит розумів, що царський уряд схоче знищити уніятську церкву в Галичині та що першим кроком до здійснення сего наміру було Його увязненє та вивезенє. Тому рішився Митрополит утворити тайну єрархію, яка мала на ціли поборювати розпорядки царського уряду, видані в некористь Церкви, висвячувати духовеньство та взагалі управляти уніятським, духовним стадом».[6] Обох єпископів російська влада внедовзі арештувала. Єпископ Боцян повернувся літом 1917 р. до Львова, а єпископ Дмитро Яремко помер 3.10.1916 р. на засланні у Вологді. Їхнім завданням, згідно з волею Митрополита, мало бути також відновити унію серед населення Волині і в інших областях давньої і київської митрополії.[7] Це був перший важний акт дії Митрополита Андрея на території російської імперії по ув’язненні, що ним він хотів забезпечити працю для з’єдинення на найближчі роки, незалежно від наслідків війни.
Про те бажання єпископа Боцяна працювати для з’єдинення в доручених йому єпархіях говорив Митрополит у своїм надгробнім слові в 1926 році на похороні: «Вернувши, до Галичини [єп. Боцян] в 1917 p., коли його серце рвалося до апостольської праці, міг зробити лише одну коротку подорож і відтак уже не мав можности нічого зробити для своєї єпархії безпосередньо. Був від неї відлучений, рідна Земля Галицька стала для нього землею вигнання».[8] В тій самій проповіді згадав Митрополит також єпископа Яремка: «від ясної благородної постаті єп. Йосифа трудно відлучити не менше ясну й не менше благодатну постать єп. Яремка. Про Його життя і про Його самітну смерть і про Його жертву люди ще менше знають, як про жертву єп. Боцяна… Єпископ Яремко мав на вигнанні тим сумнішу долю, що був сам, без товариша, і довгі місяці позбавлений втіхи відправляти Службу Божу».[9]
Назначивши двох єпископів для теренів Росії, сповнились пророчі слова Пія X, що колись повновласті, які папа потвердив Митрополитові, придадуться. Ця повновласть згідно із східнім правом включала висвячування єпископів. Подібна доля обох єпископів стрінула також інший плян Митрополита в ділі з’єдинення, а саме — його підготовка до цієї праці монахів-студитів, що їх оснував з далеко задуманими екуменічними цілями. З вибухом війни на донос польського офіцера, що студити русофіли, увесь манастир в Скнилові було виарештовано й інтерновано в Талергоф, а потім в Коринтію. Коли вони потім повернулись, їх манастир був знищений.[10] Тим разом перешкода сталась через католицькі руки…
З Києва Митрополита перевезено в Нижній Новгород, куди виїхав він тільки з вірним монахом-послушником і перебування там мало бути на його власний кошт. В Новгороді був Митрополит тільки три дні, замкнений в окремій хаті, щоб не сконтактувався він з т.зв. старообрядцями (з деякими з них мав Митрополит давніше контакти). З Новгорода перевезено його в Курськ.
В Курську Митрополит був під суворим наглядом без контакту із зовнішнім світом, а перших три місяці не вільно було йому виходити з дому. Всяка, навіть скрита, діяльність була утруднена. Все таки Митрополит знаходить добрих людей, яким передає листи і маємо їх кілька. В листі до генерала єзуїтів о. М. Лєдоховського з 18 серпня 1915 p., що його Митрополит передав польським парохом Курська, коли жив у Курську в домі біля гостинниці Полторацького, можемо легко відчитати почування Митрополита у в’язниці: «Від хвилини, коли Бог мене усунув від чинної праці, я ціню її сто разів більше. Як щасливими є ті, що можуть для Христа будувати святу будову Церкви…, від хвилини, коли не можу працювати для Христа, здається мені, що цілував би я землю тих ніг, що мають тую благодать… не лишається мені нічого іншого, як сидіти зі заложеними руками і на те дивитись здалеку… Прошу не думати, що я може надмірно пригноблений, чи заломаний смутком — ні, Бог дав мені великий спокій, а самотність, на яку я засуджений — нікого не вільно бачити, з ніким розмовляти окрім сторожів моїх, яких трьох днем і ніччю мене пильнують, міняючись по шість годин. Зі священиком можу бачитись тільки при нагоді сповіді і то довго не мав я на те дозволу».[11] Дальше в тім листі Митрополит робить натяк на попередні свої розмови з генералом в Римі перед війною і ця розмова була про працю в Росії: «Тепер по війні може ті двері широко відчиняться для вас (єзуїтів!). А як дуже нам потрібно вашої помочі: тієї східньої, о. Генерал розуміє? Нема сумніву, що нова епоха розпічнеться — щасливий, хто буде при будові, радше, хто буде тоді вміти будувати срібло, золото — не дерево, солому» (Це цитата із св. Павла І Кор. З, 12-13).[12]
Лист доказує, що помимо пильної сторожі Митрополит має контакти і знає про священиків, депортованих в Сибір, про їхній матеріяльний стан, духовний стан, а навіть про відступництво деяких, за що вони і шкодують. Мріє і вірить, що зближається нова доба для праці для з’єдинення, яку почав секретно перед війною, а в тюрмі тільки за нею тужить. Праця для з’єдинення — це його одержимість.
З Курська написав також Митрополит короткого листа до о. Кирила Королевського 28.3.1916 p.: «Посилаю Вам зі зіслання найкращі побажання з празником Пасхи. Почуваю себе можливо, можу служити літургію, але не можу з ніким бачитися, ні йти до церкви. Все, що тутешні газети пишуть про Митрополита Андрея, цілковита лож. З ним поводились дуже зле, і він, як і раніше, позбавлений всякої свободи».[13]
Митрополит в ув’язненні перебуває на молитві і живе плянами про працю для з’єдинення. Це можна бачити з іншого листа до генерала єзуїтів 28.5.1916 р. також з Курська. В листі є не легко зрозумілі натяки про пляновану працю єзуїтів в Росії: «Так нічого наперід предвидіти не можна, що трудно робити будьякі пляни на майбутнє, але якщо Бог дасть мені ще яку апостольську працю, то перші мої кроки будуть два: просити про назначення мені сповідника директора, щоби в той спосіб. Товариство, як таке докінчило діло, почате у 82 і щоб я в тім докінченні скільки моїх сил співпрацював. Усно краще це поясню. А друга просьба то те, про що вже часто ми говорили і здається мені, що час надходить те діло почати. Росія (в оригіналі тільки буква «Р») зробить знову великий крок до свободи — чи народню (національну) також, то питання, не дуже вірю в національну толеранцію для поляків, а тим менше для українців — в грунті речі і прогресисти є також націоналістами, легше може посунеться наперід думка релігійної толеранції може через великі помилки зроблені в Галичині».[14]
Перший контакт з греко-католицькою парохією в Петербурзі, де працювали о. Зерчанінов і о. Дейбнер, призначені Митрополитом, хотіла встановити з Митрополитом Наталія Сергієвна Ушакова (двоюрідна сестра Столипіна, міністра внутрішніх справ), велика діячка католицького руху в Росії перед Першою світовою війною. Вона жила в Петербурзі й спричинилась до створення греко-католицької парохії, добивалась безуспішно її легалізації і, завдяки Столипінові, хоч дозволу не одержано, власті парохію толерували, або за словами самого Столипіна: «Существуйтє, как существуєтє, дєлайте, что дєлаєтє, я буду смотрєть сквозь пальци».[15] Але контакт нічого не дав, бо Ушакова, переодягнена в просту одежу, співала біля дому по-французьки імпровізовані пісні з вістками, але Митрополит, хоч чув, слів не розібрав і не догадувався, що це контакт.[16]
Відвідав Митрополита в Курську князь Барятинський і одержав на це урядовий дозвіл. Але ці відвідини були лише куртуазійною візитою.
Під кінець свого побуту в Курську Митрополит написав листа до Папи Бенедикта ХV. Лист датований 23.9.1916 р. без подання місця побуту. Передав Митрополит цього листа напевно через польського пароха в Курську. Митрополит дякує папі за його старання перед російським урядом улегшити його долю, хоч безуспішно. Митрополит просить папу не вставлятись більше за нього, хіба якщо ідеться про те, щоб міг він продовжувати працю як єпископ Львова. Щоб одержати рятунок для своєї єпархії і її вірних, Митрополит готовий не лише терпіти тюрму, але й готов на смерть. Найбільш болючим для нього є терпіння його вірних і священиків. Просить також папу, якщо він вважає це потрібним, щоб назначити йому наслідника і каже, щоб папа робив це з повною своєю свободою. Те саме каже про єпархію в Перемишлі, щоб папа зробив все, як йому подобається, без всякого згляду на пропозиції Митрополита. Ніяких натяків на ситуацію в Росії чи якісь дії для з’єдинення, як це було в листі до генерала єзуїтів. В листі висловлює Митрополит свою журбу за Галицьку митрополію і своїх вірних та священиків. Для них і для себе просить папу апостольського благословення.[17]
У вересні 1916 р. Митрополита переводять в «духовну тюрму» у Суздалі. Там відбував свою кару в 1898-1901 pp. намісник Митрополита о. Зерчанінов. Охороною були жандарми і володимирський єпископ-помічник Павло із священиками-монахами. Кімната Митрополита була біля кімнат єпископа і в сусідній келії дижурили жандарми. Єпископ ставився до Митрополита холодно і строго, не стрічаючись з ним часто, хоч жили побіч. Деколи говорив і дискутував він з Митрополитом.
Кілька днів про приїзді до Суздаля Митрополитові вдається передати листа до папи, датованого 29.9.1916 p., тобто шість днів пізніше від листа з Курська. В останніх шістьох місяцях Митрополит написав до папи два листи. Маємо тільки один. Митрополит повідомляє папу про зміну місця, і це сталося згідно з розпорядком міністра. Суздальський манастир славний з того, що призначений він для злочинців, що провинились в релігійних справах, і це є, — пише Митрополит, — центр і майже символ релігійної нетолеранції російської Церкви. Але тим самим уряд вважає, що Митрополит не є політичним злочинцем. Митрополита повідомили чотири години перед виїздом з Курська про його нове місце ув’язнення, щоб він не сказав про це своєму сповідникові. Вже шість днів Митрополит у манастирі, і його досі не прийняв єпископ — настоятель манастиря. Далі описує Митрополит в подробицях обставини свого життя в новому місці і строгості, які тут практикують з ним. Митрополит у своїх терпіннях порівнює себе до Симона Киринейського, що помагав нести Христові хрест. В цьому листі до папи Митрополит робить виразний натяк про свій апостолят і екуменічну діяльність в Суздалі: «І тому нехай буде благословенне і прославлене Його милосердя, який, незважаючи на мої гріхи, виглядає, що отворив широко мені двері, як каже св. Павло, і мені вручив апостолят, що видається, буде великим. З Божою благодаттю і Вашим благословенням, Святіший Отче, Суздаль може стати центром Унії. Якщо Ваша Святість не відмовить мені благословення на мою призначену смерть,і якщо я одержу в Бога ласку пролити мою кров за навернення схизматиків, я маю інтимне довір’я, що Бог вислухає мою другу молитву: «Доміне траде еам (Руссіям) ін манус нострас» як думка з вищим змістом понад всяку політику і Ваша Святість матиме російську імперію біля своїх ніг».[18]
Важко встановити, звідкіля Митрополит мав такий оптимізм про близьке навернення Росії. Лист закінчується проханням, щоб папа не інтервенював в його справі більше і каже: «Я почуваюся дуже, дуже добре, занадто добре і дуже вдоволений з моєї ситуації». Просить, щоб папа зарядив по св. Літургії молитви і посвятив світ Найсвятішому Серцю в наміренні єдности Церкви і навернення Сходу, а також, щоб посвятив Росію Найсвятішому Серцю Ісуса.[19] Виглядає, що Митрополит серед своїх молитов і медитацій жив стало думкою і бажанням праці для навернення Росії, а зустрічі з різними особами, зокрема духовними, його контакт з Петербургом створили в ньому такі реалістичні надії на успіх акції для з’єдинення серед духовної, церковної і політичної кризи в Росії серед грізної бурі війни. Російське православіє було в поважній кризі.
Із Суздаля маємо також листа Митрополита з 12.10.1916 р. до генерала єзуїтів. В листі є знову думки і опис ситуації ув’язнення Митрополита в більших подробицях: «Манастир в Суздалі — славна тюрма для релігійних преступників, так, отже, уряд визнає в якийсь спосіб, що моя справа : чисто релігійна, не політична… Умовини правно — скрайно гострі, напр. заборона розмовляти зі сторожами (поліція, поставлена коло дверей келії на вимогу, здається, єпископа) заборона виходити без ескорти, навіть до городу, не дають мені грошей (мої затримали), наперід з подробицями заповіджена конфіската моїх листів, а до мене писаних не по-російськи, брак всякої обслуги, відділили мене від мого послушника (він остався в Курську), дві келії цілковито арештантські і до цього відтяті півстіною від передпокою дижурного монаха, який має обов’язок мене пильнувати…, але щодо здоров’я — умовини можливі, я цілковито здоровий і легко переношу все, радше не маю що переносити, фізично життя є вигідне, (келії теплі, не вогкі, а що найважніше — можна служити Службу Божу і зберігати Найсвятіші Тайни. Брак всяких книжок змушує мене цілий час посвячувати молитві… Маю сильну надію, що внедовзі, то значить, коротко по закінченню війни «Деус традет і Руссіан ін манус нострас», очевидно, не в політичнім значенні, тоді буде конечно потрібно єзуїтів східнього обряду. Дуже наполегливо і смиренно прошу правно річ приготовити, щоби можна зараз приступити до діла. Я правдоподібно до того не дожию (що не є песимізмом, але розумовим висновком з труднощів положення), тому вже сьогодні про те пишу, бо не знаю, чи і коли буду могти написати знову. Писав я про те, але не знаю, чи той лист дійшов — для закінчення вашого діла, початого 82 p., буду просити і прошу, щоби вам помогти докінчити, прошу про назначення сповідника — коли і як то буде можливо».[20]
Помимо тих строгостей Митрополит має і в Суздалі симпатиків, бо закінчує листа словами: «Боже Провидіння дивними дорогами провадить до своїх цілей. Не був я тут ще тижня і вже мав я «приятелів»: майже «широко відкриті двері» для праці, як каже св. Павло. Але подробиць боюся довіряти цій картці, яку гаряче поручаю Ангелам Хоронителям і св. Антонієві».[21]
З листа бачиться, що Митрополит апостолує як св. Павло в своїх кайданах в Римі. В звичайних розмовах, коли це можливе, проповідує правдиву Церкву і здобуває «приятелів». Така була скромна екуменічна діяльність Митрополита в тюрмі. Ще раз згадує Митрополит дату 1882 року, з чого видно, що тоді плянувалась вітка єзуїтів східнього обряду для унійної праці в Росії. Митрополит покладає великі надії на той почин єзуїтів в східньому обряді. Він вважав, що при помочі латинських монаших чинів, які вивчили б і прийняли б східній обряд, можна б працювати на Сході для з’єдинення. Це була ідея Митрополита і тоді, і по війні він намагався її здійснювати, переконуючи представників латинських монаших чинів, що при помочі монашества можна навернути Схід.
(Далі буде)
* Передрук з «Богословії» 47 (183)
[1] Митроп. Евлогій, Путь мови жизни, Воспоминанія, Париж 1947, ст. 259.
[2] Степан Баран, Митрополит Андрей Шептицький, Мюнхен 1947, ст. 63. Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 288-299.
[3] Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., 289.
[4] Там само.
[5] Степан Баран, цит. тв., ст. 67. А. Чарнецький, Арештоване і вивезене Митрополита А. Шептицького, у: В честь 50-тих роковин уродин і на пам’ятку трилітної неволі Митрополита Андрея Шептицького, Філядельфія 1917, ст. 45, цитата з «Chicago Daily News». Дата не подана.
[6] Царський В’язень 1914-1917, Львів 1918, ст. 23.
[7] О. Д-р І. Хома, Собори екзархів у Львові 1940-1941, «Богословія», т. 44, 1980, кн. 1-4, ст. 147-150. Cyrille Korolevskij, Metropolite Andre Szeptyckyj 1865-1944, Romae 1964 p. 132.
[8] О. Д-р І. Хома, цит. mв., ст. 149.
[9] Там само.
[10] Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 286.
[11] Архів Постуляції Слуги Божого Андрея, Рим, т. IV, к. 203. (Від тепер АП).
[12] АП, IV, к. 204.
[13] Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 297.
Диакон Василій, ЧСВ, цит. те., ст. 94, н. 45.
[14] АП, IV, к. 207.
[15] Диакон Василій, ЧСВ, цит. те., ст. 94, н. 45.
[16] Там само, ст. 298-299.
[17] АП, V, к. 27-29. Лист писаний в липні, висланий 23.9.1916.
[18] АП, IV, к. 208-209. Задержую у перекладі стиль листа.
[19] АП, IV, к. 209.
[20] АП, IV, к. 208.
[21] АП, IV, к. 209.
