У зв’язку з широкорозгорненою підготовою до урочистого відзначення Тисячоліття хрещення Київської Руси-України, до якого тенденційно приготовляються також і росіяни, вважаю за конечне і доцільне висвітлити деякі важливіші фактичні та джерельні дані, виразно схарактеризовані в різних літописах і в об’єктивній науковій літературі, зокрема відносно часів кінця першої половини та початку другої половини XIII сторіччя, на основі яких можна легко і наглядно переконатися в тому, що відзначування тисячоліття хрещення Росії не витримує наукової критики.
Роблю це з двох основних і засадничих причин: поперше, щоб повторно і виразно наголосити, що «Київська Русь не була колискою трьох братніх народів»[1], як це, за всяку ціну, намагаються тенденційно переконувати дезорієнтований світ всякі російські та про-російські дослідники, а подруге, щоб ми й самі чи радше наші сучасні історики і неісторики нарешті усвідомили собі й зрозуміли, що початки розвитку державного життя російського чи радше московського народу ніяким чином не можна безпосередньо пов’язувати ані з центром Суздальського князівства в XI сторіччі[2], ані з Андрієм Боголюбським[3], але лише, і то виключно, з Московським князівством, якого «ИСТИННЬІМЬ основателемь… быль сынь Невского, Даниіль (1263-1303), получившій Москву в удель»[4]. Тим більше, як це виразно підкреслює також і визначний російський історик В.Ключевський, що не хто інший,але саме наймолодший син Олександра Невського «Даниил стал родоначальником Московського княжеского дома»[5].
Зокрема мусимо собі усвідомити і раз назавжди запам’ятати, що «коли… північно-східні землі європейського Сходу, заселені різнородними угро-фінськими племенами, свого часу навіть і входили до складу великопростірної Київської імперії, то вони, як це засвідчено літописними даними, не лише до часів монголо-татарської навали, а й після повного упадку Київської імперії продовжували зберігати свої власні первісні територіяльні й етнічні означення, а тим самим і зватися чудськими, мордовськими, рязанськими, ростовськими та ростово-суздальськими, але в жодному випадку не московськими чи великоросійськими6. Звичайно, певну частину північно-східніх земель європейського Сходу, які раніше були колоніями Київської імперії, «можна вважати і називати московськими, а не великоросійськими, але щойно з початком утворення московського князівства, яке, як знаємо, припадає не раніше як на другу половину XIII сторіччя», тобто на ті часи, коли Київська Русь, як своєрідна великодержавна цілість, вже не існувала.
«Це саме можна сказати й про початки формування великоросійського чи радше московського народу, що тісно пов’язані з утворенням Московського князівства і обумовлені добровільним та примусовим перемішуванням «слов’янізованих» угро-фінських племен з монголо-татарами»[6]…
Правду сказавши, трохи дивно звучать твердження деяких наших істориків, що, мовляв, вже «від другої половини XII століття починає там, на областях князівств Суздаля та Ростова, формуватися новий московський нарід,[7] не лише тому, що як Ростовська, так і Суздальська області ще й під кінець XIV сторіччя становили окремі і незалежні від Москви князівства,[8] але також і тому, що академік В. Мілкович в «Исторіи Чоловьчества» виразно зазначує, що «сліяніе обоихь народовь», тобто монголо-татар з «слов’янізованими» угро-фінськими племенами, в межах новоутвореного Московського князівства, зокрема за часів панування Івана І, «дьлало поразітельные успҍхи».[9] Що більше. Вже згадуваний нами попередньо, визначний російський історик В. Ключевський, безперечно, опираючись на конкретних історичних даних, говорить наступне: «Московское государство зарождалось в ХVІ веке под гнетом внешнего ига, строилось и расширялось в ХV и ХVІ вв. среди упорной борьбы за своє существование на западе, юге и юго-востоке».[10] Натомість відносно початків дійсного і фактичного формування російського чи радше московського народу, на початку в межах Московського князівства, а згодом і в межах самозваного Московського царства, яке за часів Петра І перетворилося на Всеросійську імперію, в англомовному Нарисі Історії СССР, виданому в 1960 році в Москві, виразно і недвозначно написано: «Російська нація почала кристалізуватися в 17 сторіччі».[11]
До якої міри затіснювалися політичні взаємовідносини поміж новоутвореним Московським князівством та монголо-татарською навалою в першій половині ХІV сторіччя, можна бачити не лише з того, що московський князь Юрій Данилович жениться з улюбленою сестрою хана Узбека[12] і стає на деякий час першим великим князем[13], але також і з того, що його наступник — Іван І, названий Калитою, вже «такь расположиль к себь монголовь, что они предоставили ему самостоятельно завьдовать дьлами своего княжества и даже отдали вь его распоряженіе свой же воєнний отрядь»,[14] за посередництвом якого Іван Калита мав можливість приборкувати своїх неслухняних сусідів.
Висвітливши основні джерельні та фактичні історичні дані, які стосуються головно початків утворення Московського князівства та початків формування російського народу, вважаю за доцільне звернути ще увагу на невірне і нічим не обґрунтоване вирізнювання київського християнства вже в другій половині XII ст. супроти християнства Москви[15]. Звертаю увагу на цей невірний підхід до цієї надзвичайно важливої справи головно з таких основних причин.
Поперше, що Москва, до часів утворення Московського князівства ще не відігравала ніякої ані політичної, ані тим більше культурно-релігійної ролі, а подруге, що Московське християнство почало вирізнюватися від Київського щойно в першій половині ХІV ст., тобто після перетягнення історично-традиційної Київської митрополії до Москви, коли її очолив грек Теогност. Тим більше, що саме на ці часи припадають не лише початки формування окремого московського народу, але також і своєрідної московської Церкви, яка майже повністю стає своєрідним знаряддям далекосяжних політичних прямувань московських правителів. Те саме можна сказати також і про українсько-російські взаємовідносини, які розпочалися щойно після утворення Московського князівства і ознаменувалися, в першу чергу, широкорозгорненою боротьбою поміж Галицько-Волинським королівством та Московським князівством за історично-традиційну Київську Митрополичу Катедру.
Коли взяти до уваги, що північно-східні землі європейського Сходу, заселені різнородними угро-фінськими племенами, як до часів монголо-татарської навали, так і після повного упадку Київської держави, продовжували зберігати свої власні первісні територіяльні й етнічні означення, то тим самим і християнська віра та київська висока культура безпосередньо поширювалася з Києва на землі чудські, мордовські, рязанські, ростовські та суздальські, але в жодному випадку не на московські чи великоросійські, бо таких земель, до часів утворення Московського князівства, не віднотували ніякі літописи.
В світлі вищенаведених даних зайвим було б підкреслювати, що цілеве і тенденційне відзначування хрещення «Росії» не видержує навіть і найменшої наукової критики.
При чому, найбільш ефективною і найбільш переконливою аргументацією на тлі оборони нашої історичної правди, а зокрема для вияснення тенденційности відзначування тисячоліття хрещення Росії, можуть послужити наступні історично достовірні та незаперечні факти: коли Володимир Великий, що його українська Церква визнала своїм рівноапостольним святим, при помочі українського чи тоді руського, болгарського та грецького духовенства, переводив офіційну християнізацію Київської Руси-України в 988 році, тоді чи радше в тих часах ще ані Москви, яка під кінець XІІІ ст. стала столицею новоутвореного Московського князівства, а згодом і самозваного Московського царства, яке за часів Петра І перетворилося на всеросійську імперію, ані Росії, ані тим більше російського народу, як такого, ще не існувало.
Що більше. Коли взяти до уваги, що «початки формування російського чи радше московського народу тісно пов’язані з утворенням Московського князівства та обумовлені добровільним і примусовим перемішуванням слов’янізованих угро-фінських племен з монголо-татарами, то тим самим і дійсною та правдивою «колискою» московського народу була не Київська Русь, лише і то майже виключно монголо-татарська навала, з якою московські правителі нав’язували якнайтіснішу співпрацю, що її жахливі сліди не тільки збереглися аж до наших часів, але й стали великою загрозою для цілого вільного світу.
[1] Корчмарик Б.Ф., Наші історичні джерела в московській інтерпретації. НТШ. Доповіді, ч. 37, Нью-Йорк, 1974, ст. 6
[2] Editorial, American Catholics: Blundering on Kievan Christianity. “America”, June 6, 1983, No. 100.
[3] Редакційна, Нищення і грабіж культурних скарбів. Свобода, Джерзі Ситі, квітень 1981, ч. 70
[4] Милковичь В., Восточная Европа. В «Исторіи Чоловьчества» Г.Гельмонта. Второе изд. СПБ, 1903, т. У ст. 509; Ключевский В., Курс Русской Истории, Издание З-е, ч. II,ст. 13, ПСРЛ АНСССР. Москва, 1925, Т. X, ст. 143; Jerome Blum, Lord and Peasants in Russia. Prinston University Press. Prinston, 1961, p. 67: “The story of the rise of the Moscovite dynasty… began in 1263 when Daniel, youngest son of Alexander Nevsky… was made prince of the provintial town of Moscow, thereby converting it into the capital of an independent albeit small and unimportant, principality”.
[5] Ключевский В., Там же, ст. 6
[6] Корчмарик Б. Ф., Концепція М. Грушевського… Там же, ст. 754; Richard Hallie, Slavery in Russia. 1450 – 1725. The University of Chicago Press. Chicago, 1982, p. 390-391; Ключевский В. Там же, Т. 1 ст. 367; Корчмарик В. Ф., Християнізація європейського Сходу та месіяністичні аспірації Москви. Торонто — Нью-Йорк, 1973. ст. 10-13
[7] Чубатий М., Історія Християнства на Русі-Україні. УКУ. Рим — Нью-Йорк, 1965, Т. І. ст. 5; о. д-р Іван Ортинський, Українське Християнство — Київське Християнство. Шлях. Ч. 23, Філядельфія, 9 червня 1985
[8] Hanna G.H., Outline History of the U.S.S.R. Map No. 2
[9] Милковичь В., Там же. Т. У. ст. 506
[10] Ключевский В., Там же. Т. II. ст. 490; С. П. Алексєєв і В. Г. Карцов. Історія СРСР. «Радянська школа». Київ, 1958. Мапа ч. І; УТВОРЕННЯ І РОЗШИРЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ В 14-19 СТ.
[11] Hanna G. H., Outline History of the U.S.S.R. Moscow, 1960, p.85; Richard Hallie, op. cit. p. 392.
[12] Милковичь В., Там же. Том У. ст. 506; Устюжский Лет. Свод. Москва-Ленинград, 1950. ст. 49
[13] ПСРЛ. Владимирский Лет. Т. 30. ст. 103
[14] Милковичь В., Там же. Т. У ст. 506
[15] Чубатий М., Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східньо-слов’янських націй. НТШ. Нью-Йорк — Париж, 1964. т. 178, ст. 100; о. д-р Іван Ортинський. Шлях. Філядельфія, 1985, ч. 23.
