(В 130 роковини народження і 70 роковини смерти)
Коли німотний сум ходив
По селах галицьких убогих,
В голодні повз хати і клуні.
Жахався взимку босоногих, —
Явивсь невтомний Каменяр.
Він чистив шлях, зарослий скрізь
Цісарсько-царськими тернами;
Лупав скалу страждань гелотських.
Під гнітом сипану руками
Людей обкрадених, німих.
Трудивсь, щоб знищить світ ганьби.
Пихаті душі загнуздати,
Відкрити дух і ум безсильних,
Щоб світло впало в їх пенати.
Щоб смуток, голод, холод щез.
Мечем сатири і гніву сік
Цісарських-царських бюрократів
Та їх підніжків-патріотів.
Що хтіли б Україні дати
Свою любов, як сала шмат.
Не Дон-Жуан герой його
Людей, обмотаних злиденням;
І не герой він віх майбуття
У сяйві світлого знамення
Для українських міст і сіл.
Орач із плугом у руках,
Коваль із молотом в долоні,
Учений з прапором науки…
Його герой — хто труд вагомий
Добру народному дає.
Боровся він за волю і честь
Свойого рідного народу.
Здіймав з його очей полуду,
Насильно сіяну рапсодом
Чужих міражів і пихи.
Надхненним словом оживляв
Дрімливо-в’ялий дух профанів:
Уста мовчазні відкривались,
Сліпий прозрів, побачив рани.
Налиті ядом вічних кривд.
В скалі неволі ряд тріщань,
Полегша в труді каменярськім.
Лупаймо цю скалу в єднанні
Умом і чином месіянським
Кладім до волі щільний шлях!