Віра поспішно включила телевізор. Приходив час вечірніх новин. На телевізійному екрані блиснуло червоним полум’ям, а вслід за тим прозвучав серйозний голос диктора: «Велика катастрофа сталася в СССР!..»
— Горить Київ! Горить столиця УССР!.. Вибух атомових реакторів!
— Страшний вогонь палить Чорнобиль — місто нуклеарних споруд! Гинуть люди, вітер розносить смертельну радіяцію! Тривога обняла всю Европу, ввесь західний світ!
Голос не вмовкає, раз-у-раз голосить світові страшну трагедію України… Раз-у-раз, чергуючись, появляються на екрані освічені сонцем чудові краєвиди сіл, міст, містечок, то знов могутні спалахи нових вогнів, нових густих клубів диму понад яскраво жевріючим містом.
Віра дерев’яніє. Жах сковує все її тіло.
— Горить Україна!.. Горить прекрасний Київ, столиця і серце її чудової, дорогої країни!.. Гинуть люди, гинуть діти — будучність і надія волі… Що ж далі?.. Господи, за які і чиї гріхи так довго караєш нас?..
— А що ж вони?— Ті, що по волі чи неволі спричинили аж таку загладу України?.. Та й нишком радіють… Яке місце призначив Ти їм, Боже!.. Чому не горить Москва? Чому не гинуть вони, відвічні вороги мого народу?.. Чому ми, і ми, і ми, і доки? Як довго ще, Господи, як довго ще?..
Вже далеко по півночі. Віра кидається з боку на бік, і сон не приходить. В голові топчуться страшні думки. Мотаються,розтискають голову. Невгаваючі дзвони, шуми наповняють вуха і поволі змучену, оглухлу голову перемагає сон.
Сірів ранок. Світ ще спав. Спав твердим, надранковим сном старий Львів. Віра йшла знайомими вулицями й дивувалася — стільки літ пройшло і ніщо не змінилося. Все, як було колись, як ще молоденькою ходила цими вулицями…
Щось наче тягнуло її в сторону старого Єзуїтського Городу. Ішла, іноді проминала то тут, то там пусту лавку, на якій, бувало, присідала, щоб відпочити трошки, заки дійти до храму св. Юра, на Богослуження. Не любила їзди трамваєм в неділю до церкви. І тепер, як і колись, йшла поспішно, розглядаючи не змінені літами старі місця.
Здалека, від сторони катедри св. Юра, пробивалось світло. Віра підходила щораз вище і ближче до храму, з якого крізь кольорові вітражі вікон просвічувало яскраве світло.
Ось вона вже під старими вхідними воротами, по боках яких стіни обліплені різними оголошеннями та клепсидрами. Проходить повикручувані кам’яні плитки замкового подвір’я, спинається по сходах ганку до головного входу у храм. В голові блиснуло питання: а хто ж відкриє мені двері?.. І як у відповідь — раптово — великі дубові двері почали відкриватися, і Віра вступила у святиню.
Дивна, незвичайна тиша окутує церкву, і Віра пробує йти, як може, навшпиньках, щоб не порушити ходою тиші. Її притягає яскраве, аж біле, світло, ген спереду, у стіп головного престола, перед яким у візку сиділа постать, вся в білому, із ще білішою головою і такою ж білою довгою бородою.
Біла голова піднеслася, і голубі очі глянули на Віру ласкаво і з сумом. Віра впізнала дорогого Святця…
— Отче Андрею!.. Князю наш дорогий! Чому Ви тут? Ви ж померли вже так давно!..
— Так, доню… помер я вже давно. Давно б спочинути, та серце моє тут… Тут зосталося. Живе і не може померти… І заставляє мене у довгу мандрівку, поміж двома світами, бо не здійснив я моїх довголітніх мрій і надій з’єднати вас, моїх дітей, у одне… Переміг мене темний князь цього світу, і я не осягнув повної радости і спочинку на тому світі…
— Поглянь, он там!.. Там він лютує і глумиться над моїм народом. Віками поневолював, нищив, та не подолав. Тепер вогнем палить святу землю моїх предків…
І глянула Віра за рукою Святця і побачила степи розлогі, золотопшеничні поля, що горіли червоним вогнем і мертво застигали.
Хилилися горді тополі, непорушно стояли могутні, безлисті дуби, завмерли кріслаті липи — оселі співучих солов’їв і бджілок.
Сходяче сонце обливало кривавим промінням мертві села, містечка, хутори. Білі хатки ніби спали твердим сном. Похилені головки соняшників, пов’ялі мальви за тинами білих хат, а ген далі горіли міста, горів Чорнобиль… Розривалися великі кам’яні споруди і викидали із свого нутра смерть… Смертоносний вогонь і хмари зеленобурого диму сягали по Київ — серце України — і несли загладу…
А з лісів, понад селами і хуторами скиглили сичі, вили голодні вовки і не наважувалися підходити до мертвих селищ і… собі конали…
І повелась рука Святого в інший бік, і Віра побачила Дніпро. В його води, на хвилях Прип’яті вливалася смерть…
І пінився, стогнав люттю і болем старий Дід-Славута, а на його гривах гойдалися білі, окаті головешки, скалили зуби і заливалися страшним, морозним реготом: «Ха-ха-ха! — Аж тепер тобі кінець! — Де твоя сила, де слава?! Тепер ти мій, мій — бодай на сто років! Ха-ха-ха!» — Мішався з глухим стогоном Дніпра регіт білої смерти…
І повелася знову рука Святця у ще інший бік. І Віра побачила під конвоєм довгі валки виснажених постатей. Останками сил волокли змучені ноги і горбилися під вагою лопат і рискалів. їх виводили з тюрем і з-поза дротяних загород, саджали у великі автомашини і везли виповняти прогалини в колонах, по тих, що не поверталися вже… Вони йшли закопувати і прикривати своїми трупами білу смерть…
У Віри холола кров, згиналися коліна, і вона, схлипуючи, благала:
— Досить! Не можу глядіти вже більше! Господи, чому? За що? І як довго ще?!
— Як довго ще?! — Ще раз понісся глухий стогін і скарга хвилями Дніпра… — Як довго ще?!
— Ще,ще-е! — Поки любов візьме верх над темним князем цього світу! — Прозвучав відгомоном дивний голос — велично, могутньо…
Важко упала рука білого старця. Хилилася голова, а вуста скривилися і викидали із серця важкі слова докору: «А там гризуться, діляться… навипередки одні одним будують храми Богові… золотять копули, щоб величніше, щоб дивувати світ… — Кам’яні, холодні храми Божі… як кам’яні й холодні їхні серця… І руйнують правдиві святині – братню любов і згоду…».
Поволі піднеслася біла голова святого, в заплилі сльозами очі звернулися на Розп’яття Христа над престолом, і до вух Віри донеслося тихе, болюче благання:
— «Христе Боже! — Як воля Твоя, — відверни вже цю чашу страждання від мого народу і дозволь забрати звідсіля моє серце!..
Погасло світло, і зник білий Князь у візку… Віра йшла знов пустими алеями Єзуїтського парку. Шелестіли під ногами золоті листки каштанів і кольоровими метеликами сідали на пусті лавки і на підкошені травники.
Втікала непевна темна ніч, а ранок ще був сірий… Сірий, наш листопадовий ранок… як і наша сіра доля…
Гантер, 1986
