Серця українського Божого Люду знову оживають і наповняються Господньою радістю, коли на протязі двох останніх років раз-у-раз відкривають, що великі чини незабутнього й, зовсім певно, вже по всі віки для нас живучого, Патріярха Йосифа, пульсують дальше життям, а то й поповнюються у багато дечому, чого наш безсмертний Патріярх не встиг завершити.
І «нехай буде Ім’я Господнє благословенне од нині й до віку», — проривається спонтанно з душ цього ж Божого Люду, коли вже зовсім певними стають факти, що Переємець спадщини Великого свого Попередника стоїть все більш і більш впевнено на основах, які твердо поставив і невсипущо превозносив отець наш, Патріярх Йосиф.
Доводилось починати своє наслідство з різних приводів і на різних форумах, але найбільш ударними і повністю гідними свого Попередника були офіційні його виступи на особливої ваги форумах, бо на вершинно церковних форумах. Немає тепер сумніву в тому, що Господь був і є з Блаженнішим нашим Отцем Мирославом-Іваном. наслідником Слуги Божого Йосифа. Чи маємо для цього процитовувати всі ті заяви, що їх урочисто проголосив наш теперішній Отець і Глава нашої Церкви на всіх цих форумах? — Наша тема це патріярші подорожі і саме наскільки обговорювання їх буде цього вимагати, деякі із цих заяв наведемо.
Власне, бо усвідомилося нашому Блаженнішому Отцеві, що всесвітні подорожі, нехай і скільки вони коштують часу й сил, — це той перший і останній ресурс, який залишився нашому Отцеві й Главі для виконання цієї місії, що її сам великодушно прийняв.
Подорожі… Блаженніший мусів здавати собі справу з безмірного тягару, що його добровільно взяв на себе. Здавав собі також зовсім певно справу з тієї можливости, чи це часом не даремне розтрачування своїх сил і то саме тоді, коли всі дотеперішні факти говорили про те, що колись одна неподільна Церква у цьому нашому часі стала вже поділена і роздріблена на самостійні князівства, які рядяться не Божим і не церковним законом, а кадуковим правом… принаймні деякі з них.
З другої ж сторони, коли вже серйозно розглядаємо ситуацію нашої Церкви, точи не вирішує про все Господня Воля саме у цих безвихідних чи, висловлюючись по-чисто людському, у цих безнадійних моментах, у яких Господня ласка переістотнює всі наші людські міркування і очікування.
І, воістину, Предобрий Бог зарядив інакше, як складалися наші людські передбачування.
Сім місяців після смерти нашого св.п. Патріярха Йосифа Папа Іван-Павло II. який стільки вже виявив зрозуміння до ситуації нашої Церкви, проголосив, що Отець і Глава Української Католицької Церкви, Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський став іменований Кардиналом Вселенської Церкви.
13 квітня 1985 р. з’явився на особистій авдієнції в Папи Блаженніший Мирослав-Іван. Хоч ця авдієнція тривала три чверті години, то повний зміст розмов залишився засекречений. Але добре поінформовані кола подавали в офіційних своїх комунікатах, що ціль авдієнції номіната-кардинала була одержати від Папи благословення на подорожі по Південній Америці до своїх вірних.
Кожний, хто вміє оцінити труднощі й складність такої подорожі, мусить ще додатково мати на увазі, що заледве один місяць часу залишався нашому Блаженнішому Отцеві на приготування до цього дуже врочистого моменту інтронізації нових кардиналів. Проте ж ласка Божа і Боже благословення були і є, видимо, з нашим Отцем і Главою. Ще напередодні своєї пастирської подорожі Блаженніший встиг написати і підписати своє «Звернення до всіх наших Владик, священиків, монахів, монахинь і всіх вірних Української Церкви». Звернення носить дату 21 квітня 1985 р. Це Звернення починається так:
«Дорогі Браття і Сестри! Пишу до Вас оце Звернення як недостойний заступник двох моїх Великих Попередників — Слуги Божого Митрополита Андрея і св.п. Блаженнішого Йосифа /сповідника, на якого Боже Провидіння наложило, як на Отця/ Главу Помісної Української Католицької Церкви велике завдання здійснювати візії і ідеї тих двох колон нашої Церкви і берегти їхню спадщину».
У цьому Зверненні Блаженніший прохає допомогти йому здійснювати волю св.п. Патріярха Йосифа, згідно з його Завіщанням. А вона, ця передсмертна воля, висловлена зовсім ясно яку його бажанні далі продовжувати діяльність Українського Католицького Університету і Колегії Св. Софії.
«Тепер на мені, як на наступникові, як рівно ж на плечах всього нашого Єпископату, священиків і вірних, покладена велика відповідальність перед Богом, Церквою, Народом і Історією зберегти ці надбання, розвинути і закріпити їх…».
І продовжує наш Блаженніший:
«Блаженніший Йосиф-Ісповідник здвигнув при УКУ чудовнії храм — собор Святої Софії, який став собором наших живих душ, що собирає усіх українців на їхніх поселеннях… Мій Попередник. Блаженніший Йосиф. бажав, щоби ввесь собор Святої Софії був внутрі прикрашений мозаїкою».
300.00 ам. дол. потрібні для завершення цього діла. А попередньо згадано, що на розбудову Патріярших надбань потрібно щонайменше $1,200,000 в американській валюті.
Це власне Звернення кидає світло на те, як всебічно і з якою натугою працює наш Блаженнший Отець, щоб задосить учинити як сам заявляє покладеному на нього завданню здійснювати ідеї двох Великих його Попередників, а зокрема ще свіжому Завіщанню св.п. Ісповідника і Патріярха Йосифа.
Ще три-чотири дні стоять перед ним, щоб розпочати свою нелегку архипастирську подорож. Але він хоче про все думати, щоб, не дай Боже, щось із повірених йому заповітів мало б залишатися нездійсненим.
Коли б ішлося тільки про збирання фондів, то очевидно ні Бразілія, ні Аргентіна, ні Парагвай для цього ніяк не підходять. Та й мови про це не може бути. А все ж таки свої апостольські подорожі вирішив Блаженніший починати від Південної Америки.
Негайно після свого приїзду до Бразілії Блаженніший в оточенні вже приїжджих владик став служити архиєрейську Службу Божу у куритибській катедрі.
У наступних двох днях у цій же Куритибі (Парана, Бразілія) відбулися передсинодальні наради всіх наших владик, що з’їхалися з далеких сторін на ці наради.
Участь у цих нарадах взяли: Блаженніший Мирослав-Іван, Митрополит Максим Германюк, Митрополит Стефан Сулик. Владика Андрій Сапеляк, Владика Василь Лостен, Владика Єфрем Кривий, Владика Єронім Химій, Владика Дмитро Ґрещук, Владика Іннокентій Лотоцький, Владика Роберт Москаль, Владика Михайло Гринчишин, Владика Василь Філевич і Владика Мирон Дацюк.
На нарадах порушувано такі справи: статут синоду ієрархії Української Помісної Католицької Церкви, помісне право Української Католицької Церкви, допомога Церкві в Україні, підготовка до ювілею 1000-ліття, питання покликань, мартирологія української Церкви і беатифікаційні справи. Під кінець синодальних нарад їх Блаженство подав до відома владикам, що Святіший Отець дав своє благословення на відбуття Синоду ієрархії Української Католицької Церкви у Ватикані у днях 22 вересня до 5 жовтня 1985 р.
Увесь дальший час Блаженніший присвячував відвідинам українських парафій, установ, монаших домів, семінарій, монаших станиць Сестер-Служебниць, Сестер-Катехиток св. Анни, Сестер-Василіянок, Сестер-Йосифіток і Катехиток Серця Ісусового.
Коли візьмемо до уваги, що на терені Бразілійської Епархії є 76 домів наших сестер і 195 парафій, то нам стане ясно, що ця перша архипастирська подорож була по вінця виповнена і вимагала непересічної і незміреної посвяти. Про втому не було навіть можливости думати. Бо оце ще дві країни очікували Блаженішого із ще більше виснажуючим маршрутом.
7 травня наш Блаженніший був уже в Буенос-Айресі. І знову відвідини наших аргентінських парафій, широко розкинених по передмістях безкрайого Буенос-Айресу і в провінціях Чако та Місіонес. Далі відвідини оо. Василіян, Селезіян, Оріоністів, Сестер-Василіянок, Сестер-Служебниць і Катехиток Серця Христового. З черги слідували відвідини наших поселенців у Парагваї.
Самозрозуміло мусів і час знайтися на зустріч із представниками латинського аргентінського єпископату, ну, й обов’язково на зустріч із архиєпископом Буенос-Айресу, кард. Хуан Карлосом Харамбуру, як також з президентом Аргентіни Раулем Альфонсіном.
* * *
Підкрадається увесь час лукава рефлексія: невже аж так необхідні ці виснажливі й неймовірної посвяти подорожі? І відповідь майже одночасну чується у нашій душі: ТАК! Ці священні подорожі необхідно конечні. Адже склалося у нашій святій Церкві якось так, що те, що врятувалося з нашої Церкви, стало предметом несусвітнього надужиття і знущання над нашою традицією, непорівняльною з жодною іншою Церквою. Про людське око маємо сьогодні більше митрополитів і більше єпископів, як ми їх колинебудь в один і той самий час за 1000-літньої історії нашої Церкви мали. Але чи всі вони разом взяті своєю поведінкою, настановою і перш за все своїми чинами засвідчують, що Церква, яку вони очолюють, є та сама геройська, бо — Господня, свята і воістину Божественна Церква, що несла через свої мученицькі віки прапор Христової Церкви?
(Далі буде)
