Вже не багато часу ділить нас від тисячоліття хрещення Руси-України. Це неповторне тисячоліття, яке сповниться для нашої Української Церкви у 1988 році, не трапляється часто. Це виняткова, дуже рідкісна ювілейна подія у духовному житті українського народу. Тому наш підхід, наша підготовка до цієї рідкісної і неповторної події повинні проходити глибоко-основно продумано і всесторонньо соборно проведене.
У першу чергу весь наголос у відзначенні тисячоріччя християнства на Русі-Україні повинен бути підкреслений і зроблений наголос на прикметник «Українське християнство», а не на «православ’я» чи «католицизм», бо це не наше. До речі, не ми, українці, ділили колись одну Христову Церкву на Східню і Західню, які згодом прийняли назву «православні» і «католики».
Незаперечним фактом залишається те, що рівноапостольний св. Володимир не прийняв ні православного, ні католицького християнства, бо ж в той час таких прикметникових визначень не було, а прийняв Христову віру без жодних прикметників і охрестив український народ. Властиво найбільш суттєвим, основним була, є і залишилась Христова віра, а не прикметники. Прийняте християнство на Русі-Україні стало нашим українським християнством. Тому належить це найбільше підкреслювати і наголошувати.
Якщо ми хоч трохи застановимося і ближче приглянемось до незаперечної дійсности, яка заіснувала і продовжується в Україні, то ми напевно побачимо, що в Україні не заперечуються прикметники ні «православ’я», ні «католицизм», такі собі можуть спокійно існувати, вони не турбують кремлівських господарів. Але в жодному випадку немає місця на християнство з прикметником «український». Вже віддавна в Україні немає Української Православної Церкви, яку зліквідовано. Як також понад сорок років Українську Католицьку Церкву на т.зв. «львівському соборі» поставлено поза буквою закону, але вона живе і розвивається у катакомбах.
Якщо вдумаємось над тим, то нам стане багато питань ясними. Перед цією дійсністю ми не можемо і не сміємо закривати наші очі, ми не можемо від цієї страшної дійсности втікати, бо це буде нашим непростимим гріхом. Нашим святим і невідкличним обов’язком є достойно, гідно, величаво і непроминально зустріти наше тисячоріччя християнства Руси-України нашими спільними зусиллями. Для цього не повинно буди жодного «але». Для цього не повинні існувати жодні перешкодила тим більше особистого чи партикулярного характеру, бо неповторна, історичного значення, подія має куди ширше і глибше непроминальне значення у житті й розвитку Української Церкви й українського народу.
У нас не повинно бути нічого, що заслоняло б сонце – тисячоліття українського християнства.
На цей час підготови до ювілейних святкувань і відзначення українського християнства забудьмо і не наголошуймо наших особистих ураз і наших прикметників, які нас ділять. Шукаймо й наголошуймо прикметники, що нас об’єднують в одну нерозривну родину, один великий український народ. Це повинен бути наш незаперечний імператив і незмінна вимога нашого часу.
Під сучасну пору українська діяспора у вільному світі одинока може сказати слово української правди, бо, як знаємо, український народ на рідних землях цього сказати не може. Але це слово української правди ми повинні сказати рішуче і голосно всі разом, щоб нас почули по той і цей бік Залізної завіси. Ми добре знаємо, що може зробити і сказати український народ на батьківщині, диригентом якої є Москва, — кремлівські вожді не дозволять на жодний голос правди, і в тому відношенні немає в нас найменшого сумніву. Ось що пише в цій справі радянська газета «Культура і життя» у числі 31 за З серпня 1986 р. у пресовій замітці під назвою «Конференція в Києві». Там читаємо: «У Києві завершила роботу Міжнародня церковно-історична конференція, присвячена 1000-річчю запровадження християнства на Русі. Представники християнських церков обговорили ряд доповідей, у яких розглядалась діяльність Руської православної церкви на всьому історичному шляху. На конференції виступив екзарх України митрополит київський і галицький Філарет.
Наприкінці роботи конференції її учасники прийняли комюніке, в якому високо оцінюється миротворча діяльність Руської православної церкви, особливо у період після закінчення Другої світової війни..» Бачте, до чого зводиться і дальше буде зводитись тисячоліття християнства Руси-України. Чого можна сподіватись?..
В такій дійсності нам треба буде діяти ще більш наполегливо, спільно, разом усім. Нашим завданням буде не тільки підсумувати перше тисячоліття нашого українського християнства, але також визначити шлях другого тисячоліття. Ми повинні залишити джерельні праці, які будуть говорити правду, якою вона була. Тільки ми, українці у вільному світі, маємо цю Богом післану нагоду сказати вільному світові правду, чим була, є і залишиться імперіялістична Москва. За нас ніхто цього не скаже. Тому нам належить піддержати кожну добру ініціятиву, що має на меті задокументувати, утвердити і закріпити українську християнську правду в Україні. Для цього є широке поле, поле праці для всіх і для Українського Гарвардського проекту, для українських наукових ювілейних комітетів, для широко-українських громадських комітетів. Нам всім треба дати їм нашу не тільки моральну, але й матеріяльну підтримку, а також допомогти їм осмислено здійснити цю непроминальну подію тисячоріччя українського християнства.
М. Г.
