(На маргінесі офіціозу єп. Горняка «Церковні вісті»)
Від деякого часу, здавалось, ситуація на церковному полі у Великій Брітанії втихомирилась і вкінці прийде до остаточного полагодження цього затяжного конфлікту. На жаль, ці задушевні сподівання не здійснились. Замість сподіваного спокою знову відкрились нові «фронти». Тут маємо на увазі події, що мали місце в Шотляндії, де священик при помочі поліції викидав мирян з церкви. Справа опинилась у суді, й той, що був покликаний спасати душі, справу у суді програв, бо суд визнав мирян невинними. Про цей прикрий і болючий випадок не будемо тут розписуватись, про це були надруковані інформації у попередньому, червневому числі нашого журнала, тут тільки робимо згадку про цей випадок.
Звичайно в цьому випадку не можна винуватити о. Шимкова чи Шимкіна (не знаємо, котре з прізвищ є вірне, бо ж по-різному писали і так, і так), бо за цим стоїть благословення, без якого священики нічого не роблять, себто єп. А. Горняка. В цьому нас переконують незаперечні факти. Ось редакція тількищо одержала «Церковні вісті», що є офіціозом єп. А. Горняка, за квітень 1986 р. і листа у справі одного похорону, з чого випливає, що цими справами таки керує єп. А. Горняк.
Почнемо з похорону. Вмираючий мирянин просив свою дружину, щоб його похоронив Патріярхальний священик. Коли він помер, його дружина-італійка замовила церкву в римо-католицького священика і повідомила про похорон о. Миколу Матичака, щоб він прибув відправити похоронні обряди. Латинський священик незабаром повідомив жінку, що на вимогу вищої церковної влади не може віддати церкви. Жінка повідомила о. М. Матичака і цей останній старався все вияснити. Латинський священик знову телефонував до свого єпископа, а той до Примаса Вестмінстеру, а останній — до єп. А. Горняка. Остаточна відповідь була далека від християнської моралі й етики: «Під моєю юрисдикцією о. М. Матичака немає». Похоронні обряди о. М. Матичак довершив у цвинтарній каплиці. Невже ж у таких обставинах не можна було спромогтись на більш людяний підхід?
Попробуймо хоч коротко зупинитись над згаданими «Церковними вістями», що є офіціозом єп. А. Горняка. Виглядає, що це великоднє число, бо ж починається «Великоднім привітом» єп. А. Горняка, у якому глибоко-змістово схоплено суть Христового Воскресіння. У цьому ж привіті написано: «Великдень — свято радости, перемоги життя над смертю, правди над неправдою, любови над ненавистю!..». Після такого вдумливого привіту є стаття В. Борецького під назвою «Декада церковної «війни» у Великій Брітанії». Прочитавши це писаннячко, ставимо перед собою питання: як після святочного привіту єп. А. Горняка у його власному офіціозі могла появитись цього роду погромницька, сперта на півправдах, антипатріярхальна стаття. Постає питання, чи «Великодній привіт» єп. А. Горняка був тільки фасадою, щоб заховати все блюзнірство, що за ним криється, порожніми, без значення написаними словами, чи справді дійсним не тільки на словах, але й на ділі святочним привітом?
На жаль, статті, що слідують після «Великоднього привіту», не є в дусі перемоги правди над брехнею і любови над ненавистю. З вже згаданої статтейки Патріярхального погромщика В.Борецького довідуємось: «Хоч ця життєва драма розпочалася 20 років тому, на брітанському грунті вона пустила корінь щойно 10 років пізніше, влітку 1975 року». Борецький твердить, що конфлікт почався вже двадцять років тому, але свого твердження нічим не підсилює, виглядає, що треба повірити йому на слово! Справді, можна б повірити йому на слово, але, читаючи дальше, де він пише, як розвивався конфлікт, то виразно видно, що йому трудно повірити…
В. Борецький свідомо оперує півправдами. Так, правдою є, що на терені Англії були прикрі й болючі випадки, які В. Борецький всі приписав патріярхальникам. Він навіть не пробував сказати, що було для цього причиною, чи це сталось без причини? Ось слова Борецького: «…наші партійні гіпер функціонери, діставши підтримку від частини духовенства, яке прийняло позу «крупніших знатоків восточного благочестя», не потрактували ідею Патріярхату так, як треба, а хапнулися за саме слово «Патріярхат». Кілька рядків далі читаємо інше твердження: «Фактично партійні спекулянти звели високу ідею патріярхату нанівець»? Тут трудно ці обидва твердження пов’язати, бо коли існувала «частина духовенства,… яка не потрактувала ідею патріярхату так, як треба», то як тоді «партійні спекулянти звели високу ідею патріярхату нанівець»? Якщо вже перші потрактували не так, як на думку Борецького треба було, то останні не мали чого вже зводити нанівець. Щось воно не грає, це не тільки одне місце у статті Борецького.
У статті ні одним словечком не згадано про те, що двох священиків — о. д-ра Івана Музичку і о. Миколу Матичака єп. А. Горняк «видворив» з терену Англії тільки за те, що вони під час св. Літургій поминали Блаженнішого Отця Йосифа Патріярхом.
Це вони робили після того, як Блаженніший Отець Йосиф формально й офіційно прийняв титул «патріярх». Тут доводиться ще і ще раз повторити, що кому шкодило і яка,та кому сталася кривда, коли згадані отці під час св. Літургій поминали Блаженнішого Патріярха Йосифа? Що кому шкодило і яка сталась кривда, що миряни співали «Молитву за Патріярха»?
Священики поминали Патріярха Йосифа не тільки в Англії, але також у інших країнах, і ніхто їх не карав, ніхто їх не «видворював» з їхніх парафій. Були також владики, які теж поминали Патріярха Йосифа, а тепер поминають Патріярха Мирослава-Івана. З приводу цього нікому не сталась жодна кривда. Чи, може, вони не знали цієї справи? Справа патріярхату не нашого дня, і її не відкрив бл.п. Атанас Великий, ЧСВВ, вона була далеко, далеко перед тим, тільки її Блаженніший Отець Йосиф надав динаміки та зактуалізував, поставивши її на Вселенському Соборі Ватиканському II, і це загальне право патріярхату для Східніх Церков було прийняте. До речі, папа ні одного разу не заперечив і не сказав, що нашій Церкві не прислуговує право на Патріярхат. Хіба ж В.Борецький признається, що світлої пам’яти Патріярх Йосиф, якщо не багато більше, то хоч трохи більше знав про ці справи від нього?
Якщо говорити про «ребелію» і «ребеліянтів», то в першу чергу таким ребеліянтом був і, на жаль, досьогодні таким залишився єп. А. Горняк. Він сам собі унеможливив шлях здійснювати архипастирські обов’язки. Сам єп. А. Горняк поставив проти себе колишніх своїх вірних. Він не виявляв і досьогодні не виявив цього зрозуміння до людських проблем, до проблем громади, їх стремлінь і бажань. Досьогодні він поводиться не як архидушпастир, але як володар, який думає, що він має підданих, які мають упасти до його колін. Христова Церква цього не вимагала і не вимагає. Христова Церква основана на любові, яка каже також любити і наших ворогів. Це не легке завдання, але треба до цього стреміти.
Так ще говориться про послух у Церкві. Обов’язково він повинен бути, але не можна вимагати тільки послуху до себе, але він мусить бути й до інших. Якщо комусь не подобалось, що Патріярх Йосиф вживав цього титулу, але він був офіційно Верховний Архиєпископ, це значить його обов’язки були рівно-патріярші, тільки що він не носив цього титулу, отже, був справжній Глава Помісної Української Католицької Церкви. Звідси, послух повинен був бути до нього, але чи він був? При цьому слід зауважити, бо дуже часто, дехто несвідомо, а дехто тенденційно, робить помилку, кажучи, що, мовляв, світлої пам’яти Блаженнішого Отця Йосифа було піднесено до гідности Верховного Архиєпископа, що не відповідає правді, бо це був тільки привернений титул Києво-Галицькій Митрополії, отже це не була жодна ласка, ані привілей.
Звичайно, від В. Борецького не можна більше сподіватись. Він знає те, що йому сказано і що йому скажуть. Він пробує хоч якось піддержати на дусі самого себе і свого владику, що, мовляв, так зле не є, і можемо їхати дальше.
Борецькому також не сподобались заходи Владики Мирослава Марусина, секретаря Східньої Конгрегації, який пробує наладнати цей стан у Англії, а в першу чергу обслужити вірних, дати їм душпастирську опіку, посилаючи для цього священиків, яких єп. Горняк не радо чи взагалі не бажає їх бачити.
«Знавець» церковних справ В.Борецький запевнює Владику Марусина, що його спроба «… не вилікує низькости людських пристрастей». Знавець радить: «Таку духовну недугу треба таки лікувати реальними середниками — над усе церковною дисципліною». Чи припадком Борецкий, пишучи про низькість людських пристрастей, не мав на увазі самого себе, бо з його писання виглядає, що так. Можемо запевнити Борецького, що йому не потрібно «церковної дисципліни», але трохи більше зрозуміння, а понад усе — християнської любови. Попробуйте у своєму власному житті практикувати християнську любов, то напевно будете себе краще почувати. В.Борецький твердить, що «… треба боротися за нове, правильне розуміння ідеї патріярхату», але ні одним словом не говорить про це нове розуміння патріярхату, за те воно має гарне звучання.
Боляче стає, коли свої, що наслухались антипатріярхальних ідей, так засліплені, що не спроможні оцінити велетенської праці, зусиль, старань для нашої Помісної УКЦеркви і все ще сьогодні нас переконують, що немає патріярхату, що нам не належить Патріярхат, що, мовляв, прихильники патріярхату перетворились на «звірів» і т.д. Чи маємо вірити у всі ці правди, що їх проповідує єп. А. Горняк та його прихильники? Як же вся ця баталія проти тоді ще живого Патріярха Йосифа, а сьогодні проти його ідей, виглядає у світлі слів Папи Івана-Павла II над домовиною Патріярха Йосифа у соборі Св. Софії 8 вересня 1984 p., що їх сказав до Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського: «Покійний боровся за справедливу справу». Місяць після смерти Патріярха Йосифа, себто 9 жовтня 1984 p.. Папа Іван-Павла II прийняв на авдієнції Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана і Владику Мирослава Марусина і запросив їх на обід. При цій нагоді Папа Іван-Павло II знову повторив ці самі слова вже у присутності Владики Марусина: «Покійний боровся за справедливу справу» і до цього додав, що «його треба цінити, бо він мужньо ставав в обороні прав своєї Церкви».
Це не були слова куртуазії, їх радше можна зрозуміти, як вказівку, щоб цю «справедливу справу» продовжувати. Отже, кому маємо вірити — єп. А. Горнякові та його прибічникам, його різним і з-під різних стягів борзописцям чи Папі Іванові-Павлові II? Слова Папи Івана-Павла II — це слова правди, і так їх треба розуміти, а не інакше. Хіба вже був час, щоб зрозуміти цю незаперечну істину. Якщо б антипатріярхальні групи на чолі з єпископом А. Горняком були цю істину зрозуміли, то вже сьогодні ми не читали б таких блюзнірських статтей у офіціозі єпископа.
Напевно Борецький не написав би, що «Дворічний експеримент Владики Марусина досі не приніс жодного овочу». Мабуть, Борецькому не йдеться про справжній овоч Христової Церкви — спасіння душ, але овоч свого групового егоїзму, чи перемогла наша сторона, чи переміг єп. Горняк!
Що за цинізм, що, мовляв, вірні патріярхальної ідеї входять у «друге десятиліття, щоб далі тинятися, немов загублені душі, по субівських тавернах та протестантських церквах», а коли ці патріярхальні вірні стараються одержати церкву, то перед ними замикаються двері на колодочки, а коли вони просять римо-католицьких церков, то єпископ вбирає тогу володаря і наказує не впускати їх до римо-католицьких церков, не давати їм церков на відпустових місцях. Чи може бути ще більший цинізм, злоба і ненависть?
Як можна мати довір’я і повагу до єпископа, який у тих же самих «Церковних вістях» у статті «Релігійне Товариство «Свята Софія» — не є церковне», за підписом єпископської канцелярії, дослівно сказано:
«Блаженної пам’яти Кир Йосиф Сліпий не передбачав такого ускладнення. А, може, і не міг… Він хотів забезпечити церковні маєтки, оперся забагато на поміч світських людей, а навіть партії, в боротьбі за здобуття Патріярхату, і остаточно ані першого, ані другого не осягнув. Залишив лише своє «Завіщання», яке, мабуть, в останній хвилині життя підсунули йому до підпису».
Це тільки один з прикладів, якими «інформаціями» годує офіціоз єпископа «Церковні вісті» з його власної канцелярії. Мабуть, єпископ сліпо вірить, що всі так роблять, як він, і тому він зробив такий висновок.
Вимагається пошани для єпископа, а де ж ця пошана до свого зверхника, сьогодні вже покійного Патріярха Йосифа? Що це значить, що Блаженніший, мовляв, забагато сперся на поміч світських людей чи навіть на партії. А на кого сперся сам єпископ — не на світських людей і не на партії? В одному можу запевнити, що ні світські, ні духовні особи, що є членами «Святої Софії», з цих фондів не живуть, з них не годуються. Вони не тільки що вкладають велику працю, але ще й докладають свої гроші. Ні партії, ні партія не були членами «Св. Софії» і ніколи не користали з фондів «Св. Софії». Фонди «Св. Софії» є призначені виключно на вдержання патріярших надбань нашої Церкви. Протилежного до цього ніхто не може мати доказу. Я особисто не є членом «Св. Софії» і пишу без заінтересування, об’єктивно. Написана стаття з єпископської канцелярії у цій справі далека від правди.
Не будемо цієї статті довше коментувати, бо це забрало б нам багато цінного місця. Відсилаємо наших читачів до попередніх двох чисел за травень і червень нашого журнала «Патріярхат», де був надрукований звіт Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана під назвою «Українська Церква у Римі», який також був надрукований у «Церковному віснику», що появляється у Чікаґо, у торонтській «Меті» і, самозрозуміло, у «Вістях з Риму». В цьому звіті порушує всі ці справи Патріярх Мирослав-Іван. На жаль, вони не співпадають з тими інформаціями, що їх подала єпископська канцелярія у Великій Брітанії. Ось тільки уривок з того, що написав Патріярх Мирослав:
«Товариство «Свята Софія» має дуже виразну ціль: піддержувати і удержувати установи, особливо в Римі, які служать всій нашій Церкві. Ця піддержка проявляється у збиранні потрібних фондів, на що, як бачимо, наші люди радо відгукуються. Товариство інформує про Українську Церкву при помочі видань, заохочує до наукової праці. Все це потверджене на Загальних Зборах Римського Товариства дня 6 вересня 1985 року та на Координаційних Сходинах цілого Товариства через своїх представників, які відбулися в днях 11-12 вересня 1985р. в Римі. На обидвох цих зібраннях я був присутній продовж усіх нарад і брав у них активну та живу участь».
Відповідаючи на поставлене у заголовку питання, відповідаємо: на основі дійсних фактів віримо у те, що сказав Папа Іван-Павло II і що сказав Патріярх Мирослав-Іван Любачівський, а тим самим не віримо в те, що пише і говорить єп. А. Горняк, бо логічно не може бути одночасно двох правд.
Просимо Господа Бога, щоб простив Владиці А. Горнякові всі його провини: самолюбство, гордощі, ненависть і всяку, всяку злобу. Не пам’ятай йому, Господи, тих кривд, що він вчинив своїм братам і сестрам. Господи, Ти все був, є і будеш милостивий і милосердний, нагороди Владику Августина Горняка світлим розумом, щоб він міг побачити, що становище єпископа не є уосібленням особистих амбіцій, але відповідальність служіння повіреній пастві, а через неї служіння й Тобі, Всевишньому. Нагороди його, Господи, Твоєю найбільшою заповіддю — любов’ю. З любови до нас Господь післав свого улюбленого Сина, Ісуса Христа, що страждав, був розп’ятий і помер ради нашого спасіння і на третій день воскрес. Допоможи йому, Господи, щоб єп. А. Горняк був спроможний любити не тільки йому милих, але й немилих осіб, своїх противників і навіть ворогів.
Одночасно звернімось з просьбою до Святішого Отця, Глави Вселенської Христової Церкви Папи Івана-Павла II, щоб він допоміг єп. А. Горнякові у його немочі — нездібності виконувати єпископські обов’язки, звільнивши його від них. За більше як десять років безперервної «війни» єп. А. Горняка з своїми мирянами можна було переконатись, що він не є спроможний сповняти єпископські обов’язки. Єп. А. Горняк своєю поставою спричинив незрівняно велике згіршення.
Микола Галів
