(Закінчення з червневого числа)
Слід над цими словами, себто однообразністю обряду і літургійної мови у нашій Церкві трохи застановитись, бо це дві основні й визначальні прикмети ідентичности нашої Української Церкви. Йдеться про те, щоб усі члени, приналежні до тієї ж Української Церкви, незважаючи, де вони перебувають — в Німеччині, Еспанії, Бельгії, Голляндії, Югославії, Польщі, Англії, у Північній чи Південній Америках — почувались членами однієї родини, щоб для них була одна українська богослужбова мова і один обряд. Відомо, що вже в багатьох місцях відправляються Служби Божі на мовах країн побуту. Під тим оглядом ситуація є застрашаюча. Для цього шукається оправдання, бо, мовляв, молоді не розуміють мови. Чи справді є це причиною? Ось в лютневому числі було надруковане звернення української молоді у Канаді, у якому вони просять наших владик, щоб у нашій Церкві не зводили англійської мови, а залишили українську. Це багатомовний факт, що його не можна промовчувати. Я певний, що всі читачі пригадують, що у римо-католицьких церквах була офіційна мова латинська, а у нашій — церковно-слов’янська. Ніхто тоді нічого не говорив, що не розуміє мови, і ніхто не переходив до протестантської Церкви. Сьогодні для виправдання висувається аргумент нерозуміння української мови. Очевидно, за такий підхід і за такий стан у нашій Церкві найбільше відповідають у першу чергу наші владики, як також священики. В цьому напрямі ми не чули з проповідальниць наших церков відповідних пояснень і роз’яснень.
Поволі ми пристосовуємось до оточення мовно й частково обрядово, а згодом затратимо різницю нашої східньої Української Церкви від західньої латинської Церкви. Якщо ж ідеться про календарний літургічний рік, то в США, мабуть, значна більшість української діяспори вже святкує за новим календарем. В Канаді ця ситуація мається дещо краще, але існує вагання, в якому деякі владики допомагають переходити на новий стиль.
Тільки на одну хвилину застановімось, про що ж тут ідеться? Ідеться в основному про один день у році, який ми святкуємо, це Різдво Христове. Якщо ж ідеться про Христове Воскресіння, то офіційно святкується один день — неділя. В інші дні свят працюємо, і тільки вранці чи увечері йдемо на Службу Божу. До цього нас ніхто не примушував, ми самі старались уподібнитись під різними аспектами до нашого оточення, а ті, що повинні були сказати слово про те, мовчали й мовчать. Про це можна б сказати значно більше, але нам на це не дозволяє місце. Вищесказаним я намагався вказати й довести, що ми змагаємось за Патріярхат не як магічне слово, але за зміст і суть, плян і дію та єдність нашої Помісної УКЦеркви. Це є наше церковне поготівля.
Блаженніший Патріярх Йосиф, висуваючи динамічну ідею патріярхату, був свідомий того, що робить. Він знав, що коли під ударами Москви замовк наш християнський золотоверхий Київ, тоді відгукнувся Львів, коли замовк Київ і Львів, повинна відгукнутись у повній своїй силі наша Українська Церква у діяспорі. Блаженніший Патріярх Йосиф визначив нам виразний шлях, він є у його неперевершеному «Завіщанні…».
Проти ідеї патріярхату Української Церкви діяли не тільки по цей бік Залізної завіси, не тільки наші вороги, недруги, противники, але й наші брати по крові, а також діяла проти і по той бік Залізної завіси Москва, бо вона добре знала, що це означає.
Хто слідкує й переглядає більшовицьку пресу та видання, то знає, як багато там пишеться про нашу Церкву і її змагання до патріярхату. Не буду тут називати газет, бо на це не маємо місця, але тільки для ілюстрації назву дві праці О. Вовка п.н. «Отрута під солодким медом», «Критика емігрантських клерикально-націоналістичних концепцій» (Львів, в-во «Каменяр», 1984 p., 131 стор.) і другу працю того самого автора: «Місце і роль націоналістичних клерикалів в планах реакції» (Академія Наук Української РСР, Київ,»Наукова думка»,1984 p., 139 стор.).
Звичайно, тут, поруч з лайкою, проскакує й інформація, зрозуміло, у викривленому світлі. Знаємо, що Патріярх Йосиф виступав на форумі «Церква в потребі». Ось як пишеться в цій справі у книжці «Отрута під солодким медом»:
«Про які ж катакомби можна вести мову, коли кожна людина мас можливість молитися в будь-якій церкві? Хіба уніатсько-націоналістичні елементи не усвідомлюють те, що, розповсюджуючи безумовно фальшиву «інформацію» про «катакомби», про «підпільну уніатську церкву» та «жорстокі репресії» проти віруючих, вони тим самим виставляють себе на посміх…» (стор. 103).
На іншому місці цієї самої праці читаємо: «… Наприклад, Сліпий у своєму звіті 31-му конгресі «Церква в потребі», переповідаючи хід роботи синоду УКЦ (листопад 1980 p.), на якому було прийняте торжественне заперечення канонічності Львівського собору (1946), дослівно писав: «Ми заявляємо, що ніколи не було собору чи синоду, який би мав зірвати святу унію нашої церкви із aп. престолом і що т.зв. Львівський собор 1946 р. не має ніякого відношення до нашої української церкви».
«Починаючи з 1975 р. в деяких зарубіжних уніатських церквах священики, порушуючи основні богослужебні канони, закінчують свої проповіді та молитви словами: «Пом’яни, Господи, блаженнішого патріярха Києво-Галицького та всієї Русі отця Йосифа!». Тут же також відмічено, що на 90-річчя Патріярха Йосифа не привітав його безпосередньо папа, але зробив це через свого тодішнього голову Східньої Конгрегації — Владислава Рубіна. На стор. 116 написано:
«Важко не погодитися з автором листа (тут мається на увазі лист о. Сполітакевича з Канади), що вся ця провокаційна затія з „Київсько-Галицьким патріярхатом» по суті с низькопробною комедією. Саме так сприймає «патріярхальну» метушню абсолютна більшість зарубіжних українців. І якщо вони іноді приходять на «патріярхальні» акції, то лише як сторонні глядачі. Ось як описує Сполітакевич свої враження від торжеств, влаштованих уніатсько-націоналістичними верховодами під час візиту Сліпого у Вінніпегу (Канада)».
Слід пам’ятати, що більшовики, а точніше — кремлівські вожді та їх вислужники, мають окремі лябораторії, у яких розпрацьовують українські церковні питання та використовують підхожу їм літературу таких, як Сполітакевич, Владика Горняк і компанія та інших.
Цей же самий автор О. Л. Вовк у другій праці пише в цьому самому дусі й про ці ж самі справи і про всі синоди, що. де й коли було зроблено, і про Владику А. Горняка в Англії та його збунтування і багато інших питань. Ось, на стор. 86 написано:
«Націоналістичні газети почали вихваляти „екуменічну» діяльність архієпископа української православної церкви США Мстислава, який, незважаючи на спільне рішення емігрантських православних церков не посилати своїх представників на II Ватиканський собор, був присутній як офіційний представник на його другій сесії, взяв участь у греко-католицькій відправі в «каплиці Й. Кунцевича», подарував на знак «дружніх почуттів» золотий хрест Й. Сліпому та встановив контакти з римською курією».
Цікаво, що О. Л. Вовк знає про те, що було домовлення емігрантських православних Церков, що не будуть брати участи у Вселенському Соборі Ватиканському II, але в той самий час було також домовлення православних Церков і московської патріярхії. Про це була мова у той час на Родосі, що не будуть брати участи у згаданому Соборі, але понад всякі сподівання московська православна Церква вислала своїх делегатів в особі Котлярова й Борового. Іншими словами, те, що робить Москва і Кремль, то все є в найкращому порядку, але коли це саме роблять інші, в даному випадку український Владика Мстислав, то це називається буржуазним націоналізмом і всяким вислужництвом.
Поруч з питанням патріярхату Української Церкви є ще інше питання, яке дуже турбує кремлівських вождів, — це справа 1000-річчя християнства в Україні. Для цього проводиться
також широка акція і то різними каналами. Здавалось би, що атеїстичну Москву не повинно б цікавити питання християнства. Зрештою, в їхній ідеології говориться про релігію, як «опіюм народу».
Незалежно від цього, цьому питанню присвячується велику увагу. Для цього є призначені великі суми грошей. Ідеться про те, щоб нас, український нарід, нашу Церкву, зовсім ограбувати від нашої тисячолітньої християнської спадщини. Не буду тут говорити про різні «симпозіюми», які мали були бути використані тут, у вільному світі.
Російська Православна Церква на еміграції також не дармує. Вона вже від довшого часу видає серію праць на церковні теми, присвячені 1000-річчю хрещення Росії. Подавляюча більшість цих праць друкована англійською мовою і появляється на полицях книгарень і бібліотек. Вже видано понад десяток таких праць. Запитаймо, а що українці поклали на полиці бібліотек на цю тему? Прикро про це говорити. Під цим оглядом московська патріярхія також не дармує і проводить різними каналами свою працю, використовуючи для цього різні можливості, включно з американською телевізією. Тут маю на увазі телевізійний репортаж пресбитеріянського священика Бруса Ріґдона під назвою «Церква в Росії», який був на руслі Ен-Бі-Сі. Все це було зроблено у російському дусі, і там згадки про Україну майже не було. На це відгукнулись у листах до газети «Нью-Йорк Трібюн» Ярослав Савка. Йосиф Іванів і інші, як також Уляна Старосольська написала безпосередньо листа до телевізійної станції. Це був 1983 р. Цей самий телевізійний репортаж був повторений через рік — у 1984 році. На жаль, поза згаданими листами у 1983 році, в цій справі нічого більше не було зроблено.
У 1982 р. в Цюріху — Швайцарія — люксусово видруковано книжку під назвою «Православна Церква в Росії», автором якої є Фред Меєр, а передмову до неї написав префект секретаріяту християнської єдности, кардинал Джан Віллебрандс. Книжка має 283 сторінки. Ця сама книжка була надрукована у Римі італійською мовою у видавництві Павлінів. Всі матеріяли для цієї праці доставляв московський патріярх Пімен. В книжці всі українські церкви зараховано до Росії. Не існує Української Церкви. На жаль, цю книжку розповсюджують католицькі кола.
Знову ж ми знайшли, доволі пізно, у тому ж самому російському дусі, книжку, що появилась у 1983 році, у Бостоні, в англійській мові під назвою «Ґолд ін ажур — ван таузенд їрс оф Рашен архітекчур» — яка по-українському звучить: «Золото в блакиті — одна тисяча років російської архітектури». Автором праці є Віліям Крафт Брумфілд, який є пов’язаний з російським дослідним центром та російськими церковними і політичними колами. Він був тричі в Радянському Союзі, де був представлений міністрові культури, а останній його рекомендував Науково-дослідному інститутові історії мистецтва в Радянському Союзі, а ці йому багато допомогли. Як підкреслено в книжці, всі матеріяли для цієї праці пливли без жодних труднощів до Гарварду. Книжка видана люксусово, а на її титульній сторінці красується собор Святої Софії у Києві, а в книжці є й інші церкви Києва, Чернігова й Новгорода, які зовсім просто зараховано до церков Росії.
Ось так діє в унісон — разом біла й червона Москва. Звичайно, це не є все. Шкода, що ми за тим не слідкуємо, а треба знати, що діється.
Запитаймо самі себе, що в нас запляновано, що зроблено і що робиться? На жаль, ми щойно заплянували і дальше плянуємо і покищо нічого не зроблено. Є одинокий в цьому відношенні Український Гарвардський проект, який має в пляні видати чи перевидати понад 40 томів церковної літератури на різних мовах. Цей проект критикують, кажуть, що поганий, але ніхто не те що не представив кращого, але навіть не представив іншого. Богу дякувати, що цей проект схвалили наші владики не тільки словами, але й кишенею. Але все це ще плян і далекий від дійсности. Я не кажу, що він є найкращий і ідеальний, але як його вдасться хоч частково здійснити, то це буде вже багато. Всі ми повинні прикласти багато наших зусиль, щоб цей плян став дійсністю, щоб на полицях бібліотек була заступлена не тільки російська «правда», але й дійсна правда, така, як вона була. Цього ніхто інший, крім нас, не може здійснити.
В оцінці ситуації нашої Церкви на сьогодні не можна поминути питання синодів, себто Синоду української ієрархії Помісної УКЦеркви, що відбувся в другій половині вересня 1985 року, і Надзвичайного Папського Синоду, що відбувся наприкінці 1985 року.
Якщо ж ідеться про наш, Український Синод, то про нього багато не можна сказати. До речі, це перший синод після смерти Патріярха Йосифа. Так, як дотепер виявляється, то значення синоду у практичному житті нашої Церкви є майже символічне. Поперше, наради синоду є закритими, а їх рішення й ухвали засекреченими до часу, поки папа не дасть свого зеленого світла на їх публічне проголошення. Відомо ж, що ми досьогодні нічого не довідались про ухвали й рішення синодів з 1980 і 1983 років. Такий є фактичний стан.
Якщо ж ідеться про відбутий останній наш синод, то ми навіть не знаємо, які обговорювались питання, чи брались до уваги питання і сугестії мирян і священиків, що були оголошені у пресі. Тому я ставлю твердження, що вплив цих синодів на розвиток і ріст нашої Церкви покищо тільки символічний.
В такій ситуації хтось не тільки повинен, але мусить сказати, що так далі не може бути. Хтось також мусить сказати, що наші синоди є більше обмежені за єпископські національні конференції. При цьому треба визначити, чи Церква є для вірних, чи вірні є для Церкви!? Це основні питання, над якими треба покласти крапку над «і». Знаємо, що цих питань не поставлять наші священики, на це є різні більше чи менше оправдані причини, яких не буду зараз називати, бо це забрало б нам багато місця.
Отже, ні більше, ні менше цей святий обов’язок спадає на мирян, на зорганізований мирянський рух.
Коли ж ідеться про Надзвичайний Папський Синод, то треба сказати, що про нього ми більше знаємо, як про наш. Цей Надзвичайний синод відбувся у двадцятьріччя закінчення Вселенського Собору Ватиканського II. Вже перед самим його відбуттям у світовій пресі появились різні статті на цю тему, у яких висувались різні думки і припущення. Була мова про те, що на цьому синоді будуть відкинуті деякі ухвали й постанови Вселенського Собору Ватиканського II.
Знаємо, що на синоді було два крила: консервативне і прогресивне. До речі, при цьому слід підкреслити, що Папські синоди не мають законної функції, але тільки дорадчу, з якої може, але не мусить скористати папа. Папський синод порушив багато дразливих і контроверсійних питань. На синоді не програли консерватисти й не виграли ліберали, але фактично виграла Церква як інституція.
На синоді зуміли знайти синодальні отці спільну мову. Одні й другі в наслідок дискусій і аналізи притупили свої гострі кути і зрозуміли, що Церква може бути сильною й успішно діяти тільки у єдності.
Не можна не згадати участи наших владик на чолі з Патріярхом Мирославом-Іваном. З приємністю і задоволенням слід відмітити, що на Папському синоді наша Церква була видною і добре презентованою виступами її учасників.^Патріярх Мирослав-Іван повторив ідею Патріярха Йосифа — визнання патріярхату Української Католицької Церкви, подавши переконливі аргументи. Цю позицію на синоді повністю підтримав Владика Стефан Сулик, додавши до цього, що треба змінити територіяльний принцип, який є дуже кривдячий для нашої страждальної Церкви. Також визначальним був виступ Митрополита Максима Германюка, який висунув плян кращої дії Апостольської Столиці.
Промова Патріярха Мирослава-Івана була надрукована у січневому числі, а промови Митрополита Максима і Митрополита Стефана є вже надруковані у березневому числі журнала «Патріярхат». Всі вони є на рівні й варті уваги.
Їхні виступи віднотувала не тільки ватиканська, але в загальному світова преса. Виступи наших владик на Папському Синоді були у дусі «Завіщання» Патріярха Йосифа, що дає запоруку тяглости дальших змагань нашої Церкви за визнання патріярхату.
Як бачимо із загального огляду, ситуація нашої Церкви не є найкраща, але також не можна сказати — найгірша. Вона зараз знаходиться у догідній позиції. Її дальше майбутнє лежить у першу чергу в наших руках, себто в руках Божого Люду. За визначенням Вселенського Собору Ватиканського II, до Божого Люду належать владики, священики і миряни. Якщо Божий Люд не використає цієї догідної ситуації для нашої Церкви, то це буде непростимим гріхом.
Тут висувається питання, а яка в тому роля мирян?
До цього питання треба виходити із заложень Вселенського Собору Ватиканського II, який змінив, а може буде краще, коли скажу, привернув певні права у Церкві мирянам. Це становище випливає вже з вищенаведеної концепції Божого Люду, яка становить живу Христову Церкву на землі. Отже, ні більше, ні менше миряни є складовим і невід’ємним чинником Церкви, який має не тільки обов’язки, але й права. Ніде правди діти, миряни в нашій Церкві ще цих прав не мають. Під цим оглядом для наших владик Вселенський Собор Ватиканський II не відбувся. У латинській Церкві миряни мають і користуються більшими правами, ніж в українській. Вони беруть участь у єпископських конференціях і там мають свій голос. Але цей факт не звільняє мирян від активної дії у Церкві. Незалежно від того, що миряни не були і не є належно трактовані у нашій Церкві, вони на протязі останніх двадцяти років відіграли вагому ролю.
Цей факт не раз підкреслювали наші владики. Це не буде перебільшенням, що без активної і рішучої, наполегливої і постійної підтримки ідей Патріярха Йосифа мирянами наша Церква не була б в такій ситуації, вона була б дещо відмінною. Може, в деяких випадках навіть було трудно пізнати, що вона інша Церква, Церква Східнього Обряду. Перед мирянами сьогодні є ще більші завдання. Для цього потрібні сильні, активні Патріярхальні Товариства.
В останньому часі Українське Патріярхальне Світове Об’єднання заплянувало збирання підписів під петицією до Святішого Отця Івана-Павла II у справі визнання патріярхату Помісної УКЦеркви. Цим ми повинні виявити, що ідея патріярхату, що їй надав такої сильної динаміки Патріярх Йосиф, дальше жива й творча. Ми цьому повинні присвятити максимум праці й уваги. Покладенням свого підпису даємо підтримку Блаженнішому Патріярхові Мирославові-Іванові для здійснення «Завіщання…» Патріярха Йосифа.
На другий день свят Різдва Христового, 8 січня 1986 p., Блаженніший Патріярх Мирослав відправив Службу Божу в наміренні Патріярха Йосифа та виголосив проповідь, в якій закликав, щоб пом’янути його світлу пам’ять, а водночас звернувся такими словами: «… і допоможіть мені, його наступникові, продовжувати й завершити його діло». Миряни не можуть відмовити Блаженнішому Мирославові-Іванові своєї допомоги. Помагаючи Блаженнішому Патріярхові Йосифові, а тепер Патріярхові Мирославові, ми помагаємо нашій Помісній УКЦеркві. Ми маємо сказати, щоб почули наш голос в Україні, що Помісна Українська Церква в діяспорі живе, росте й розвивається. це також роля мирян.
