У 1984 році появилася в Польщі ще одна праця, нібито наукова, присвячена особі нашого Князя Церкви, Слуги Божого Андрея Шептицького. Автор Едвард Прус називає себе істориком, покликається на інших науковців, але по суті він не далеко відбіг від писарчуків з КҐБ, типу Клима Дмитрука чи Мигаля.
Раніші його «наукові твори» — це була суцільна брехня та вигадки. Чи як він писав про УПА, Дивізію, чи про нашу Церкву. Все, що носило український самостійницький характер, що не вкладалося в рамки сталінської конституції, — підпадало під його немилосердний осуд, а факти він вміло підтасовував на зразок борзописців з Москви.
Останній його твір — «Святоюрський Владика» носить дещо відмінний характер від попередніх творів. Тут вже нема очевидної брехні, виссаної з пальця, нема грубих нападів на націоналізм, клерикалізм чи на Ватикан. Автор зібрав чимало фактичного матеріялу з різних джерел, посортував його і старається дати «об’єктивну» картину людини того покрою, якою був наш Митрополит. Для необзнайомленого з фактичним станом речей читача його остання праця може навіть викликати довір’я, і тим самим вона небезпечна.
В ній менше історичних фальшів, менше брутальних обвинувачень чи засудів. Радше видно намагання автора вчутися в ситуацію і в деяких моментах навіть оправдувати дії Митрополита.
Назагал він ставить справу в той спосіб, що особа митр. Шептицького — це трагічна постать доби. Він, себто митроп. Шептицький, — це візіонер з непересічними здібностями, але неконсеквентний у своїх діях і ради цієї візії навернення Сходу готовий на жертву. При тому нереальний політик і радше спритний дипломат.
Читач буде читати цю книжку, як свого рода сенсаційний роман, де поза джерельними цитатами годі вловити, де кінчаються факти, а де починається фантазія автора. Назагал праця має багато фактичних помилок, хоч би таких, що деяких цитованих осіб автор вдягає в рясу священика, як Лонгина Цегельського, д-ра Мацькова чи д-ра К. Чеховича, що його називає «кс. І. Чехович».
Та не про негативи і не про фальшивки хочу писати, а про деякі місця праці Пруса, де згадується про митр. Андрея як про людину, яка стреміла до створення патріярхату нашої Церкви. А тому, що автор в тих місцях покликається на свідчення видатних наших політичних та церковних діячів, то треба припускати, що в тих свідченнях немає фальшу!
* * *
На стор 56 згаданої праці автор цілий розділ присвятив саме насвітленню цієї справи. Цей розділ назвав «Унійна діяльність архиєпископа Шептицького в Росії та на Україні в роках 1915-1917 та його заходи про створення Українського Патріярхату». Із згаданого розділу варто навести цікавіші місця.
«…В часі однієї розмови з проф. Грушевським професор запевнив митр. Шептицького, що правлячі кола України хочуть бачити в ньому свого духовного провідника й при тому недвозначно натякнув, що в скорому часі треба очікувати номінації Шептицького на київського митрополита…» (взято з листа Митрополита до брата Климентія з 13.3.1931).
«…Знову ж прем’єр українського уряду Чехівський зізнав, що коли у 1917 році відвідав митр. Шептицького, то той із запалом накреслював плян з’єднання обох Церков… Найгарячішим бажанням греко-католиків є поєднання… об’єднання має означати визнання зверхности папи, із задержанням всіх обрядів, традицій та всіх особливостей православної Церкви… Для державного відродження України є конечна єдність народу. А для єдности народу потрібна єдність релігійна… Майбутність українського народу може бути загарантована лише в єдності зі Заходом, з його християнською культурою… Мусите зірвати з Москвою… прямуйте на Захід. На тому шляху знайдете зрозуміння і підтримку в протиставленні всім силам анархії та розкладу…».
Покликаючись на «Станиславівське слово» з 6 травня 1943 p., автор твердить, що митрополит Андрей з приходом до влади гетьмана Скоропадського пов’язував великі надії на реалізацію патріярхату. Потвердження того знаходиться теж в листі до архикнязя Вільгельма (Василя Вишиваного):
«… Дізнався я, що частина українського церковного синоду, скликаного на 21 червня 1918 p., піддержує мою кандидатуру на патріярший пре стіл… Не маю ближчих даних, чи висування мене на патріярха виходить з кіл сильної партії, чи є лише тимчасовою політичною комбінацією, якої не можна поважно трактувати… Коли б така реальна ситуація заіснувала, то Ваша Величність була б зразу про це повідомлена, щоби можна було подати свою опінію мені, щоби я знав, як поступити. Не підлягає сумнівові, що це могло б статись лише дорогою унії. Рим повинен такий вибір потвердити. Бо наразі ці повновласті, які мені передав Папа Пій X зовсім вистачають….
Коли ж до влади прийшла Директорія, з Винниченком та Петлюрою на чолі, то Цегельський (галичанин) став віцеміністром заграничних справ. Він теж розгортав жваву діяльність у справі патріярхату. Він вказував на одинокого кандидата на цей пост — митр. Шептицького. Коли ж Директорія проголосила 1 січня 1919 р. декрет про автокефалію Української Православної Церкви, то митр. Шептицький в листі до Східньої Конгрегації написав: «… У згаданій справі виїмкове значення має факт, що Українська Директорія рішила звернутися до Апостольської Столиці про нав’язання нормальних дипломатичних відносин…».
Винниченко у своїх спогадах виразно підкреслює, що це був перший крок до заключення унії з Римом.
Задум покликання львівського владики на Патріярхальний престіл України був кількаразово дискутований на нарадах Директорії. Східня Конгрегація про ті справи була інформована М. Тишкевичем, дипломатом на службі Директорії в ранзі амбасадора при Ватикані. Про ті справи теж згадує прем’єр України Чехівський:
«В уряді не було різних думок у справі автокефалії та розв’язки релігійних проблем. В 1918 році Синод православних єпископів заявився проти автокефалії. В тій ситуації уряд Директорії рішив увести автокефалію дорогою державного декрету. Але єпископи далі ігнорували декрет уряду. У зв’язку з такою ситуацією в урядових колах зродилася ідея покликання до життя українського патріярхату і покликання на пост патріярха львівського митрополита А.Шептицького. Очевидно при цьому була мова теж про заключення Унії».
Речником тої ідеї був Лонгин Цегельський. Він у біографії Шептицького, виданій по 19 роках, пише так:
«Державні мужі України задумували увести в Україні унію згори на просторі цілої України державним декретом і бажали покликати на патріярха всієї України Андрея Шептицького. Унією бажали раз на завжди відгородити Україну від Москви та азіятства та наблизити її до Заходу і його культури…»
Після програних воєнних дій ідея унії та патріярхату автоматично впала, але А. Шептицький її не відцурався. Він поверне до тої справи дещо пізніше, а відгомін тих старань є актуальний по нинішній день.
* * *
Скільки про ці справи пише на підставі згаданих у книзі праць та джерел — Е. Прус.
Визбирання тих розсипаних по численних джерелах згадок треба уважати позитивом цієї праці Е. Пруса. Треба однак перевірити, наскільки вірно він цитує джерела, але це можуть зробити лише люди, які мають можливість та доступ до згаданих праць.
