ПІДСУМКИ І ВИСНОВКИ
У цьому нарисі я намагався підійти до поняття «ЦЕРКВА» не тільки,як до священного поняття, але й, понад усе,як до святої і одночасно найреальнішої ідеї. Бо ЦЕРКВА визначає Божу Установу. А Божою Установою вона є у дослівному значенні слова. Себто: сам Бог є і її Основником, і повсякчасним її Вседержителем, а не в якомусь фігуральному розумінні, як от: «Церква є Божою Установою, бо її ціль служити Богові, спрямовувати людей до Бога і Богові честь віддавати»… Щось таке люди собі творили на свій спосіб споконвічно. І як вислід цього це «щось» було завжди типовим людським продуктом, з усіми людськими недосконалостями, з людськими пересудами, уявленнями, вигадками, а то й часто з єхидно продуманим обманом.
Отже, спершись на цій безсумнівній правді, що Церква є унікальною цього роду Установою і преемінентно Божою Установою, я намагався проаналізувати внутрішній зміст цієї святої ідеї.
Ця Божественна ідея могла бути реалізована тут, на цій землі, тільки із співучастю у цьому Божому Ділі — людей. Людський чинник у Церкві, як такій, не тільки є суттєвим і необхідним, а для нас, людей, він єдино видимий і той, що підпадає виключно під наше дослідження. Коли б історією Церкви розцінювати саму істоту Церкви, то наш погляд на Церкву був би радше забарвлений негативно, дуже скептично, а то й у найвищому ступені контроверсійно. І справа мусіла б залишитись такою, коли б ми тільки бачили в Церкві виключно людську сторону, а переочували б єдино вирішне і воістину Боже начало і Божу повсякчасну дію у Церкві.
А проте оте людське у Церкві треба мати на особливій увазі, скільки разів ми думаємо чи говоримо про Церкву. Що оце, людське, є не тільки недосконалим (та й досконалим воно ніколи не буде), але й ще воно у найбільшій мірі паралізує Боже начало, то цей факт повинен би правити за істину людського життя. Але, з другої сторони, і Боже Провидіння не мало іншої альтернативи, як саме послуговуватися такими людьми у Своєму Божому пляні спасіння людського роду.
Це, однак, аж ніяк не визначає, що ті, які з ласки Божого Провидіння керують Церквою, вели б її і поводились як звичайні смертельники поводяться. Тобто: «раз дана мені власть, то її по своєму розумінні, по своїм силам і своїй спроможності виконую…» Ні! У цьому випадку є звичайна людська помилка і гріх. Ця власть, якого б ступеня вона й не була, вона походить від Бога. І її треба не по-людському, а обов’язково по-Божому розуміти. Бог послуговується людьми, як Своїм інструментом.
Цей інструмент (треба розуміти: раціональний) може бути добрим і дуже кепським. І вся відповідальність за діло тяжить тоді на цьому інструменті. І чим більше цього «людського» у цьому інструменті, тим гірше. Цей інструмент у руках Божих мусів би бути в першу чергу не так блискучий з інтелектуальної точки зору (хоча це, без сумніву, дуже добра якість і прикмета), як радше бути всією душею відданим Божій Справі і одночасно бути свідомим, що ця власть йому дана від Бога — для докладно Богом визначеної цілі (а не для його вигоди).
Отже, тенденція до святости свого покликання мусіла б таки пробиватися з цієї людини.
Власне кажучи, Церква від самих початків свого існування розрізняла дуже чітко це людське в Церкві. Вона у першу чергу з незвичайною дбайливістю зберігала це Боже, отже: автентичне Боже слово, Боже Об’явлення і Божі доручення і покликалася завжди на них. Із свого боку Провід Церкви оголошував соборно час від часу правди віри, як істинні Правди Божі. Та й переконання усієї Церкви було непохитне щодо непомильности цих проголошених правд.
З другого боку, коли йшлося виключно про людську сторону, то у вірній передачі цього Божого ніхто не міг сумніватися, і непомильність із людської сторони ніхто не міг заквестіонувати. Бо Церква у справах артикулів віри була завжди посереднім речником Бога. Але ж у всіх інших справах це людське у представниках Церкви залишало, ох, скільки ж то до побажання. І зовсім слушно. Бо носії великих гідностей і високих урядів можуть трактувати ці свої особистості відзначення аж занадто по-людському. Між іншим, це явище таки зачасто повторялося і повторяється, коли йдеться про Церкву.
З віками назрівала, отже, конечність усвідомити собі і здефініювати знову саму істоту Церкви. Щойно цей останній Вселенський Другий Ватиканський Собор знайшов, можливо, найбільше зрозуміле визначення Церкви, окресливши її як Божу Спільноту назвою: «Божий Народ» або «Божий Люд». Це правда, у цій Божій Спільноті є і мусять бути різні носії життєтворних функцій цієї спільноти, і є зовсім рядові, але не менше конечні члени цієї Божої Спільноти. Але врешті перестало існувати те обмеження Церкви виключно до ієрархії, а мільйони мільйонів всіх інших, зовсім досі не браних до уваги, бо вони, мовляв, «стадо» чи, як офіційно їх на Заході називано, «ляїки».
Знайдено нарешті нове окреслення Церкви, але навряд чи загал розлогої тепер ієрархії по цілому світі усвідомив собі ясно, що ці колишні «ляїки» можуть бути трактовані як повноцінні члени Церкви. Абстрагуючи від того чи іншого наставлення актуального якогось ієрарха, таки Церква проголосила Божу правду і то в якнайторжественнішій формі. Становище, отже, тепер зовсім ясне. Не ієрархія — це Церква, а повнота її — «Божий Люд» — це Христова Церква. Як не дивно, всі факти історії стверджують, що якби не це «стадо», Церква не могла б встоятися 2,000 років, а те, що ще стоїть перед Церквою, не мало б запоруки, що її дав наш Господь Ісус Христос: «Я з вами аж до кінця віків».
* * *
Висловлені думки є тільки вступом до того, що я назвав у цій статті «Висновки». Ці практичні висновки із досі поданих і безсумнівних правд я задумую занотувати у цій же самій серії і в цьому самому відділі нашого журналу, очевидно, як Бог дасть мені ще сил і життя.
