Під таким заголовком 97 років тому появилась стаття у журналі «Правда» за жовтень-листопад 1888 p., що виходив у Львові з нагоди 900-ліття відзначення хрещення Руси-України. Стаття під багатьма аспектами надзвичайно цікава. Варто порівняти, де ми були в той час, себто майже сто років тому, і де ми є сьогодні. Варто звернути увагу на становище в імперсько-царській Росії у той час і на становище до тих самих питань кремлівських вождів під сучасну пору, які виявляються майже тотожні. Ми повністю передруковуємо названу статтю, тільки осучаснюємо мову й правопис. Залишаємо в повному оригіналі заголовок статті.
Редакція
Коли репрезентанти чесько-моравської, словацької, сербсько-хорватської та болгарської національностей вибирались до нас у Київ, на влаштовані нашими поневолювачами святкування з приводу відкриття пам’ятника Богданові Хмельницькому і дев’ятсотліття християнства, — чи добре вони знали, що роблять, коли відважились бути співучасниками брутальної наруги над нами,над нашими святощами у нашій власній хаті? Якщо вони це все знали і все ж таки не посоромились своєю присутністю звеличувати оргію наших безсоромних тиранів-тріюмфаторів, то щонайменше вони варті співчуття та нехай їх судить справедливий суд історії. Коли ж вони самі не тямили добре, що робили, і відважились піти на таку непродуману річ, може під впливом будь-якого пекучого ремствування на свої власні порядки та необачного захоплення фантастичними вигадками про нечувані чесноти Росії, що на людський посміх в останньому часі почали так буйно ширитись. Вони, маючи очі — бачити і вуха — чути, мали добру нагоду переконатись у своїй непробачній довірливості, необережності та нетактовності. Однак, ми мусимо назвати деякі важливіші властивості й факти, що розкривають справжній характер тих святкувань, щоб нашим непрошеним гостям стало виднішим дійсне значення їхньої участи у тих святкуваннях.
І
Xoч наші гості, вибираючись на липневі святкування у Києві, безперечно, не могли не знати деяких елементарних і загально відомих фактів, що безпосередньо відносились до тих святкувань, але ми бачимо, що їм треба нагадати і про такі факти. А саме: 1. Що Київ є одним з найголовніших і найстародавніших історичних й етнографічних не пануючого тепер у Росії — північно-руського чи російського або докладніше — московського племени, а південно-руського або українсько-руського, що різко відрізняється своїм походженням, стилем життя, історією, мовою, своїм національним характером і темпераментом.
Про це наші гості повинні були довідатись з відомих усім наукових праць про нашу історію й етнографію, яких таки чимало вже є на різних мовах. Крім цього відомо також є, що наша Україна, її природа, нарід з його мовою, піснями, поетичними звичаями — завжди робили вельми чаруюче враження на самих першорядних письменників наших сусідів — поляків і росіян, які, незважаючи на ворожі відносини їхньої політики до нас, з особливим присмаком і замилуванням брали у нас сюжети для своїх поетичних творів. Український національний геній, що зігрівав їх фантазію духом творчости, виявився в такій мірі сильним, самодіяльним, оригінальним, що навіть вплинув на зформування окремої «української школи» у польському письменстві; а російському письменству він дарував письменника-новатора (Гоголя), який започаткував новий літературний період, з живим і свіжим напрямком творів, придбавши тій літературі славу на цілий світ. Дякуючи такому глибокому інтересові до України найбагатших у слов’янстві літератур, а також поетичній славі нашого власного геніяльного кобзаря Шевченка, що його твори перекладались не тільки на різні слов’янські, але й інші мови. Наш край і його поетична творчість з усіма своїми характеристичними властивостями здобув собі всюди велику славу і популярність. Також не можна думати, щоб наші гості таки нічогісінько не знали про існування самостійної українсько-руської літератури, мистецтва й інтелігенції, бо адже ж, по-перше, про видатніших її авторів і твори вони могли довідатись навіть з першого-ліпшого підручника, в якому говориться про загальну історію слов’янських літератур, а, по-друге, — хоча б тільки у сфері театру й музики — вони могли бодай вичитати дещо, не давніше, як рік тому, з обширних реляцій, повних несподіваного патосу, так навіть ворожої до нас і такої популярної серед слов’янських москвофілів газети, як «Новое время». Коли ж ідеться про українську національну інтелігенцію, то тільки скажемо, що тепер досить взяти в руки яку доведеться російську газету, щоб наткнутись на безцеремонну лайку, брехню, доноси, інсинуації проти так званих «хохломанів» та «українофілів» — якщо вже з цього судити — чи є ця інтелігенція на світі чи її немає зовсім? Відомо ж, що гетьман Богдан Хмельницький, що його відкриттям пам’ятника повинні розпочатись київські святкування, був народним героєм не російського, але нашого, українсько-руського народу, який більше як двісті років тому із зброєю в руках домагався привернення свободи і рівноправности своєму рідному народові з польським — на основі давнього федеративного договору первісного з’єдинення його з останнім, — «як вільного з вільним і рівного з рівним».
Тільки неспроможність встояти до кінця в нерівній боротьбі з поляками та велика втома і втрата в ній найкращих сил і засобів приневолили Богдана з своїм народом кинутись наосліп до Москви. Алеж, як з історії всім відомо, його розпачливий перехід під московську «протекцію» стався все таки не безправно, але на твердо означених і спільно заприсяжених основах «переяславського договору», який забезпечував Україні доволі широку й вічну автономію. Одначе, як гостро й дошкульно Москва скоро дала відчути Хмельницькому заподіяну ним фатальну помилку. Про те, крім інших фактів, може бути найкращим доказом дальша політика його найближчого товариша по зброї наступника гетьмана Виговського, якого дуже поручав Богдан народові, як людину, яка найкраще знає всі його думки і заповітні пляни. Відомо, що страх Богдана і Виговського по відношенні хитрих і клятво-переступних плянів з боку лукавої і зрадливої Москви, виправдався в далеко більших розмірах, як вони могли собі уявити. Як не терпелива була, придавлена всякими бучами Україна, але Москва грубим і систематичним потоптанням прав і чести народу змушувала таки її підійматись на свою оборону. А Москва того тільки й потребувала… Своїм традиційним звичаєм — зручно сіяла незгоду й заколот між суспільними клясами і партіями, вона поодинці озброювала їх, а, довівши всіх до крайньої немочі й розпачу, поспішившись скрізь засіяти зерно такої огидної деморалізації, вже до решти доконала діло. Знесилений наш народ був відданий у «кріпацьку неволю» таки своїм заступникам і провідникам в національній боротьбі за свою волю, а провідників зацитькано і закабалено привілеями російського «дворянства» (шляхти), відкриваючи їм — в міру лакейського вислужництва царям — широкі перспективи службової кар’єри. І ось заходи, яких не вдалося осягнути Польщі, якраз тепер удалися Москві — упала автономія України і на її руїнах почалось винародовлювання української інтелігенції. Перед тим в Україні знову почала відроджуватись національна самосвідомість, і під впливом європейських ідей заворушились і почали воскресати традиційні пориви і намагання до гуманносте й свободи, але російський цар зразу поспішився покласти їм тверді перешкоди, з одного боку розігравши ролю гуманного і дійсного освободителя, обернутого в рабство самими панами народу, який давно забув уже, звідки справді взялося те рабство; а з другого — наложивши тверду руку як на ліберальний рух в Росії загалом, так і на найменші об’яви воскресаючого українського свободолюбного і патріотичного духа зокрема…
Таким чином московський режим в Росії взяв знову верх над українським і всяким іншим. З ширшого, загально людського погляду, тріюмф московського росіянства над українством був одночасно тріюмфом суворої і тиранічної стихії у суспільному житті над особовою і товариською; бо між природою москаля і українця завжди лежав глибокий контраст, який полягав у тому, що перший зпоконвіку був інстинктивним гуртовиком («общинникомь»), а останній здецидованим і свідомим себе індивідуалістом. О, скільки росіянин готовий був віддати свою особисту гідність і свободу за силу і здобутки гурту, з яких сподівався дещо перехопити і на свій пай; тоді як українець, дуже шануючи громаду і товариство, тільки в такій одначе мірі оцінював вагу гуртового життя і спілки, в якій вони забезпечували інтереси його особистої свободи і чести, міцним розвитком почуття особистої гідности, українець все більше був подібний до поляка, як до москаля. Але між характером його почуття в українця і поляка лежала також глибока різниця, бо у першого це відзначалось широким демократизмом, а у останнього мало міцний характеристичний підклад.*
І, власне, хоча у демократизмі українець неначе б то сходився з москалем, але демократичний ідеал першого становила свобідна рівність незалежних людей, тоді коли ідеал останнього підневільного рівня осягнений нівеляцією всіх людей царською владою. А вже ж це далеко не те саме. Отже, коли найголовнішим завданням загально-людського поступу є найповніше визволення кожної людини і забезпечення її природних прав і належного шанування, то тріюмф росіянства над українством був одночасно і беззаперечним тріюмфом в загально людському житті регресу над прогресом. Що нарешті соціяльне прийняття християнства за Володимира нашими предками у Києві, що здійснилось 900 літ тому, сталося ще тоді, коли національне ім’я Руси належало виключно одному тільки нашому племені, яке тоді старшувало над всім гуртом інших споріднених йому східньо-слов’янських народів, а також над сусідніми фінсько-тюркськими племенами, а на території пануючого тепер у Росії московського племени тільки що власне починався його зліпок із кривських колоністів (переважно в’ятичів і радимичів), що були тамтешніми аборигенами фінського племени**.
Після того, із старовинного Києва, разом із християнством, просвітою, початками культури і політичної організації розійшлося й наше національне ім’я на всі приналежні до нашого родоводу східньо-слов’янські племена, як первісної, так і пізнішої формації. Кому з освічених людей невідома, хоч в загальних рисах, дальша доля тих слов’яно-руських племен і, між іншими, пануючого тепер в Росії московського племени? Наймолодше з усіх існуючих у Росії слов’яно-руських племен, воно зараз таки, на перших етапах свого життя, відрізнялось від них своєю окремою, собі питомою природою і вдачею. Воно з меншою, ніж інші слов’яно-руські племена, охотою прийняло від нас християнство, але натомість більше від нас усіх показалось запопадливим на його форму, ніж дух, а особливо на ті елементи східнього християнства, що їх защепило йому візантійство, котре обернуло релігію і Церкву у сліпий інструмент державної влади. Уже перших князів своїх київського роду предки московського племени встигли перебороти у себе на свою вдачу і зробити із патріярхально земського господаря і виконавця вічевої волі, якими були у нас князі, дійсного типу самодержця-деспота.
Опісля, пройшовши з ходом історії гірку школу рабства й пониження, московське плем’я скупчилось, розвернулось на всі боки і розрослось політично до монструальних розмірів, не маючи по своїх межах від азіятів ніякої до того серйозної перепони, згодом підкорило й привласнило спершу ближче споріднені йому з етнографічного погляду, північні території, а після того і предківську метрополію свою — політично-культурну південну Русь, і, нарешті, у петербурзький період своєї історії, помазавшись миром європейської цивілізації, присвоїло собі монополь не тільки вже нашого національного імени й всіх задатків нашої культури, але навіть, смішно сказати, інтимних наших споминів про наше власне минуле горе й муки і, пофальшувавши все те на свій московський лад, почало видавати таке добро за свою споконвічну власність, накидати його самодержавною силою нам самим та чванитись ним перед слов’янством і усім світом, не терплячи ніде серед підневільних собі народів найменшого протесту проти таких насильних узурпацій, найменшого руху, що проявляв будь-які ознаки самостійного національного життя і думки.
Продовження буде
* Доказом цієї різниці може послужити історичний факт, що коли у поляків виробилась так звана кастова «шляхетська демократія», а в українців, навпаки, завжди брав верх особливого роду мужний аристократизм, виразно підкреслений в ідеалі так званої всенародньої «лицарської козаччини». Треба додати, що ідея «лицарської козаччини», пересаджена з України на російський грунт, виродилась в карикатурну пародію її, в образі вільного пройдисвітства і розбишацтва, зорганізованого на взір азіятських кочових банд, якихнебудь киргізів або калмиків, без будь-якої ясної соціяльно-політичної цілі й програми. З тих вільних банд російські царі, приборкавши їх, зуміли швидко собі зробити послушну до фанатизму звичайну нестроєву солдатську команду.
** Сім слов’яно-руських народів складалось первісно з двох головних груп: південної властиво — руської, (предків теперішніх українців-русинів) і північної кривської (прямих предків білорусинів). В’ятичі і радимичі, що відрізнялись від всіх своїх сім, за словами Нестора «звіриним обичаєм», безперечно належали до останньої групи, хоча темний переказ, записаний у літописця, і виводить їх від сусідньої слов’яно-ляцької сім’ї народів (предків теперішніх поляків, лужичан і вимерлих вже потабців). У якій мірі вже в доісторичні часи був великий етнологічний контраст між північною і південною расою, можна бачити з того, що одне з південних племен, ільменські слов’яни (пізніше новгородці), перенісшись на крайню північ кривської території, своєю приміткою міцно змінили зформований там, аналогічний московському, мішаний етнологічний тип. зложений із місцевих кривських і фінських елементів. Глибока відмінність новгородського типу від московського, з яким він тепер складає одну групу, так званого великоруського племени, відзначались в історії з формуванням у слов’ян першого типу народньо-правних республік. Варте уваги й те, що й через тисячу літ, незважаючи на подвійну асиміляцію його кривськими сумішками спершу безпосередньо, а після через московську племенну мішанину відтінок південного елементу у нащадках новгородців захований і досі у споминах про стародавню Київщину (в так званих билинах) та в деяких відмінностях їх діялектики, наближаючої їх до південно-руської мови і відмінної від московської, в основних своїх додатках однорідної з кривською білоруською, хоч остання між своїми архаїзмами знову ближча до південно-руської мови, ніж до обидвох російських діялектів взагалі.
