Після смерти св.п. Патріярха Йосифа, річницю якої відзначатимемо 7 вересня ц.р., багато мирян ставило перед собою питання, що буде далі з патріярхатом нашої Помісної УКЦеркви. Безпосередньо після смерти Патріярха Йосифа і під час похоронів таки діяв у цей переходовий період Львівський Крилос на чолі з архимандритом Іваном Хомою. Це було нормальне і самозрозуміле, й не було мови про будь-якусь там незаконність.
Фактично, офіційне становище Львівського Крилосу, якого ніхто не оспорював, надало певного й виразного дальшого офіційного напряму — невідклично здійснювати ідеї Патріярха Йосифа та безперебійно продовжувати змагання за визнання існуючого патріярхату Помісної УКЦеркви. При цьому Львівський Крилос склав свою офіційну й публічну заяву, офіруючи свою повну моральну і матеріяльну допомогу, як також свою співпрацю і всі послуги законному наслідникові Патріярха Йосифа, Коадьюторові Мирославові Любачівському, а також логічно очевидно титулуючи його Патріярхом, бо такий титул носив його великий Попередник, св.п. Патріярх Йосиф.
Це була раптова зміна подій і ситуацій для Блаженнішого Мирослава Любачівського. Він не був повністю до неї приготований, хоч знав, що колись такий стан наступить. При цьому нам всім належить собі усвідомити, що Блаженніший Мирослав Любачівський належить до відмінних особистостей серед української католицької ієрархії. Його ціхує велика побожність, яка виразно випливає з його послань і проповідей, його щирість, доброта і понад усе велика, а може завелика, скромність.
До речі, якщо ми проаналізуємо його ієрархічний ріст, то прийдемо до незаперечного висновку, що у цьому напрямі Блаженніший Мирослав не докладав своїх особистих зусиль. Так було, що його на протязі довгих років мало хто знав і понад сподівання о. Мирослав І. Любачівський став митрополитом Філядельфійської Митрополії. І так, після цього, на протязі дуже короткого часу Блаженніший Мирослав Любачівський заавансував на найвищу позицію у нашій Помісній УКЦеркві, себто Папа Іван Павло II вибрав його на Коадьютора Патріярха Йосифа, а останньо іменовано його кардиналом. Блаженніший Мирослав завжди повторює, що він не гідний таких високих постів і відзначень у Христовій Церкві.
За вияв великої скромности Патріярха Мирослава може послужити факт, що Блаженніший Мирослав вибрався у свою першу офіційну візитацію без особистої асисти. Це справді вияв великої скромности, який не повинен був статись, бо цього не виправдує ієрархічне становище Блаженнішого Мирослава. Це повинні були Блаженнішому підказати і настоювати, щоб така асиста була, навіть тоді, коли Блаженніший категорично відмовлявся. Всі вияснення і виправдання не мають значення.
Зрозуміло, що людина з прикметами, які посідає Блаженніший Мирослав, звичайно має інший підхід до розв’язки різних питань, які не раз можуть нам видаватись і навіть дійсно бути не надто вдалими. Не раз трудно є сказати, котрий з підходів є кращий. Засадничим є те, що не міняється основної настанови. Блаженніший Мирослав все підкреслює і наголошує, що бажає провадити, продовжувати і здійснювати ідеї своїх двох великих Попередників, Слуги Божого Андрея і Патріярха Йосифа. В цьому комплексному аспекті це є найбільше важливе питання. З цією ціллю Блаженніший Патріярх Мирослав відбув свою першу візитацію.
Перед нашими очима ще залишились у нашій пам’яті візитації св.п. Патріярха Йосифа, які відбувались величаво, при численній участі мирян і були організовані спільними силами мирянами, священиками і владиками. Улаштовувались багаточисленні зустрічі й бенкети. Під тим оглядом візитація Блаженнішого Патріярха Мирослава була іншою, вона відбувалась майже під повною контролею чи керівництвом наших владик, хоч були тут і там певні відхилення. Отже, ні більше, ні менше, як ту чи іншу зустріч підготовили владики, так вона по пляну відбувалась.
Якщо ж ідеться про зорганізований мирянський рух, то треба підкреслити, що була настанова привітати щиро Патріярха Мирослава, так само, як колись вітали Патріярха Йосифа, але, на жаль, цього не вдалося здійснити. Одне з певністю можна сказати, що зорганізований мирянський рух, якщо йому не вдалось окремо привітати Блаженнішого Мирослава, то поодинокі його діячі робили це щиро індивідуально. В Нью-Йорку зустріччю з Патріярхом Мирославом керувала парафія св. Юра при сьомій вулиці, але все було пляноване Стемфордським Владикою Василем. Форма й відбуття зустрічі мала багато до побажань, але миряни на це не мали найменшого впливу. Були роблені заходи, щоби Патріярха Мирослава привітати величаво, як колись вітали св.п. Патріярха Йосифа, але не вийшло, не з нашої вини.
Блаженніший Патріярх Мирослав завітав до Нью-Йорку у супроводі Владики Василя у неділю, 16 червня 1985 року. Патріярх Мирослав відправив дві торжественні архиєрейські Служби Божі. Після прочитання євангелії о. парох Патрикій Пащак привітав теплими словами і представив Дорогого Гостя, Главу Української Католицької Церкви Блаженнішого Мирослава, Кардинала Любачівського.
Після цього Патріярх Мирослав виголосив своє змістове слово, підкреслюючи свою ціль візитації. Водночас наголосив, що бажає продовжувати розпочаті діла його великим Попередником. По закінченні Служби Божої, о 2-гій годині після полудня, відбулась безпосередня зустріч мирян з Патріярхом Мирославом у шкільній залі св. Юра. Тут мали короткі авдієнції поодинокі миряни, як також різні організації та товариства. Делегація^ Відділу Українського Патріярхального Т-ва в Нью-Йорку на чолі з своїм головою відбула авдієнцію у Патріярха Мирослава, і при цій нагоді йому вручено чек з переведеної збірки на Патріярший Фонд на суму 5,000.00 дол.
З доступних нам інформацій відомо, що зустрічі мирян з Патріярхом Мирославом відбулись в різних визначених місцях єпископами по-різному. У Клівленді, Пітсбурґу й Чікаґо візитації Патріярха Мирослава відбулись достойно й величаво. В інших місцях було дещо відмінно.
Для прикладу можна назвати місто Братньої Любови — Філядельфію, а зокрема «український Френклін», там утверджувалась «правда». Відомо ж , що там появляються два пресові органи — щоденник «Америка» і католицький тижневик «Шлях». Для утвердження найбільш «правдивої» інформації про деякі проблеми нашої Церкви редактор українськомовного «Шляху» Іван Скочиляс з нагоди візитації перевів інтерв’ю з Блаженнішим Патріярхом Мирославом.
Дозволю собі на маргінесі цього горезвісного інтерв’ю висловити кілька думок. Це інтерв’ю було надруковане в українськомовному, не мішати з англомовним, «Шляху» за 23 червня 1985 р. Перше питання Патріярхові Мирославові було поставлене такого змісту:
«Ваше Блаженство, Редакція просить подати офіційний Ваш титул, щоб правильно вживати у пресі».
«Мій теперішній офіційний титул є: Блаженніший Отець Мирослав Іван, Кардинал Любачівський», — відповів Блаженніший.
Правда, це було дивне питання, і властиво, чому таке питання! Невже хвальна редакція українськомовного «Шляху», що за дверима має митрополичу канцелярію, не могла такого «важливого» питання устійнити, аж для цього треба було улаштовувати інтерв’ю?!
Правдоподібно, редактор не успів точно записати відповіді Блаженнішого Мирослава, бо відповідь написана неповністю. Непотрібно питати про офіційний титул, бо ж треба було поглянути на підписи офіційних документів Блаженнішого Мирослава чи його послання, то під ними є таки офіційні титули. Ось під останнім Великоднім Посланням є написано: «Верховний Архиєпископ і Митрополит». Там не було титулу «кардинал», це логічно, бо ще тоді Блаженніший кардиналом не був.
Властиво, що ж вияснив і утвердив редактор «Шляху»? Напевно йому ішлось про те, щоб показати, що Блаженніший Мирослав не вживає титулу «патріярх», тому в українськомовному «Шляху» такого титулу не вживається, бо в англійськомовному «Шляху» часом вживається титул «патріярх». Це ще нічого не говорить. Пригадую собі, що св.п. Патріярх Йосиф довгий час не вживав цього титулу, хоч миряни його титулували «Патріярхом». Був навіть випадок, коли один з отців у Римі поминав його патріярхом під час Служби Божої, то Блаженніший Отець Йосиф звернув йому офіційно увагу, щоб цього не робив. Згодом Блаженніший Йосиф погодився прийняти титул «Патріярх».
Зрештою, це вже не від сьогодні, в загальному відомо, що редактор «Шляху» Іван Скочиляс є великим поборником не тільки ідеї патріярхату, але навіть самого слова «патріярх». Чи це випливає із страху чи вислужництва — трудно сказати. Він уже дійшов до такої межі, що у тексті проповіді Блаженнішого Мирослава викреслює слово «патріярх» чи «патріярхат». Це, мабуть, вже патологічне явище. Але щоб мені читач не потребував вірити на слово, дозволю собі продемонструвати стосовними цитатами тієї ж самої проповіді Блаженнішого Мирослава.
В щоденнику «Америка» за 7 червня 1985 року була надрукована проповідь Блаженнішого отця Мирослава, Кардинала Любачівського, що була виголошена в соборі Св. Софії в Римі дня 26 травня 1985 р. Наприкінці цієї проповіді Блаженніший Мирослав зробив наступне ствердження:
«Тим служінням могтиму продовжувати труди і змагання мого Попередника, св. пам’яті Блаженнішого Патріярха Йосифа,щоби осягнути для нашої Церкви визнання для неї найвищого ступеня в Її служінню в особі патріярха. Великі це завдання мого нового служіння, і щоб їх виконати це завдання мого нового служіння…».
До речі, у щоденнику «Америка» перша фраза зацитованого речення була взята для заголовку статті, що кожному впадало в очі. Це саме місце з проповіді порівняв я з надрукованим текстом у «Вістях з Риму» за місяць травень ц.р. Тексти у «Вістях з Риму» і «Америці» були ідентичні. Коли ж я це саме місце порівняв з надрукованим текстом тієї самої проповіді Блаженнішого Мирослава, в українськомовному «Шляху» за 16 червня 1985 p., текст у «Шляху» виявився інший. Ось це саме місце у «Шляху»: «Тим служінням могтиму продовжувати труди і змагання мого Попередника. Великі це завдання мого нового служіння, і щоб їх виконати, це завдання мого нового служіння…» Пропущено більшу частину речення, зокрема такі слова: «св. пам’яті Блаженнішого Патріярха Йосифа, щоб осягнути для нашої Церкви визнання для неї найвищого ступеня Її служінню в особі патріярха».
Чи це можна трактувати, як припадок недогляду, чи як виразну цілеспрямованість, щоб всюди і де тільки можливо викорінювати відповідні місця, зокрема місця, коли йде мова про св. пам’яті Патріярха Йосифа і патріярхат Помісної УКЦеркви. Якщо б це сталось перший раз, то можна б було подумати, що це справді невинний припадок. На жаль, це не перший раз, але маймо надію, що це останній раз.
З одної сторони І. Скочиляс дбає, щоб все було точно, правильно поставлено, але в той же самий час сам свідомо виривається з-під тих рямок точности, послідовности й правди. Чи можемо мати довір’я до таких «моралістів»? Такий приклад дає нам редактор «Шляху» Іван Скочиляс, який водночас є, як нас інформують, дорадником митрополита! В такій ситуації можна мати поважні сумніви до редактора, чи він правильно передав думки Блаженнішого Патріярха Мирослава.
Варто тут пригадати, що І. Скочиляс написав у «Шляху» дві статті – 28 вересня 1980 р. під назвою «Рожеві мрії і тверда дійсність» і 19 жовтня 1980 р. п.н. «Патріярший Фонд». І тоді в цих статтях І. Скочилясові не йшлось про добро нашої Помісної УКЦеркви, а радше він вдаряв по тим, що ще мали відвагу обороняти права нашої Церкви. Тоді він також заторкнув справу «Патріяршого Фонду», і він навіть збирався у цій справі Главу нашої Церкви брати до суду. В той час ми щиро дораджували І. Скочилясові, щоб він не заторкував інституцій, що мають до діла з грошима, йому особисто відомо чому. На жаль, в останньому інтерв’ю з Блаженнішим Мирославом він знову порушив цю справу, ставлячи питання:
«В пресі була вістка про Загальні Збори Т-ва Св. Софії і що Загальні Збори вибрали о. Гузара головою цього Товариства. Давніше писали й говорили, що головою був Блаженніший Отець Йосиф. Чи о. Гузар делегований Вами, і чи це сталося за Вашою згодою?»
О, Боже, скільки в цьому запитанні неточностей. До речі, ще раніше був опублікований офіційний комунікат ч. 5-85, в якому було написано у самому заголовку: «Отець Архимандрит Любомир Гузар новообраний голова Канадського Т-ва «Свята Софія». В цьому ж комунікаті сказано: «На засіданні Дирекції Товариства «Свята Софія», що його відбуто 27 квітня 1985 p., обрано о. архимандрита Любомира Гузара новим головою Канадського Товариства «Свята Софія». Отже, виразно написано, що це були «Загальні Збори» і що вибрано головою Канадського Т-ва «Свята Софія», а не центрального Товариства «Свята Софія». Про те, що Блаженніший Патріярх був фактичним головою корпорації Товариства «Свята Софія» не тільки говорили і писали, це був факт. Про це всі, кому треба було, знали, тільки І. Скочиляс не є певний! Що ж міг на таке викривлене, незгідне з правдою питання відповісти Блаженніший Мирослав? Тому він подав виминаючу відповідь.
До речі, головою корпорації «Свята Софія» після смерти св. пам’яти Патріярха Йосифа, згідно з його волею, є архимандрит Іван Хома. Здається, І. Скочиляс має серйозні труднощі у справі деяких фінансових інституцій. Ми йому вже дораджували, щоб він цих питань не заторкував.
З певністю можу сказати, що всі члени корпорації Товариства «Свята Софія» як централі, так і філій, з тих грошей, що їх збирають на «Патріярший Фонд», з них не живуть. Більше того, вони вкладають чимало безкоштовної праці і ще додають свої власні гроші.
Фонди, що їх збирає корпорація Товариства «Свята Софія», призначені виключно на потреби Помісної Церкви і вдержання надбань Патріярха Йосифа. Адже відомо, що в Римі є інституції Помісної УКЦеркви, які не одержують жодних субсидій з Апостольської Столиці, як також не мають недільних пожертв, отже з чогось мусять вдержуватись.
Для цієї цілі св. пам’яті Патріярх Йосиф створив корпорацію Товариства «Свята Софія». Отже, ці гроші не можуть бути уживані на жодну іншу ціль. Ми свідомі того, що І. Скочиляс має труднощі в це повірити, він сам знає чому. Краще було б, якщо б він того роду питань не заторкував!
З повищої, навіть дуже поверхової аналізи згаданого інтерв’ю І. Скочиляса можна мати дуже поважні сумніви. Воно не внесло жодного просвітлення, а радше навпаки. Можливо, була така інтенція! Кажуть, що хто засіває вітер, то пожне бурю. Варто б це узяти до уваги редакторові «Шляху».
На закінчення можна сказати, що в загальному перша візитація Блаженнішого Патріярха Мирослава Івана, з усіма її недотягненнями, була корисна і конечно потрібна. Добре, що вона у порівняльно скорому часі відбулась після смерти Патріярха Йосифа. З одної сторони, вірні мали добру нагоду безпосередньо почути про проблеми й дальші пляни нашої Помісної УКЦеркви, а з другої — Блаженніший Мирослав мав також добру нагоду безпосередньо запізнатись з мирянами, їх настроями, настановою та думками, що серед них нуртують, та взяти це все до уваги у дальшій, не легкій душпастирській праці, як Глава Помісної УКЦеркви. Ні більше, ні менше, це буде добрий досвід, а одночасно цінний матеріял, який напевно послужить для нарад і постанов щодо нашої УКЦеркви на найближчому синоді, який заплянований на осінь цього року у Римі.
Микола Галів
