Святіший Отче!
Перед Вами пастирі Української Католицької Церкви в діяспорі, настоятелі монаших чинів тієї ж Церкви, українська громада в Римі й українські паломники, що прибули в ці історичні дні до Риму. Стоїмо перед Вами, щоб висловити Вашій Святості нашу щиру подяку за відзначення для нашої Церкви і народу, яке зволили Ви дати моїй недостойній особі — кардинальську гідність — високе відзначення у Вселенській Церкві, мені Главі й Отцеві тієї найбільшої числом Східньої З’єдиненої Церкви, наслідникові Митрополитів і Архиспископів нашого княжого города Льва, що став переємником і спадкоємцем великої Київської Митрополії стараннями Вашого Попередника Папи Пія VII буллею (‘In Universalis Ecclesiae Regimine’ ) з 24 лютого 1807 року. Це в історичній черзі п’яте подібне відзначення для нашої Церкви, яка тримає вже чотири століття важливий пост християнства на церковнім сході Европи і, починаючи від Флорентійської Унії в 1439 році, свідчить на тому ж сході словом, життям, трудами, благочестям і навіть мученичою кров’ю про велике Христове бажання, «щоб усі були одно». На Флорентійськім Соборі Кардиналом Київської Митрополії став неустрашимий Ісидор — потім в’язень московської тюрми за єдність; згодом по заключенні Берестейської Унії те відзначення отримали Митрополити Михайло Левицький та Сильвестер Сембратович; в найновіші часи цей вінець заслуги за терпіння — свої і своєї Церкви — одержав мій Великий Попередник — Каторжник Христа ради й Ісповідник Віри, Блаженніший Йосиф Сліпий.
Знаємо, що це відзначення з рук Вашої Святости дане Українській Церкві за її змагання, мучеництво і ісповідництво тепер, і вже протягом сорока років, зокрема, коли почалась її Голгота в дні II квітня 1945 р. арештом її Владик, а згодом священиків і вірних з ціллю її цілковитого знищення. Це відзначення одержав за особисті заслуги мій Попередник, святої пам’яти Блаженніший Йосиф, і постійну присутність цього відзначення серед нас, у світі й у Католицькій Церкві Ви, Святіший Отче, хотіли зберегти, передаючи його моїй особі.
Його значення для нас велике не тільки зовнішньо для прослави тієї Церкви, але й внутрішньо для скріплення сил, віри, надії, мужности, витривалости й готовости на смерть у тих, що сміло й відважно цей нерівний змаг із силами диявола продовжують. Бачимо в цьому жесті наче відгук Христових слів перед своєю Голготою до Петра: «Я молився за тебе, щоб не змаліла твоя віра, і ти, повернувшись, утверджуватимеш своїх братів» (Лк. 22,32). Це ось те утвердження, яке Ваша Святість нам, Українській Церкві і нашим Ісповідникам, подали цим відзначенням. Його ми в ці гіркі для нашої Церкви і Українського Народу часи потребуємо враз із Вашими молитвами і благословенням, щоб могли ми видержати цю велику пробу, що послав її Господь, і щоб сповнили ми пророче сподівання Вашого Попередника Урбана VIII, висловлене словами: «Рer vos, mei Rutheni, Orientem canvertendum spera» —у вільній нашій Україні. Його ми вже сповнюємо нашими змаганнями, терпіннями, нашими мучениками, нашою вірою і вірністю.
Від імені нашої Української Католицької Церкви і Народу і від себе дякую Вашій Святості за цю поміч і відзначення нашій Церкві, за опіку над нею в днях її скорби, за бажання поставити її на належне їй місце серед помісних Церков Вселенської Церкви з її древніми правами, щоб сповнила вона своє завдання, дане їй Господом.
Благословіть, Святіший Отче, Українську Церкву і Нарід!
