У попередніх числах нашого журнала ми звернули увагу на «писання» М. Бараболяка, що були надруковані на сторінках католицького тижневика «Шлях». Дивно, що такі низькопробні статті були надруковані у католицькому тижневику, видавцем якого с Філядельфійська Митрополія. Також дивно, що Митрополича Канцелярія до цих статтей, як також інших, на які ми звертали увагу, не спромоглася знайти належного становища, чи, може, вона поділяє ці горезвісні писання, включно з інтерв’ю. Чи справді Митрополича Канцелярія також поділяє думку М. Бараболяка, що слово «помісність» походить від іменника «поміст»? Куди пробує завести своїх читачів видавець католицького тижневика «Шлях»? Виглядає нам, що з «Шляхом» не зовсім все в порядку! Цікаво було б знати, що приневолило Стемфордську Епархію відмовитись від католицького тижневика «Шлях» і видавати свою газету «Сівач» (Сіяч)?
Варто підкреслити, що хоч як наші священики є терпеливі, але деякі не були спроможні стерпіти цих «писаннячок» М. Бараболяка, і один із священиків написав листа до редакції, якого друкуємо нижче. Автор листа є добре відомий редакції, це справді добросердечна людина, відданий священик, але щоб себе не наразити на деякі неприємності з боку свого владики, він просив не подавати свого імени. Не можемо відмовити проханню автора цього листа і тому друкуємо надісланий нам лист без підпису автора.
М. Бараболякові можемо дати щиру пораду — не пишіть про те, чого не знаєте або мало знаєте, а в першу чергу не пишіть на церковні теми з словниковим знанням, а це вийде на користь у першу чергу вам самому.
* * *
Слава Ісусу Христу!
31 березня 1986 р.
Високоповажаний Пане Редакторе!
Дуже перепрошую за цю несподіванку, що забере Вам трошки дорогого часу, а ще більше може і «свіжого клопоту» на редакторську голову, та справа варта, щоб на неї звернути увагу. А це тимбільше, що Ви вже самі делікатно порушили її в числі «ПАТРІЯРХАТУ» за березень 1986 р.
Йдеться про якісь дивні (останніми місяцями) виступи Миколи Бараболяка, в яких поза його латиноманією та «прозахідньою духовістю» і гіперболічними риторизмами — властиво нічого немає, хіба… «великих слів велика сила та й» — трошки бараболяної юшки і бараболяної логіки (замість «філософії», на яку він претендує!). Не знаю, хто він є, але вперше побачив його «пописи» в торонтській «НАШІЙ МЕТІ» про «модернізацію» (?) нашої Церкви, і це видалось мені таке наївне…
А тепер у найновішій «Велико-Брітанській» КҐБівській рептильці (бо як назвати шлямазайлів т.зв. «Вільного Слова» для українців у Великій Брітанії), що наших ревних священиків і єпископів, ба й самого секретаря Конгрегації називають «парубками», «туполобами», «матолками», «сліпими», «обманцями», «блудними синами» і т.д. і т.д.. Сьогодні звуть їх, а завтра до папи вчіпляться — коли б він «порушив» їхнього Горняка. Чи це не ганьба і глупота на нашому церковно-народньому організмі?
Отже, в тій рептильці, що за «догму» собі взяла клич: «Нам не належиться Патріярхат!»., і всі, що осмілились би згадати чи упімнутись за Патріярхат — це лже-труби (єп. Прашко: див. «В.Сл.», лютий 1986 p., стор. 8 внизу: «ТАКА МОЛИТВА»), невіжі, обманці, непослушники, блудні сини, що «думають афедроном» — брр! фе! якийсь пан-Отчак; до чого ми докотились? А тепер на першій сторінці пан Бараболяк виступив знов зі своєю псевдо-філософією.
Цим разом учепився «помісности». Як це сумно і як дивно, що людина, все ж з якоюсь освітою, «семантично» хоче розв’язати «зміст концепту помісности» (СМІЮСЯ ТУТ, аж сльози а очах стали та за живіт беруся, бо тяжко стриматись!) і «семантично» п. Бараболяк вирішує, що «ПОМІСНІСТЬ» ПОХОДИТЬ ВІД СЛІВ «ПОМІСТ» та рос. «ПОМЕСТЬС» (Їй-Богу, що не можу стриматись від сміху!..).
Пане Редакторе! Поясніть там чи порадьте оцьому «філософові і семантикові», щоб заглянув ДО СВЯТОГО ПИСЬМА Нового Завіту. Там згадується, що «Великий страх обняв УСЮ ЦЕРКВУ» (Ді. Ап. 5, 11) та, що «Церква по ВСІЙ Юдеї, Галилеї і Самарії мала спокій» (Ді. Ап. 9,31) — це був зав’язок чи зародок пізнішої ОДНОЇ ВСЕЛЕНСЬКОЇ (чи універсальної) Церкви.
А побіч цього згадується, що «Павло переходив через Сирію та Кілікію, укріпляючи ЦЕРКВИ» (Ді. Ап. 15,41); що «навчав скрізь у КОЖНІЙ ЦЕРКВІ» (І Кор. 4, 17); що «жінки в церкві повинні мовчати», «як у ВСІХ ЦЕРКВАХ святих» (І Кор. 14, 33-34); та що КОРИНТСЬКУ ЦЕРКВУ вітають… «Акила і Прискилла З ЇХНЬОЮ ДОМАШНЬОЮ ЦЕРКВОЮ» (І Кор. 16, 19). Як також і він сам — ап. ПАВЛО мав ЖУРБУ ПРО ВСІ ЦЕРКВИ (2 Кор. 11, 28). І додайте ще від себе, пане Редакторе, оцьому «семантикові»,щоб з увагою і застановою (бо якраз він у «В. Слові» для українців у Великій Брітанії за березень другим поручає «ВЗЯТИ ДО УВАГИ»…— це властиво «ШЛЯХ» без дати!) прочитав останню Книгу Нового Завіту — перший розділ, що так починається: (1-3 вірші, це Вступ) «ІВАН СІМОМ ЦЕРКВАМ, ЩО В АЗІЇ»(ст. 4), а відтак ще до цих «СІМОХ ЦЕРКОВ» у цьому самому розділі чи главі повертає у вірші 11-му, де поіменно їх вичисляє!, та в кінцевому 20-му вірші аж двічі. «Сапієтні сат!» — але чи панові Бараболякові цього вистачить, то не знаю.
Отже, є ОДНА (ВСЯ — ВСЕЛЕНСЬКА — УНІВЕРСАЛІС) ЦЕРКВА, а є побіч неї (як її складові частини чи члени!) і МІСЦЕВІ чи ДОМАШНІ або з лат. «ЛЬОКАЛЬНІ» на місцях чи ПО МІСЦЯХ (або по країнах світу!) ПОМІСНІ (а не бараболяне «семантичне» московське «ПОМЕСТЬС» ЦЕРКВИ. [Також «партикулярні» — прим. Ред.].
І ми сьогодні є свідками, як практично ці ПОМІСНІ чи ПО (окремих) КРАЇНАХ Церкви, в кожного народу СВОЯ РІДНА, рядяться, цебто кожна сама собою управляє, після звичаїв, традицій та питоменностей даного народу чи країни. Українська Католицька Церква, чи Французька Католицька, чи Голляндська Католицька, Польська —, Німецька — чи яка інша — все те відповідає колишнім: Римська, Коринтська, Ефезька, Ляодикійська і т.п.
Існує БОГОСЛОВСЬКА ЗАСАДА чи ПРИНЦИП (базований на самих природніх законах щоденного життя!), ЩО БОГ УПРАВЛЯЄ СВІТОМ і РЯДИТЬ СОТВОРІННЯМИ ЧЕРЕЗ СОТВОРІННЯ. Книга Буття в простенький спосіб розповідає, як Господь на самому початку творення поділився владою з людиною, даючи їй силу — не тільки розмножування і наповнювання землі, АЛЕ Й ВОЛОДІННЯ НЕЮ (Бут. 1, 27-28).
Так само й СИН БОЖИЙ у ділі Відкуплення та Спасення нашого дібрав собі ПОМІЧНЙКІВ, яких приучував, а накінєць поручив їм: «ОТЧЕ! ЯК. ТИ ПОСЛАВ МЕНЕ — ТАК І Я ПОСИЛАЮ ЇХ» «Слово Твоє Я передав їм»: Ів. 17, 14 і 18); «Як Мене послав Отець, так і Я посилаю Вас» (Ів. 20, 21); ДАНА МЕНІ ВСЯКА ВЛАДА… ІДІТЬ І НАВЧАЙТЕ… А Я З ВАМИ ПО ВСІ ДНІ АЖ ДО КІНЦЯ ВІКУ» (Мт. 28, 18-20).
Зовсім те саме з намісником Христа та наслідником св. Петра. Хоч пан Бараболяк бажав би перефорсувати» пірамідальний принцип управи Церквою, проте хай не забуває, що колеґіяльний принцип має своє практичне примінення, а ще й до того — висунув його не хто інший, а Другий Ватиканський Вселенський Собор. ЧОМУ? Бо собор мав не тільки досвід століть перед очима, але й якраз повище згадану засаду УПРАВИ СОТВОРІНЬ ЧЕРЕЗ СОТВОРІННЯ. Неможливе одній людині абсолютно володіти такою скомплікованою становою, як ВСЕЛЕНСЬКА ЦЕРКВА і то ще в сьогоднішніх часах, де колегіяльна система цівільних урядів є так розповсюднена силою ВИМОГ ЧАСУ.
Сьогодні вже не є таємницею, що найвищий зверхник чи голова Церкви в своїх рішеннях чи зарядженнях є залежний від своїх дорадників і оточення, що часто і в документах розпоряджень зазначене: «по засягненні ради наших консульторів — заряджуємо чи видаємо таке то й таке рішення».
І яку вирішальну силу в управі ПАРТИКУЛЯРНИХ чи ПОМІСНИХ Церков мають Конференції Єпископів у Західній Церкві, чи Єпископські Синоди у Східній Церкві — це також відоме кожному, хто заінтересований. ЩОБІЛЬШЕ: у подавляючій більшості випадків Верховний Настоятель Церкви чи Його Правляче Тіло не рішають самі, а відсилають до рішення місцевим зверхникам та правлячим тілам (треба мати на думці Постійні Синоди — т.зв. Ендемуза») якраз Помісних Церков. ТАКОЖ не може пан Бараболяк нехтувати голосом МИРЯН, ані не брати їх у лапки — «миряни». Миряни становлять основу Церкви: саме вони творять Церкву і вони двигають майже ввесь тягар матеріяльних проблем Церкви — то чому не можуть мати ТАКОЖ ЩОСЬ ДО СКАЗАННЯ?.. І на це якраз звернув увагу останній Вселенський Собор у розділах Місце мирян у Церкві. (Нехай п. Бараболяк прочитає собі!).
Колись апостол Павло з розчуленим серцем і вишуканими словами звернувся до своїх вірних мирян, бачачи їх ревність у службі Богові. Ось як їх звеличував: «Бо хто наша надія, чи радість, чи вінець слави, — як не ви перед Господом нашим?» (І Сол. 2, 19-20: «ВИ НАША СЛАВА Й НАША РАДІСТЬ»), «Тож, брати мої любі, за якими так тужу, — моя радосте і вінче мій! Стійте так у Господі!( Флп. 4, 1). «Бо іншого вам не пишемо, як тільки те, що… ми вам похвала, як і ви нам удень Господа»(2 Кор. 1, 13-14: день Господа розуміє суд Божий). «У мене велике до вас довір’я, я вельми пишаюся вами — повний потіхи та переповнений радістю серед усіх наших напастей» (там же, 7, 4). А вкінці знаний апостол М’ясопусної Неділі: «Хіба я не апостол?.. Хіба ви не моє діло у Господі (не моя справа перед Господом)? Коли я не апостол для інших, ТО ДЛЯ ВАС Я АПОСТОЛ, — БО ВИ ПЕЧАТЬ МОГО АПОСТОЛЬСТВА У ГОСПОДІ» (І Кор., 9, 1-2). ТАК! Коли б не МИРЯНИ, — то й священиків та єпископів не треба. Всі ми разом творимо Церкву — ОДНЕ ТІЛО ХРИСТА. То чому погорджувати меншим братом? Коли нема підданих, то й короля не треба.
Ще треба б вияснити постання російського патріярхату й нашого із зовсім іншими причинами та обставинами. Та, на жаль, папір кінчиться.
П.С. А коли п. Бараболяк хоче бути «таким католиком, як француз, чи італієць, чи голляндець», — то хай собі туди іде і не баламутить наших людей.
