О, Господи Боже! Чому Ти, всемилостивий і чоловіколюбний, так раптово і передчасно кличеш до себе саме тих, що в ці наші жахливі часи для Твого народу і Твоєї, віками прегостро страждаючої Церкви, були б, зовсім певно, такою конечною підмогою, підсиленням чи хоч би підкріпленням на дусі усіх своїх друзів, а вже зовсім певно — ніколи невтомленими окличниками Твоєї, іменно Святої Волі?!
Воістину, Твої дороги — не наші людські дороги. Але, о Господи, як же збідніли ми тепер, саме в той час, коли всі сили пекла наставились на загибель нашого народу й нашої Церкви.
У неділю раннім ранком, 13 квітня ц.р., мов несподівана блискавка з ясного неба, здивувала всю монтреальську громаду електрифікуюча тут всіх українців пресумна вістка, що нашого Константина… вже немає тут між нами. Ще напередодні його смерти його друзі з численних монтреальських організацій утримували з ним безпосередній контакт. Ще 12 квітня він сам власними силами відбував рутинну, як ми звикли вже до цього, перевірку стану свого здоров’я, і нічого особливого не знайдено. Але от у поворотній вже дорозі додому раптом заскочив його серцевий удар. До дому вже не доїхав, а відставлений був до найближчої лікарні. І в цій же лікарні він замкнув свої очі.
Ні тіні тут якоїсь драматизованости. Навпаки. Це тільки якнайвірніша передача притаманної покійному Константинові його настанови до життя і то на протязі цілого його життя. Він розумів життя як безперервний творчий труд для своєї родини, для свого народу і для своєї святої Церкви. І він зумів поєднати ідеально всі ці три стимули чи спрямувати в один повнозвучний акорд. Хто знав його так близько і так довго, як я, мусить тільки підтвердити ці мої свідчення про нього. За 37-літнього його перебування в Монтреалі він втішався тільки приятелями і друзями. Ворогів він не мав ні одного. Його особистість не допускала до цього. Він таки мусів бути, якщо вже не всіми люблений, то всіми шанований. Це власне заманіфестувала монтреальська громада на триденних похоронних обрядах. Бо ця монтреальська громада глибоко відчула і зрозуміла, якого цінного діяча вона втратила, цим разом безповоротно.
Константин-Рудольф Келебай народився 18 червня 1910 р. у Рожнятові, повіт Долина, Станиславівської области на Західній Україні. Батьки його: Микола і Евфрозина (з дому Волошинович) мали шестеро дітей — дві доні й четверо синів, яких виховали в істинно християнському й національному дусі.
Після початкової школи і 8-літньої науки в гімназіях у Перемишлі й Стрию старався бути прийнятим в університет, але поляки його не допустили. У 1933 р. був натомість прийнятий до Української Богословської Академії у Львові. Там же закінчив свої теологічні студії 1938 р.
Два роки пізніше, у 1940 p., одружився з Іреною Павляк у Вороблику Королівськім на Лемківщині.
У березні 1944 р. зі своєю дружиною і маленьким синочком подався через Словаччину і Мадярщину до Німеччини на скитальщину. Перебував 4 роки в Інґольштаті (Баварія), де, як тільки відкрилася українська гімназія, став викладачем історії і латинської мови.
У 1949 р. переселився з родиною до Канади і осів у Монтреалі, де від перших днів включився у життя української громади і тут виявляв з того часу аж до останнього свого подиху так притаманну йому многогранну діяльність. Та виняткове місце для його активности і праці мало бути при нашій Церкві. Як видатний активіст, він зорганізував при парафії св. Михаїла відділ Братства Українців-Католиків (БУК) і був увесь час його головою. З приїздом у вільний світ св.п. Патріярха Йосифа став він одним із перших ентузіястів і діячів по лінії ідей Слуги Божого Патріярха Йосифа. Послідовно був і засновником тепер діючої Ради Українських Громадських Організацій за Патріярхат у Монтреалі й очолював її кількакратно як голова, а останню свою каденцію поніс із собою у засвіти.
Відійшов від нас у щасливу і дуже заслужену вічність, залишаючи у скорботі дорогу його серцю дружину і коханих своїх двох синів, з яких один є видатним українським науковцем і викладачем університету.
Залишив сотні добрих своїх друзів по широкому світі, багато з них ще з альма-матер, із святоюрської Богословської Академії.
Я почуваю великий борг супроти свого Друга. Шляхи нашого життя переплелися. І ми з першої нашої зустрічі знайшли один в одному друга. Зв’язали нас ті самі ідеали, ті самі переконання, ті самі хотіння, ті самі наші рідні цінності й та сама потреба один одного.
Він тільки «плотью уснув», але не помер у пам’яті його друзів.
Він буде жити у цій нашій пам’яті ще довго-довго.
Богдан Климовецький
