Ми зібралися сьогодні, у сорокові роковини мартирології нашої Церкви, щоб напередодні 1000-річчя хрещення України віддати пошану мученикам-героям, відновити постанову вірности ідеалам християнської України, виявити віру у свої сили і любов до нашої обездоленої, але нескореної батьківщини, та скріпити надію на остаточну перемогу нашої правди.
Сучасну мартирологію Української Католицької Церкви та значення горезвісного так званого «львівського собору», який відбувся у березні 1946 року, слід розуміти в контексті нашої історичної традиції і тих духових вартостей, які для нас представляє своя рідна Українська Церква.
На протязі тисячолітньої історії християнства на Україні можна завважити два виразні напрямки. Перший — це нерозривне духове злиття нашої національної психіки із християнським світоглядом, а другий — це безперервні намагання Москви, царської і червоної, знищити Українську Церкву, цей виразний символ живучости й окремішности української нації.
Вдача наших предків, із своєю добротою і високорозвиненим почуттям справедливости, природньо надавалася для прийняття християнського світогляду. Вже наприкінці шостого століття грецький цісар Маврикій такими словами писав про наших предків: «Вони ласкаві з чужинцями-гостями, гостять їх у себе і відпроваджують з одного місця на друге, куди йому треба, навіть так, що як гостю станеться якась шкода через недбальство господаря, то той, хто прийняв потім того гостя, виступає проти недбалого, уважаючи честю для себе обстояти за гостем».
На протязі нашої історії християнський світогляд був дороговказом і суттю усього нашого особистого, родинного і суспільного життя. Він нормував відносини поміж батьками й дітьми, братами й сестрами, членами різних суспільних верств, як рівнож поведінку наших предків супроти наших сусідів й історичних ворогів.
Християнський світогляд глибоко вкорінений у наших повір’ях, звичаях, переказах, в письменстві й поезії. У радості чи в горі, у свята чи в будні, в дні слави й перемоги, чи покидаючи рідну землю, українці твердо держалися своєї предківської віри. Для нас, вигнанців із рідної землі, символіка цього прив’язання є чудово висловлена у вірші Тараса Шевченка «Іржавець»:
Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і Матір-Січ,
Взяли з собою Матір Божу,
А більш нічого не взяли
І в Крим до хана понесли
На нове горе — Запоріжжя.
На протязі історії Москва добре розуміла і розуміє, якою духовою силою для України є рідна Церква, тому вона завжди старалася усіма силами її нищити. Вже у 1169 році Андрій Боголюбський, зруйнувавши Київ, загарбав ікону Вишгородської Матері Божої, знану тепер в Московщині під фальшивою назвою Владимирської. Немає сумніву, що велич Києво-Могилянської Академії була пов’язана із силою гетьманської держави за часів Богдана Хмельницького і Івана Мазепи. На протязі 17-го століття і частини 18-го, Академія була передовим науковим центром Сходу Европи, яка своєю якістю не уступала найкращим тогочасним університетам. Один із сучасників того часу так писав про професорів Академії: «Ми розвивалися серед умів освічених не тільки у Києві, але також в Кенігсбергу, Ляйпціґу, Оксфорді й Едінбурґу».
Після програної Мазепою битви під Полтавою 1709 року російські війська зруйнували забудування Києво-Могилянскої Академії, знищили дорогоцінні книги та заборонили друкувати нові книги українською мовою. Після ліквідації гетьманщини Росією в 1782 році від Академії відібрано фінансову допомогу і знижено її до рівня провінційної семінарії.
Новітня мартирологія нашої Церкви почалася в липні 1944 року, коли землі Західньої України опинилися в складі російської тюрми народів. У цьому самому році, 1 листопада помер Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, і кермо нашої Церкви перейшло в руки Ісповідника Віри, світлої пам’яти Блаженнішого Патріярха Йосифа.
Навесні 1945 року Москва почала систематичне нищення Української Католицької Церкви на землях Західньої України. Її перший удар був звернений проти церковних ієрархів. Заарештувавши Митрополита Йосифа й усіх єпископів, більшовики зігнали до Львова 216 делегатів — застрашених священиків та 19 делегатів-мирян. Саме сорок років тому, в днях від 8 до 10 березня 1946 року, відбувся горезвісний так званий Львівський Собор, який вирішив уневажнити постанови Берестейської Унії з 1596 року, зірвати зв’язки із Вселенською Церквою — Римом та «возз’єднатися» із московською православною Церквою.
Із свідчень очевидців, записаних і збережених в архівах Українського Католицького Університету, можна мати точний образ, як виглядали приготування до «собору» і сам «собор». Згадаймо деякі цікаві епізоди. Щоб забезпечити собі участь духовенства на соборі, енкаведисти арештували деяких священиків і автами відвозили їх до Львова. В пізніших повідомленнях, вже по «соборі», подавано серед імен делегатів навіть таких священиків, які ще кілька місяців перед «собором» були померли. Деякі, що потрапили до списку делегатів, під час «собору» сиділи у в’язниці.
Один із очевидців «собору» такими словами описав перший день нарад: «Зібравшись у церкві делегати не говорили між собою. Малося якесь дике і несамовите враження. Не було це враження великої історичної хвилі, про що стільки говорилося в доповідях, привітах чи інших документах. Це було вражіння якогось небувалого похорону. Покликання помочі св. Духа, «Царю Небесний», для отців «собору» прозвучало незвичайно, воно звучало радше як «Со святими упокой». Вкінці, по хвилинній тиші піднісся предсідник «собору» о. Костельник. Його рухи були повільні, повільніші, як звичайно, голова спущена вниз, потім піднята, очі вперті в даль і сумні. Він ще не зачав говорити. Йому якось тяжко здобутися на слово…».
За рік після львівського «собору» зліквідовано Мукачівську єпархію, а останній її єпископ Теодор Ромжа загинув мученицькою смертю 31 жовтня 1947 року.
В квітні 1950 року комуністична влада Словаччини ув’язнила єп. Ґойдича і його помічника єп. Гопка, розв’язала семінарію та виарештувала багатьох священиків. Мученицькою смертю згинули в тюрмах або на засланні єпископи: Григорій Хомишин, Іван Лятишевський, Йосиф Коциловський, Григорій Лакота, Никита Будка, Микола Чарнецький, Павло Ґойдич, Теодор Ромжа і отець Петро Вергун, апостольський візитатор в Берліні. Багато священиків, монахів і монахинь жертвою свого життя засвідчили вірність Вселенській Христовій Церкві. Із чотирьох єпископів, висвячених після 1944 року, двоє згинули у в’язниці, а двоє померли після звільнення.
Не зважаючи на рафіновані методи фізичних тортур і психічного терору, ані один владика Української Католицької Церкви не підкорився Російській Православній Церкві. Усі вони черпали силу із переконання, що разом із ними терпить і бореться воююча Україна. На це у своєму «Завіщанні» звернув увагу блаженної пам’яти Патріярх Йосиф словами: «Силу на цьому моєму хресному шляху в’язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зі мною моє духове стадо, мій рідний український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці».
Та Москва у своїй жорстокості й ненависті не тільки намагається знищити організаційну структуру нашої Церкви, вона також нищить скарби століть, неперевершеної мистецької вартости наші дерев’яні церкви.
Це варварство новітніх монголів потрясаюче описав у своєму вірші Ігор Калинець:
Тріщали предвічні зруби,
Летіли гонти, як пір’я,
Руйнували дерев’яне чудо
Людської праці та віри
і вписані в лагідні гори,
В останнє хиталися бані,
Вмирали ясно і гордо,
Так, як вмирають останні.
Мартирологія нашої Церкви, на жаль, не знайшла зрозуміння серед творців так званої «остполітік» Ватикану. Забуваючи слова «Блажен муж, що не іде на совіт нечестивих», згадані «стратеги» фальшивого екуменізму, засліплені надією співжиття із режимною Російською Православною Церквою, немов до хана по данину почали їздити до Пімена й Загорська. Вони намагалися за підшептами Москви заглушити голос совісти, усунути із терену дії, відокремити від вірних, свідків мучеництва Церкви, як це було із архиєп. Бераном, архиєп. Величковським, кардиналом Мінцентієм, як це вони намагалися робити із Блаженнішим Патріярхом Йосифом. На цю болючу правду звернув увагу Патріярх Йосиф у своєму «Завіщанні»: «Апостольський Римський Престіл під впливом і властю урядовців Римської Курії, може і в доброму намірі, взяв у 1970-их роках політичний курс, який спричинив болючий удар для нашої Церкви в Україні, а ще більше для тієї частини нашої Церкви і народу, що знайшлася у вільному світі».
Атака атеїстичної Москви на нашу Церкву зросла особливо тепер, коли зближаємось до святкування 1000-річчя хрещення України. Атеїстична Москва, та сама Москва, що вимордувала десятки тисяч православних і католицьких священиків, що уважає релігію «опіюмом народу», ця Москва дозволяє святкувати так зване 1000-річчя хрещення Росії, щоб тільки щирити у світі баламутство, щоб переконати світ, що князь Володимир Великий не був українським князем. На цю пропаганду Москва видає великі суми грошей та намагається втягнути до неї свідомих і несвідомих подвижників фальшивого екуменізму. У цьому намірі появляються доброї якости мистецькі твори, ідуть листи до редакцій чужомовної преси, існують намагання організувати престижеві наукові конференції. Чи ж не є це глум над пам’яттю мучеників-ісповідників, що віддали своє життя за Вселенську Католицьку Христову Церкву і нарід. Рівночасно в Україні появляються на замовлення численні статті проти Української Католицької Церкви під образливими заголовками, як наприклад: «Зарубіжне уніятство в психологічній війні проти соціялізму», «Дорогою ганьби і зради», «Уніятська Церква, ворог українського народу» і т.д.
Проте український нарід добре знає, хто є його ворогом. Знає, що ворогом не є Українська Католицька Церква, але — Москва. Та сама Москва, що в давнині палила Київські святині й грабувала наші культурні скарби, що наказувала з амвонів виклинати Мазепу, що жорстоко зліквідувала відроджену Українську Православну Автокефальну Церкву і врешті під претекстом так званого «Львівського собору» намагається ліквідувати Українську Католицьку Церкву.
Одначе, хоч і проминуло сорок років від згаданого горезвісного «собору», Українська Церква на рідних землях не тільки існує, але розвивається і міцнішає. Доказами того є вістки, які появляються в «Хроніці Католицької Церкви на Україні», та в «Українському католицькому Віснику». Не зважаючи на знущання, ув’язнення, побої і терор, Українська Церква породжує нових героїв. Згадаймо тільки загальновідомих нам священиків Григорія Будзінського, Антона Поточняка, Петра Пиріжка, Романа Ясина і Василя Кавацева та мирян — Йосипа Терелю і Василя Кобрина.
Відомий англійський історик світової слави Тойнбі писав, що найбільше реальною силою є сила ідеї, для якої настав слушний час. Сьогодні, коли наші рідні землі поневолює Москва, а її прислужники проповідують філософію діялектичного матеріялізму, опертого на атеїзмі, ненависті, взаємній ворожнечі й клясовій боротьбі, найбільшою силою є християнський світогляд, опертий на взаємній любові, толеранції, пошануванні людських і національних прав.
Своя рідна, не накинута Москвою, Українська Церква, хоча офіційно заборонена, живе в серцях народу, у візії майбутнього. Ця візія була недавно знову потверджена в словах Патріярха Мирослава-Івана у Соборі Святої Софії в Римі:
«Ми хочемо свідчити Христові на вільних землях України без всякого врага і супостата у нашому другому тисячолітті християнства й щоб наше це право шанували всі народи землі, включно із нашими сусідами… Велику Заступницю маємо, великий наш Покров — Пресвяту Богородицю. Нічого і нікого нам боятися за свою долю і волю. Перед нею Блаженніший Йосиф тепер віч-на-віч благає благословення і благодатей для нас, нашої Церкви і народу».
Зближаємося до відзначення найважливішої дати в історії України, тисячоліття прийняття християнства нашими предками. Хочеться вірити, що ці святкування будуть предвісником тих подій, про які писав наш національний геній і пророк Тарас Шевченко:
Встане Україна,
Світ Правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти…
* Текст промови, виголошеної на академії у Джерсі-Ситі
у 40-річчя переслідування Української Католицької Церкви в Україні
