Синод Українських Єпископів, який відбувся у вересні-жовтні 1969 року, підніс високо надії вірних на покращання, стану Української Католицької Церкви приверненням конституційного правопорядку, єдности і завершення її структури патріярхатом. Роки намагань і переконувань як серед ієрархії так і серед вірних були конечними щоби прийшло до того світлого історичного моменту, і коли врешті народ побачив його і прочитав про нього, то тяжко було допустити думку про те, що так негайно, пляновано й необхідно знова прийде обструкція. Хоч народ був обурений іґнорацією Синоду Філядельфійським Митрополитом Амброзієм Сенишиним і не вірив його облудному оправданні хворобою, то не мав нагоди виявити назовні свій прихований гнів. Замкненість праць Синоду і спосіб його комунікації з вірними не направили підозрілої ситуації а лише помогли ширенні непевности й заслони обструкційних замірів Митрополита Сенишина, які були скриті й пляновані наперед.
Одним із сталих доказів несубординації Митрополита Сенишина є справа непоминання Верховного Архиєпископа на богослужбах. У ЗСА як перед Синодом так і після цього не було жадного доручення в цій справі, і священики поступають як хто бажає. Хоч поминання в літургії не є ще визнанням юрисдикції, але й це Митрополит Сенишин використовує на демонстрацію окремішности, незалежности й іґноранції всієї Української Матірної Церкви. Він колись іґнорував Конференції Українських Єпископів, оскандалився своїм спізненим підписом на одному із звернень Українських Єпископів до вірних весною 1967 року і дальшою своєю поведінкою торпедував скликання Синоду декілька років. А коли врешті Синод став дійсністю, то він затріюмфував там відсутністю. Дякуючи політичному діябітісові він мав можливість ні одної години не показатись на Синоді Українських Єпископів, зате відбути літаком подорож через океан і зовсім добре почуватись у Філядельфії, щоби лише не дати доказу приналежности до нашої Церкви. Зате він радо бере участь у конференціях Американських Єпископів, асоціюється із Владиками других східних обрядів поширюючи видуманий і історично не оправданий «бізантин райт», облатинщує й обіднює свою Церкву ради заспокоєння своїх амбіцій серед чужого й ворожого нам світу, й веде подвійну розкольницьку політику як у своїй архиєпархії, так і супроти цілої Церкви.
Цураючись своєї Матірної Церкви Митрополит Сенишин шукає підтримки в чужих церквах претендуючи на якогось провінційного зверхника усіх так званих візантійців, бо в тій цілі і назвав вибудовану насильними контрибуціями наших убогих парафій катедру «катедрою усіх візантійських парафій у ЗСА», як це подається у кожному двомовному катедральному б’юлетені. Усі такі заходи Митрополита Сенишина, зроблені ним на доручення римських монсіньйорів, без консультації й апробати легальної влади нашої Церкви Синоду Українських Єпископів спрямовані на розчетвертування нашої Церкви, тобто на розкол насамперед в архиєпархії, а опісля на відділення архиєпархії від цілости Церкви.
Митрополит Сенишин ніколи не марнував ні одної нагоди щоби виявити ворожість і непошанівок до Української Церкви та народу. Ігноруванням ухвал Єпископських Конференцій з запроваджуванням на власну відповідальність облатинщуючих практик у нашій Церкві він сепарував себе і став своєрідним удільним князем у нашій Церкві. Але ніколи ще його руїнницькі потягнення не були такі відкриті й такі шкідливі, як саме тепер, коли він відмовився взяти участь у Синоді, відмовився підписати патріярхальну конституцію й прохання до Святійшого Отця про підвищення нашого Верховного Архиєпископства до гідности патріяршої.
Уся його диявольська акція від давна вже супроводилась нападами на український нарід, фальшуванням його історії, виявами примітивного українофобства, а при тому як на іронію – молитвою, патріотичною фразеологією, підступством, дискримінацією і фальшом. Такими мішаними методами він старається прикрити перед народом, а головно перед непоінформованими й легковірними один-одинокий специфічний факт відступлення; від Української Католицької Церкви, факт поставлення себе й цілої архиєпархії поза її конституцією і поза юрисдикцією її проводу. Іншими словами вірні поставлені тепер перед доконаний факт церковного розколу зі всіми його трагічними наслідками.
Від початку жовтня до 7 грудня не так далеко, але кожна мінута того невеличкого часового простору була використана на те, щоби у Філадельфії заперечити на ділі Синод Українських Єпископів, його постанови, і показати світові що володарем тут є Кардинал де Фюрстенберґ. Згідно з першими пресовими повідомленнями митрополичої канцелярії нікого більше з українських Владик, крім двох із Американської Митрополії, не запрошено, а уся церемонія мала відбутися з участю «візантійських Владик», над якими Кардинал де Фюрстенберґ має юридичну зверхність, і латинських, як гостей, і своїм антиукраїнським і розкольницьким характером мала анулювати не тільки зверхність Синоду Українських Єпископів на Американському терені, але і його змагання до єдности і патріярхату взагалі. Щойно під натиском людського гніву, який почав вибухати, появились публікації про нагле запрошення на церемонію українських Владик і Верховного Архиєпископа. Не коментуватимемо цього кроку через брак місця у цьому квартальному журналі, лише підкреслимо, що народ не дав себе одурити, і Митрополит Сенишин оскандалив себе таким трюком черговий раз. Факт, що жаден із українських Владик таким запрошенням не скористався дозволяє нам на ствердження, що святкувальні заміри Філядельфійського Митрополита були шкідливими і руїнницькими для української Церкви.
Імпреза 7 грудня була, заплянована напевно не ще одним церковним пікніком для філядельфійських бабунь, але вона мала свої політичні цілі, і її дириґент напевно не мусів бути мешканцем Філадельфії. Успішне закінчення Синоду Українських Єпископів хоч не знайшло відповідного резонансу у пресі й громаді, то воно знайшло його у зовнішному політичному світі. Ще може не усі наші Владики роз’їхалися з Риму як там уже прибули з Москви «паломники» Нікодим і Філярет, – представник патріярха Алєксєя і екзарх для України, на кількатижневе братання саме із Східньою Конґреґацією. Предметом братання напевно не було лише «віно б’янко» і золоті панагії, але й такий предмет спільного екуменічного заінтересування як патріярхальна система для Української Католицької Церкви. Що конкретно вторгував тим разом Нікодим – ще не знати. Кардинал Фюрстенберґ міг мати багато причин опонувати помісності нашій Церкві – економічні, престіжеві, організаційні, а дуже незручно додались до них ще й зовнішньо політичні, і вже зовсім помилкою його було з’являтися у Філядельфії у такій хронології подій.
Кардинал Фюрстенберґ мав багато нагод виявити позитивне ставлення його високого уряду до української Церкви, хоч би навіть під час таких урочистостей, які відбулись осінню в Римі. Там правдива і непідфальшована воля українських мирян мусіла торкнутися його кардинального сумління, спеціяльно коли її репрезентував у найкращій дипломатичній формі сенатор Павло Юзик з Канади. Його не зворушили навіть тисячі петицій з усіх кінців світу. Ані він сам ані його дорадники не звернули уваги на неминучі комплікації в зв’язку з тим, коли високий церковний достойник одержавши золоту панагію від Московської казьонної церкви з’явиться в українській Церкві перед українськими вірними. Вже безпосередньо перед виїздом до Америки він видав листа до Єпископів, в якому заперечив легальність Синоду Українських Єпископів, що, зрештою, він і повторив у філядельфійській католицькій газеті «Стендарт енд Таймс» від 18 грудня цього року, і що ,зрештою, тими самими словами висловив англомовний філядельфійський «Шлях» ще 12 жовтня цього року.
Не зважаючи на ці разючі факти Кардинал де Фюрстенберґ твердо постановив бути приятелем української Церкви. Про це вже тут постаралися філядельфійські приятелі. Коли у Римі потягнуть за шнурочки, то у Філадельфії маріонетки підскакують…
В неділю 30 листопада в усіх церквах Філядельфійської Архиєпархії відчитано заяву митрополичої канцелярії, підписану о. Михайлом Федоровичем, в якій не заперечується але у відповідний спосіб пояснюється візантійський комплекс, заперечується вороже ставлення до нас Кардинала де Фюрстенберґа, заперечується антиукраїнський характер плянованої філядельфійської імпрези тим, що мовляв, усі українські Владики й Верховний Архиєпископ запрошені на неї, при чому й прочитано текст такого запрошення, й закликається при кінці священиків й людей доброї волі подати до канцелярії прізвища осіб, які поширюють невірні вістки. Як що ця заява мала зробити з Кардинала де Фюрстнберґа нашого приятеля, то вона розбіглася з ціллю. Її оцінили люди як невдалий трюк, негідний місця перед церковним престолом, який ширив лише дезінформацію, неправду, і фальшиві контробвинувачення. Високий церковний достойник – дипломат, який акцептує такі методи, не може бути приятелем нашої Церкви.
Тиждень перед десятиліттям миряни міста Філядельфії зійшлися на віче. Там були розкриті пляни святкування, факт відступлення Митр. Сенишина від Української Церкви, факт претенсій до неї Східньої Конґреґації та акції дальшого баламутства, дизінформації й облатинщування подані у пресі, б’юлетенях та в інших урядових потягненнях Митрополита. Президія зборів вислала негайно телеграми до Святійшого Отця, з проханням здержати свого представника від виїзду до Філядельфії через обурення народу, до Кардинала де Фюрстенберґа з проханням відложити свою поїздку до Філядельфії бо тут заповідаються демонстрації, та до Верховного Архиєпископа Кир Йосифа з проханням прийняти наше занепокоєння станом у нашій Церкві й передати його Святійшому Отцеві разом із нашою вимогою резиґнації Митрополита Сенишина. Збори схвалили резолюції до тих справ, які вислані до усіх наших Владик, та постановили ігнорувати «дар любови», просити усі товариства не брати участи у бенкеті, й закликати усе громадянство прийти 7 грудня перед катедру з портретами Верховного Архиєпископа і транспарентами на демонстрацію.
В цей час Митрополит Сенишин приступив до всесторонньої протиакції. Він прикликав до себе делегацію нашого товариства і старався вплинути на неї в примирливому тоні щоби вона припинила свої акції, а він за два місяці напевно полагодить усі свої розбіжності з Верховним Архиєпископом. Делегація просила переложити святкування на пізнішу дату, і зложила Митрополитові своє мемо на письмі. Крім того Митрополит Сенишин вніс до суду скаргу проти трьох громадян, /Богдан Артимишин,Степан Процик і Степан Ковалишин/, за образу наведену в опублікованій у Клівленді летючці з таки розрахунком, що урядник суду приніс кожному обжалованому до хати акт оскарження 24 години перед початком демонстрації. А вже вночі перед неділею якийсь анонімний поліційний інспектор замкнув залю горожанського клюбу, де мала починатись демонстрація. Остаточно розповсюджено чутки, що на свято приїжджає Верховний Архиєпископ, та що демонстрація відкликана.
Жоден із тих християнських засобів не виправдався. Філядельфійська громада, при співучасті багатьох вірних з інших міст, сказала Кардиналові Фюрстенберґові що її ніхто не відтягне від її Церкви і від її леґального проводу. Спрепарований акт ліквідації єдности й помісности нашої Церкви й обманути народ (скрахували ще перед порогами катедри Непорочного зачатія, заки до неї ввійшли римські й візантійські достойники зі своїми почотами. Там їх зустріли сотні демонстрантів з транспарентами й портретами Верховного Архиєпископа. Вони мовчали, і ця мовчанка була для декого голоснішою за грім. Це можна було вичитати з облич тих, які навчились іґнорувати волю тисяч вірних.
Дві години демонстранти простояли під холодним сніговим дощем, і коли під кінець богослуження весь почот почав виходити з катедри, число демонстрантів доходило до півтори тисячі. Уся ця маса людей з різним розумінням проблем і різними темпераментами встоялась в якнайкращому взірцевому порядку, так що надія на холод, дощ, зневіру або й провокативні виступи, які зразу зліквідували б весь замір, демонстрації, не оправдалась. При виході походу з катедри, коли був заплянований найважніший етап демонстрації, пролунали два кличі по англійськи: «Хай живе Святійший Отець» і «Хай живе Кардинал Сліпий». Настрої людей спонукали їх сказати більше як було запляновано, й коли чоло демонстрації заініціювало церковну пісню «Боже Великий Творче Всесильний», то з другого її кінця понеслись ще оклики без ініціативи проводу «Фюрстенберґ ґов гом» та «Юдо зрезиґнуй!» до тих, до кого це могло відноситись.
Посинодальна дійсність є більш вимогливою як передсинодальна. Кардинал де Фюрстенберґ ліквідує помісність нашої Церкви й Синод Українських Єпископів. Наше яничарство йому помагає. «Від становища мирян залежатиме те, чи збережеться в такій ситуації наша Матірна Церква як духова вартість нашого народу і як засіб спасіння душ наших у традиційних вірі обряді, а чи затріюмфують гробокопателі її. Філядельфійський епізод доказав, що Митрополит може відступити від Церкви, але народ того не зробить.
