(Спогади і спроба сильветки)
У Першу річницю трагічної смерти
Трагедія родини Динилевичів, що сталася в Торонто рік тому, 26 березня 1985 року, потрясла українською громадою. Сама по собі макабрична подія — вбивство цілої родини з п’яти осіб одним із її психічно незбалянсованих членів — вже сама по собі вдарила по кожному, хто довідався про це, а тимбільше знав декого із невинних жертв особисто. Адже йшлось про п’ятьох окремих осіб, про п’ять людських біографій. Автор цих рядків знав лише одну із жертв, а саме — найстаршого віком, але й найбільше відомого широкій громадськості, редактора Романа Данилевича.
Покійний народився 15 вересня 1903 року в с. Печенія Перемишлянського повіту. Вже на рідних землях Данилевич визначив свій шлях, що до кінця його життя в поважному віці (82 роки) залишився тим самим. Данилевич був, насамперед, католицьким діячем, що їх не було багато навіть у переважно католицькій українській Галичині. Якось не вважалося модним в 1930-их роках бути католицьким діячем. Це майже ототожнювалося з клерикалізмом.
Хоч сам колишній клерик (не знаю, чи випускник, а чи лише кількарічний студент теологічних студій), Данилевич умів робити розрізнення між поняттям українського католицького суспільного діяча і клерикала, між католицьким суспільним світоглядом і клерикальною політикою. З двох речей він був найбільше відомим в Галичині: його активність в організації Української Католицької Молоді «Орли» та організація маніфестації «Українська Молодь Христові» в 1933 р. Він також працював редактором видань «Орлів». Разом із ровесниками та дещо старшими і молодшими від себе належав до ядра суспільників, що творили українське католицьке середовище. Серед них були вже сьогодні померлі М. Чубатий, П. Ісаїв, Базилевич, Б. Лончина, а ще із живих М. Добрянський, М. Грушкевич, В. Ленцик та ще дехто. Хоч ця група не виявила політично-партійних амбіцій, проте вона створила певне ідеологічне середовище серед світоглядово зрізничкованого галицького вахляра. Це була ідеологічна група між націоналістичною правицею і ліворадикальними поглядами різних окреслень. Дехто із цієї католицької групи схилявся в бік консервативного монархізму (гетьманці), а дехто захоплювався поступовим соціяльним вченням Католицької Церкви.
Але всі вони були гарячими патріотами, соборниками й не поділяли стратегії й тактики деякої частини угодової інтелігенції, яка іноді прикривалася католицькими позиціями. Це, назагал, зближувало цю групу людей з націоналістами (дехто себе так і називав «християнськими націоналістами»!), хоч від організованих націоналістів вони різнилися поглядами на тактику боротьби. Вони відкидали неетичні засади боротьби націоналістів та секуляризм націоналістичної ідеології. Відомо, що в 1930-их pp. ця група суспільних католиків була у меншості й не була модною.
Проте, її послідовники залишилися вірними своїм поглядам за різних умов. Коли треба було вибирати між активною підпільною боротьбою і «реальною» працею, більшість із них під час німецької окупації, а серед них і Данилевич, вибрали громадську легальну культуру і харитативну працю. Вони уважали, що властива політика в той час належала націоналістам. В період Українського Центрального Комітету в Галичині Данилевич займався надзвичайно корисною діяльністю допомоги українським полоненим із совєтської армії. Ось що про це пише В. Кубійович у недавно виданій книзі спогадів «Мені 85»:
«Для справ полонених колишніх вояків Радянської Армії, які жили (частіше — вмирали) в жахливих умовах в німецькому полоні, був уповноважений Роман Данилевич, який вишукував і відвідував табори полонених не лише на території Генеральної Губернії, але й у Райху, Райхскомісаріяті, а навіть у прифронтовій смузі; праця ця часто була й ризикована. Завдяки цій діяльності вдалося звільнити тисячі полонених. Але разом з їх мандрівками у рідні села (мусіли йти пішки, бо не було транспорту) ішов і тиф… (стор. 100).
Шкода, що покійний св.п. Р. Данилевич не залишив про цю сторінку свого життя спогадів. Він нераз розповідав окремі деталі, але ж він краще вмів писати, ніж розповідати.
По війні разом з іншими знайшовся на еміграції. Не увійшов у головний вир суспільного життя, позначений тоді переважаючими впливами 3Ч ОУН. До цієї організованої сили він був наставлений критично, але війни з нею не провадив. Вже від появи тижневика «Християнський голос» в Мюнхені в 1948 р. став його співредактором; редактором-сеньйором був Мирон Коновалець. Разом з тим був він активним в Академічній «Обнові». Висловлювані редактором Данилевичем погляди в статтях і коментарях не розглядалися, як пряма критика панівного тоді націоналізму, але непрямо містили вони критичні нотки, зокрема на адресу колишнього «вісниківського» і згодом еміграційного донцовізму.
Десь з того часу датується моє знайомство з Данилевичем, як я був активним в студентській «Обнові». Данилевичеві, як і деяким іншим, було важко погодитися з тим, що хтось міг бути діяльним в націоналістичній організації, а разом з тим ідентифікуватися як суспільний католик. Йому не було легко усвідомити факт, що світогляд молодих людей, які з різних причин знайшлися в націоналістичній організації, ще не був оформлений, що він підлягав еволюції, що молодь навіть у рядах авторитарної організації могла шукати себе. Але Данилевич ставився толерантно, хоч не без скептицизму, до «католиків-націоналістів». Могли бути дискусії і непогодження, але він доцінював практичну християнську настанову, заанґажованість. Очевидно, ставився критично до використовування партійно заанґажованими людьми католицьких інституцій.
Так само десь у тому часі (початок 1950 р.) почав я співпрацювати з «Християнським голосом», спочатку з Швайцарії, а потім — з Парижу. Назагал, я писав про католицькі течії і рухи на Заході, іноді репортажі, а найчастіше вістки і коментарі про релігійне життя за Залізною заслоною. Все це Р.Данилевич містив на сторінках «Християнського голосу».
В міру того, як я відходив від організованого націоналізму типу 34 ОУН, я переймався західніми ідеями суспільно-демократичного християнізму, а навіть деякими його прогресивними виявами (явище французьких «священиків-робітників»), В нас це не було модно. Пригадую, що на мою статтю на цю тему зареагував єп. Іван Бучко, добачуючи в цьому майже марксизм. Мій конфлікт з ієрархією, точніше з Владикою Іваном, поглибився ще у зв’язку з моєю обороною в пресі «краєвих позицій», точніше т.зв. «безклясового суспільства» та тези про те, що українським патріотом може бути і марксист. На якийсь час я став «звироднілим християнином» навіть на сторінках «Християнського голосу». Але тоді вже одиноким редактором газети був М. Коновалець, який особисто ставився вирозуміло до таких порядків, але газета була під пресією критикувати «звироднілих». Не відомо мені, як на цю дискусію реагував Данилевич тоді вже на сторінках «Поступу», але знаю, що він був критично наставлений до т.зв. тенденції відідеологізування ОУН(з).
У Франції я далі цікавився західніми християнськими течіями й рухами і про них іноді писав до світської преси. Так само стояв осторонь від офіційного Українського Християнського Руху, який — на мою думку — був правим і клерикальним. Здається, не належав до нього і Данилевич, але, мабуть, тому, що він тоді вже виїхав за океан.
Але на початку 1950-их pp. ми ще були зв’язані з декількома ініціятивами з рамени «Обнови». Разом з Данилевичем Мирослав Лабунька і я з молодої «Обнови» заанґажувалися до акції української відповіді на лист Пія XII до «народів Росії». В 1953 р. підготовляли ми українську участь в міжнародньому конгресі «Пакс Романа» в Ноттінґамі, Англія, де відбулася перша зустріч українських владик з Европи і Північної Америки, що згодом дала почин до перших єпископських конференцій. Цьому ми сприяли і в тому Р. Данилевич був дуже активний. Пригадую, що з духовних осіб у цій справі відіграв велику ролю о. Атаназій Великий, ЧСВВ. В цьому русі Данилевич представляв «тверде ядро» католицького мирянства, а ми були ще «новиками», хоч на нас впав обов’язок провадити українську участь на першому світовому з’їзді католицьких мирян в Римі.
З переїздом Р.Данилевича за океан наші зв’язки припинилися. Щойно в половині 1960-их pp. з постанням Патріярхального руху вони знову пожвавилися , а головно, коли редактор перебував у Блюмінґтоні, Індіяна, працюючи там в університетській бібліотеці. Він тоді приїжджав до Чікаґо, де ми зустрічалися на різних форумах.
Відколи Блаженніший Йосиф підніс свої ідеї патріярхату і помісности, Данилевич дуже виразно від самого початку до цих позицій пристав і був їх популяризатором у пресі. Незабаром він себе самовизначив як чільний діяч Патріярхального руху, брав участь чи не у всіх з’їздах і зустрічах у Римі, Америці й Канаді. Нераз ми зустрічалися на цих форумах, і між нами витворювалася спільність думок. Що я не був «лоялістом» і не заступав «легалізм» у справах нашого церковного самоствердження, це можна було зрозуміти. Я мав марку дещо радикального і неконвенційного діяча. Але у цих справах і щодо Патріярхального оформлення нашої Церкви, і в ставленні до Ватикану таким же став і Данилевич. Він зокрема ставився критично до наших «суперлояльних» єпископів.
Наша співпраця з Данилевичем затіснилася в кінці 1960-их і на початку 1970-их pp. Він виявляв прихильність до нашої традиційної і старокалендарної боротьби в Чікаґо, уважаючи дії єпископа арбітрарними. Мав деякі застереження, коли наша парафія свв. Володимира і Ольги в Чікаґо почала користуватися православним храмом, але згодом з цим погодився. Пізніше, як він замешкав з братом в Клівленді (після виходу на пенсію), Р. Данилевич пристав також до традиціоналістів-старокалендарників. Він не поділяв деяких їх екстремних поглядів, але коли прийшлося організувати там традиційну парафію св. Покрови, ред. Данилевич став до гурту будівничих і піонерів цієї парафії.
Від самого початку він очолив там Братство св. Юрія-Переможця, брав участь у всіх наших братських з’їздах і зустрічах, писав статті, виголошував доповіді, промовляв на зібраннях. Його вибрано до старшини Союзу Українських Католицьких Церковних Братств і Сестрицтв, а останньо він був головою контрольної ради Союзу. Таким чином, ми мали змогу частіше обмінюватися думками, сходитися, листуватися.
Р. Данилевич мав досить виразні погляди на деякі справи. У відношенні до ієрархії, зокрема до тих єпископів, що ставилися до Блаженнішого Патріярха Йосифа недоброзичливо, він був суворим і критичним. Ми нераз редагували й укладали спільні документи, писали резолюції. Як колись критикував він за проросійські погляди, так тепер був дуже гострим у критиці ватиканської «Остполітік». Мав претенсії, що папа і польська ієрархія не діють більше на користь нашої Церкви в Польщі.
В 1979 р. УПСО заініціювало вислання до новообраного Папи-поляка Івана-Павла II петиції у насущних справах нашої Церкви. Автором цієї петиції був у більшості ред. Данилевич, тодішній секретар президії УПСО. Я й інші внесли до того меморіялу свої доповнення і поправки, які Р.Данилевич радо прийняв. Ми зібрали у цілій діяспорі близько 500 підписів громадських і мирянських діячів і переслали це до папи. Головна заслуга у підготовці цієї петиції належить Р. Данилевичеві.
Останнім часом у нас виникли різниці поглядів на справу ситуації Церви в Україні, точніше: чи було б краще, якби вона залишилася «катакомбною» або мала б у якійсь формі здобути визнання, т.зв. легалізацію. Ред. Р. Данилевич був переконаний, що злеґалізовану Церкву режим використає й намагатиметься її інфільтрувати, так що вона може стати знаряддям совєтської політики. Я обстоював думку, що підпільну Церкву режим може також інфільтрувати, але, що при якійсь легалізації, до нашої Церкви зможе повернутися частина вірних, які не готові йти на підпільні методи праці. Це дасть підставу росту активно практикуючих громадян і вірних, а при цьому поступово можна буде змагатися за зменшення урядових впливів і контролі, як це є, наприклад, в Литві.
Ці погляди мали бути сконфронтовані на п’ятому конгресі мирян в Торонто в травні 1985 р. Ред. Данилевич мав мати там співдоповідь на цю тему. На зустрічі патріярхальних діячів у Філядельфії 16 березня ми ще узгіднили, що він своєчасно отримає мою доповідь, як також я вишлю йому останньо опубліковану мою англомовну статтю на цю тему.
У розмовах з ним я зауважив, що він був під великим впливом вісток з України про засновану там захисну групу — Український Комітет оборони прав віруючих Української Католицької Церкви. Не довелося мені висилати йому своєї доповіді та друкованих матеріялів. Ред. Р. Данилевич вже ніколи своєї доповіді не написав. Здається, останньою його друкованою статтею був коментар про домагання українців-католиків у Польщі та про заходи оборони І. Дем’янюка в Клівленді.
За тиждень він ще раз приїхав до Філядельфії на основуючі збори Крайового Ювілейного Комітету Тисячоліття, а наступного дня виїхав до Торонто, де настигла його невблаганна смерть.
Не написав Р. Данилевич своєї доповіді на мирянский конгрес, не сказав своєї важко виношеної думки, і ще багато інших цікавих гадок не передав він, бо нитку його плідного і змістовного життя перервала раптово брутальна смерть.
