Сьогодні, коли хилимо наші голови перед маєстатом Слуги Божого, Блаженнішого Патріярха Йосифа, відзначуючи 94-річчя з дня його народження, перш за все ми повинні зупинитися над справою потреби і необхідности Патріярхального устрою в Українській Католицькій Церкві, за який змагався увесь час Блаженніший Йосиф.
Ідея Патріярхального устрою в нашій Церкві не є новою. Не є вона теж витвором «деяких кіл останніх десятиріч», як твердить дехто, а починається вона із самих початків нашої митрополії в Києві, а опісля в Галичині, коли на ділі він (патріярхат) вже існував, хоч виразне, формальне створення Київського Патріярхату було темою переговорів у 1583 р. Зараз після заключення Унії, цю ідею знову порушив митрополит Веньямин Рутський.
В 1617 р. велися інтенсивні спільні розмови українців-католиків і православних з метою об’єднання на основі одного Київського Патріярхату і продовжувалися за влади православного митрополита Йова Борецького в роках 1623-24. Випрацюваний тоді на єпископських нарадах (20 січня 1624 року в Новгородку) проект переслано до Риму, де його чотирикратно розглядала Священна Конгрегація для поширення віри в роках 1625-29.
За панування польського короля Владислава ІV і українського православного митрополита Петра Могили, в 1655-66 pp. знову велися розмови про пляни створеня Київського Патріярхату, а після смерти Могили продовжував ці старання київський католицький митрополит Гавриїл Коленда.
Після підпорядкування Української Православної Церкви в 1686 р. московському патріярхові не було вже змоги висовувати дальше ідею всеукраїнського патріярхату. Щоправда, цю ідею відновив був у 1843 році сам Папа Григорій ХІV, але щойно в 1918 році у самостійній незалежній українській державі дуже виразно виникла потреба всеукраїнського патріярхату, і тоді самі православні висунули як єдиного кандидата на Патріярха — Митрополита Андрея Шептицького.
Митрополит Андрей Шептицький, у своєму глибокому наставленні до унійної праці, вважав конечним нав’язувати контакти і самому пізнавати наш Схід, тому вже в 1887 р. виїздив до нашого Києва і до Москви, де познайомився з особистостями, що були прихильниками ідеї з’єдинення, а будучи ще станиславівським єпископом, познайомився з тодішнім православним митрополитом у Чернівцях (на Буковині).
Це трапилося, мабуть, уперше від Фльорентійського Собору, що католицький ієрарх нав’язав зв’язок з достойником Православної Церкви. Очевидно мав митрополит теж широкі зв’язки з різними українськими православними достойниками і світськими вченими та провідними людьми українського народу, з якими щойно після 1905 р. можна було говорити на тему великої ідеї з’єдинення. Близькими цій ідеї були білоруси. Вони ж свого часу підлягали київському митрополитові, на престолі якого, ще не так давно, сиділи архиєпископи Атаназій і Лев Шептицькі, а й до єпископа Варлаама Шептицького, не в такому вже далекому відношенні були вони. Митрополит Андрей зумів відновити з білорусами зв’язок, хоч спочатку тільки листовний. В 1907 році їздив митрополит Андрей під прибраним прізвищем до Росії, щоб особисто нав’язати зв’язки з православними білорусинами, росіянами й українцями, як також з т.зв. «старовірами», що їх єпископ Іннокентій Усов заявив згоду приступити до з’єдинення. Митрополит увійшов тоді в зв’язки з католицькою російською Церквою, котру щойно по роках, бо аж в 1917 р. (після звільнення з трьохрічного царського заслання) канонічно оформив, настановивши над нею екзарха Фйодорова.
Щоб ідеєю з’єдинення зацікавити ширші католицькі кола у світі, Митрополит Андрей після свого повороту з заслання оживив основані ним, разом з покійним оломунецьким митрополитом, д-ром Стояном, відомі в теологічних колах унійні конгреси у Велеграді, якими часто особисто проводив.
Думаючи, що настав час для здійснення з’єдинення, митрополит Андрей видав 30 грудня 1941 р. відомий «Заклик до Високопреосвященних і Преосвященних Православних Архиєреїв на Україні й на українських землях». Та, на жаль, через найбільшу хуртовину Другої світової війни, яка шаліла саме на українських землях, не назрів був ще час для цієї великої ідеї.
У кінцевому майже етапі Другої світової війни, коли на наших землях проходили найважчі бої між загарбниками нашої батьківщини і московсько-більшовицька навала залила вдруге західні землі України, — для Української Католицької Церкви наступили тривожні й трагічні у своїх наслідках роки.
Відійшов у вічність Слуга Божий Андрей Шептицький, а 11 квітня 1945 р. «всевладне» НКВД ув’язнило Львівського Митрополита Йосифа Сліпого та після т.зв. «народнього суду» над ним заслали його на вісім років каторжної праці в концтаборах Сибіру. Тоді теж московські опричники поставили поза буквою закону Українську Католицьку Церкву, ув’язнюючи її владик, священиків, монахів і монахинь та вірних, льояльних до Католицької Церкви.
Нашого Митрополита-мученика, після відбуття восьмирічної каторги, звільнили під умовою, що він ЗІРВЕ ЄДНІСТЬ З АПОСТОЛЬСЬКИМ РИМСЬКИМ ПРЕСТОЛОМ, ПРИЗНАЄ ЗВЕРХНІСТЬ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІЯРХА — ТОДІ ЩОЙНО ЗМОЖЕ ВЕРНУТИСЯ ДО ЛЬВОВА НА СВІЙ МИТРОПОЛИЧИЙ ПРЕСТІЛ.
Наш Ісповідник мужньо відкинув ці спокусливі пропозиції, тому «суд» московських окупантів визнав його винним і заслав на дальших п’ять років каторги в Сибір.
Битий, катований, опльовуваний, з поламаними на різних допитах руками та ребрами, з відмороженими ногами, але з достойною гідністю, наш митрополит Йосиф Сліпий дочекався повного звільнення з концтабору, але… знову ж під виразною вимогою «влади», ще й з попередженням, щоб він не посмів займатися ніякими душпастирськими і церковними справами.
Але, як добрий пастир, чи ж міг митрополит Йосиф Сліпий залишити своїх вірних без слова розради і поради?
Після Пастирського Листа з нагоди 20-ліття своєї хіротонії, в якому закликав український нарід до витривалости й непосильної віри у воскресення нашої Церкви,— знову наступило його ув’язнення, допити, побої, «суди»… і знову засуд, а з ним мозольна фізична праця, наруги і знущання в Сибіру.
Тоді зневіра закралася у наші душі. Здавалося, що вже кінець, що Митрополит Йосиф Сліпий не побачить вже більше «сонця волі золотої». Але Боже Провидіння зарядило інакше. На інтервенцію Папи Івана XXIII в місяці лютому 1963 року, після 18-літньої каторги прибув несподівано до Риму первоієрарх Української Католицької Церкви, Львівський Митрополит Йосиф Сліпий.
Пригадаймо, яка безмежна радість оволоділа тоді нами. Пригадаймо, які сподівання леліяв кожний і кожна з нас. Ми вірили, що тепер у мирі, серед загальної пошани, признання і любови, як це належало б Ісповідникові Вселенської Церкви, наш Архипастир, після його відважного виступу і вимоги для своєї Церкви перед отцями II Вселенського Ватиканського Собору та принятих тим собором постанов в користь нашої Церкви, — зможе присвятити, як цього виразно бажав, всі свої сили і знання для скріплення і об’єднання Української Католицької Церкви та її реорганізації на основах патріярхально-синодального устрою, згідно з постановами II Ватиканського Собору, в постановах якого виразно сказано: «Тому, що патріярхальна установа є в Східніх Церквах традиційним видом правління, цей Священний і Вселенський Собор бажає, щоб там, де є потреба, були встановлені нові Патріярхати».
І знову прийшло гірке розчарування. Т.зв. «радянський уряд» і московський Патріярхат погодилися дати деякі полегші для римо-католицької Церкви за Залізною заслоною (але не для української католицької Церкви), але зажадали якнайбільшого обмеження самобутньости і помісности Української Католицької Церкви в західньому світі.
Це був дуже болючий удар для Блаженнішого, а тим самим для нас.
Давніше доводилося Блаженнішому переносити важкі терпіння, спричинені ворогами Бога, Церкви і українського народу, а тепер доводиться випивати не одну гірку чашу з рук т.зв. християн-католиків.
Та мимо всіх (вже на волі) перешкод, а то й крайньо ворожого наставлення деяких кіл до ідей та задумів Блаженнішого нашого Патріярха, він їх послідовно реалізував.
Покійний вже, відомий американський кардинал Кушінґ з Бостону ще тоді, коли Блаженніший був в’язнем Москви, 6 травня 1962 року у своєму «Слові» подав таку синтезу заслуг Патріярха Йосифа (тодішнього митрополита-ісповідника): «Із сорока років свого священства він провів вісімнадцять років у тюрмі. В довгій історії Церкви є мало, якщо взагалі є, таких ісповідників і мучеників за віру, що так довго терпіли. У первісній Церкві християн кидано левам на з’їдження, тортуровано, мучено голодом, прибивано до хрестів або палено їх на вогнищах. Одначе ці тортури тривали коротко в порівнянні з довгим ув’язненням, тортурами душі й тіла, яким піддавали архиєпископа Сліпого вже майже половину його сороклітнього священства. Молимося сьогодні за архиєпископа Сліпого, одного з найбільших ісповідників за віру від початків християнства аж до сьогодні; і за усіх інших, утисканих комунізмом, що їх він став символом».
Така оцінка терпінь кардиналом Кушінгом ставить нашого Патріярха Йосифа в ряди небагатьох мужів Вселенської Церкви, яка носить і по віки носитиме печать їх великого духа і характеру.
Блаженніший наш Патріярх Йосиф став уже історичною постаттю світового маштабу. Увійшов в історію не тільки як мученик-ісповідник за Христову віру, але і як той, що дав боговірному українському народові ідею-дороговказ до великої світлої мети. Історичне значення великих мужів виявляється часто у силі впливу їхніх ідей на оточення, на цілі людські спільноти. Це ми бачимо на прикладі самого Ісуса Христа, що тільки три роки присвятив, перебуваючи між людьми, щоб дати їм ідею християнства, а вона, ця ідея, мов зерно, кинуте у землю, розвинулася і зміцніла щойно протягом наступних століть.
Треба пам’ятати, що не кожна ідея, хоч би й найвеличніша, зразу стає дійсністю. Буває й так, що противні сили заглушують її і вона завмирає на деякий час, щоб згодом знову ожити, бо ніщо у світі не пропадає марно.
Такі міркування приходять нам на думку, коли згадуємо Патріярха УКЦеркви, Блаженнішого Йосифа. Бо ж не тільки ми, вірні Христові, вважаємо Його одним з таких великих мужів, що дають або обновляють ідеї історичного значення, але й про це свідчать події у його житті, такі дивні, незвичайні й чудесні, що годі опертися думці про особливе втручання Божого Провидіння.
Ні вік, ні довголітня каторга не зламали сили духа того, хто на подив цілого світу, з неймовірною енергією і послідовністю негайно після звільнення з каторги почав заходи рятування і обнови своєї рідної, сторозтерзаної Церкви. Озброєний християнськими чеснотами, палкою любов’ю, непохитною вірою і сильною волею, з гаслами права і правди, він повів нас обраним шляхом до привернення ідеалу самоуправности у церковно-адміністративній дії, що стала наріжним каменем взаємин між українською Церквою і Апостольською Столицею. Його ідея — це обнова історичних прав рідної Церкви, які були обкраяні чужими й розгублені своїми на віковому шляху обездержавленого народу, що ніколи не переставав боротися за політичну і релігійну волю.
7 вересня 1984 року відійшов у вічність наш Глава і Батько архиєрей Йосиф Сліпий, перший патріярх Української Католицької Церкви. Патріярх Йосиф залишив нам, своїм духовним дітям, багато світлих думок і поучень у своїх численних посланнях, промовах, зверненнях та листах; залишив теж тривалі історичні діла, що прославляють Бога і нашу Церкву-Мученицю: манастир Студитів, собор Св. Софії, Український Католицький Університет з своїми філіями та виданнями; Товариство «Свята Софія», Патріярший двір — свідчать наглядно про його невсипущу працю для блага й слави нашої Церкви. Те, що він створив за неповних 22 роки свого перебування в Римі, наповнює всіх нас подивом та вдячністю. Одначе його найбільше історичного значення діло — це Український Києво-Галицький Патріярхат.
Ідучи шляхом, що його накреслив ще за свого життя фактичний Патріярх УКЦеркви, св.п. Блаженніший Йосиф, наші ієрархи, в моральному і діловому зв’язку з катакомбною Церквою на рідних землях, провели в днях від 23.ІХ до 5.Х. 1985 р. у Римі свій черговий Синод, який, крім таких невідкладних справ і вимог, як завершення беатифікації ісповідника віри, св.п. митрополита Андрея та ще декількох інших українських владик, які загинули в обороні своєї віри з рук російського окупанта, Синод обміркував найпекучішу проблему, а саме: юридичний статус УКЦеркви, яка прагне завершити свою структуру патріярхатом. Голова Синоду, Верховний Архиєпископ Кардинал Мирослав Любачівський, виразно й твердо висловився за таким устроєм, що на ділі вже існує на підставах окремого канонічного права УКЦеркви, як завершеної одиниці у поєднанні з Апостольською Столицею.
Дійова єдність українських владик яскраво продемонструвала на Надзвичайному папському Синоді, на якому і Блаженніший Мирослав-Іван, і митрополити Стефан і Максим своїми конструктивними виступами привернули увагу всіх учасників синоду і церковно-політичних спостерігачів. Преса, радіо, телевізія вільного світу звітували про те, як Верховний Архиєпископ УКЦ, Кардинал Мирослав Любачівський сміливо говорив про переслідувану У К Церкву в Україні та про її право на своє підвищене самоуправління — Патріярхат у світовому обсязі. Рішучий виступ Митрополита Максима на цьому світовому форумі з його новою концепцією управління Вселенською Церквою постійним єпископським Синодом, для керування разом з папою всіми справами Вселенської Церкви, занотували коментатори світової преси як розсудливу й сміливу концепцію. Оці виступи наших владик на єпископському синоді в Римі вивели на міжнародній форум не тільки українське ім’я, але й саму суть української національно-церковної справи. Завдяки дійовій єдності наших владик на папському Синоді 1985 УКЦ та згаданим виступам наших речників на надзвичайному папському синоді в Римі питання майбутности нашої Церкви в структурі Вселенської Церкви поставлено ясно й переконливо.
Ідучи за вказівками і вимогами до нас, висловленими в «Завіщанні» Слуги Божого Блаженнішого Патріярха Йосифа та ставлячи свою вимогу гідного місця у структурі Вселенської Церкви на мучеництві багатьох вірних, священиків та єпископів, оборонців права українського народу на власний шлях до Бога, Українська Католицька Церква повинна завершити свою канонічну структуру патріярхатом не пізніше 1988 року. Без того даремно буде говорити про якесь щире й справедливе ставлення Ватикану до України з її понад тисячорічним християнством.
Патріярх Йосиф мужньо говорив до нас з-поза гробу. Ми будемо гідними його дітьми, якщо виконуватимемо його заповіт, який він залишив нам у своєму «Завіщанні»:
«БУДЬТЕ МОЇМИ ПОСЛІДОВНИКАМИ! БЕРЕЖІТЬ СПАДЩИНУ, ЯКУ Я ОДЕРЖАВ ВІД МОЇХ СВІТЛИХ ПОПЕРЕДНИКІВ. БЕРЕЖІТЬ ЇЇ! НЕ ВІДДАЙТЕ ЇЇ В РУКИ ЛУКАВИХ ЛЮДЕЙ! НЕ СПЛЯМТЕ ЇЇ ЧУЖИНОЮ! ПРИНЕСІТЬ ЇЇ НЕНАРУШЕНОЮ У ВІЛЬНУ НАШУ ЦЕРКВУ, У ВІЛЬНУ НАШУ УКРАЇНУ!»
