В Бозі спасіння моє й моя слава,
скеля сили моєї, моє пристановище в Бозі.
(Псалом 62, 8)
Здається мені, що немає кращих слів, якими можна було б передати суть і ціль життя бл.п. Анни Заяць. Адже ціле своє життя пройшла вона з Богом, і поєднання з Богом було її життєвою ціллю. Висловлені думки про покійну випливають із мого власного досвіду, здобутого протягом 35-и років, бо стільки років знав я її та її найближчу родину, з якої вона проживала і для якої жила, з якою ділила радощі й смуток.
Перше горе навістило покійну і її рідню 25 лютого 1954 року, коли смерть забрала їй чоловіка, бл.п. Теодора Заяця, а двом дочкам — Оксані й Любі — батька. Цю втрату компенсував у великій мірі прихід на світ внуків: Адріяна, Ореста і Лідії Цьолко. їм бабуся присвячувала чимало уваги, аж доки всі троє не вийшли, як то кажуть, в люди, здобувши вищу освіту і звання інженерів. Долею внуків бабуся турбувалася й тоді, коли вони пішли у світ, турбувалася — можна сказати — до останнього свого віддиху, а він припинився 17 грудня 1985 року, в день народження найстаршого внука Адріяна й два дні — після її власного дня народження. Другим великим ударом для покійної була смерть зятя — проф. Олександра Бережницького, 25 травня 1979 року.
Для доповнення дати народження бл.п. Анни Заяць слід додати ще рік: 1898. Народилася вона в с. Скнилові, в Золочівщині. Її дівоче прізвище — Папроцька.
Середню освіту Анна Папроцька-Заяць здобула у Львові, в учительській семінарії Українського Педагогічного Товариства (УПТ). Закінчивши школу, поступила на учительську працю в Переволочній, теж на Золочівщині. Час учителювання в тому селі не тривав довго. Але й за короткий час бл.п. Анна Заяць заслужила собі у селян, а особливо у своїх учнів, на теплу згадку. Ось що пише про свою колишню учительку д-р Василь Рудко до дочок покійної Оксани Бережницької і Люби Цьолко:
«Ваша Мама відограла на протязі недовгого часу помітну ролю в історії села Переволочної. Село було, якщо взяти цілість, якесь аморфне без виразного обличчя. Крім головної маси людей, які — хоч не ходили на панщину — відчували й думали, як їхні предки з-перед сто літ, поважна кількість господарів була під впливом т.зв. москвофільського руху. Мені ще малому було прикро, що українсько-польська війна людей у нічому не зрушила, хоч немала кількість молодих загинула. У цьому відношенні школа нічого не давала. Перша вчителька, яку пам’ятаю, була жидівка. Опісля була полька, мабуть, дуже шовіністка, що не мала змоги такою справді показатися. Тут прихід Вашої Мами був переломовою подією. Нарешті з’явився хтось, хто дітей-українців, як би ці останні себе не називали, одверто й здецидовано виховував на українців. У селі, таки в школі, був Вашою Мамою зорганізований уперше Шевченківський вечір; було це навесні 1920 p., а, може, 1921 року. Я мав продеклямувати Шевченків «Суботів». До мого першого прилюдного виступу одначе не дійшло. Після того, як одна сільська дівчина, уже в позашкільному віці, віддеклямувала «Тополю», з’явився на залі шеф поліційної станиці з Соколівки і заборонив продовжувати (очевидно, Шевченківський вечір — прим. М. Л.).
Побут Вашої Покійної Мами в селі довгий не був, одначе вплив її діяльности на тодішніх школярів не дався ніколи затерти».
Д-р Василь Рудко тепло згадує і високо цінить свою колишню учительку бл.п. Анну Папроцьку-Заяць ще й із суто особистих мотивів. В тому самому листі про це сказано так:
«Я маю особисту причину зберігати спомин про Вашу Маму у вдячній пам’яті: Вона заважила у добрий спосіб на моєму житті. Хоч у сільській хаті, з якої я вийшов, не була чужа думка посилати когось до школи, то я все таки сумнівався, чи у Батьків була теж здецидована воля таке зробити. Тут наполегливість Вашої Покійної Мами причинилася, мабуть, у вирішальний спосіб до того, що я, наймолодший у родині і такий, що з своєю натурою не мав чого в селі шукати, пішов до міста до школи».
В 1923 році Анна Папроцька одружилася з директором школи в Підлиссі — Теодором Заяцем, який в часі Першої світової війни віднайшов мощі св. Йосафата. По приході на світ дочки Оксани, а згодом — Люби, Анна Папроцька-Заяць залишила на довгий час учительську працю і всеціло присвятилась родині.
До учительської праці вернулась щойно в 1939 році, в Золочеві. Але й цей період її учителювання не тривав довго. В 1944 році треба було залишити не тільки школу, але й сам Золочів і рідну землю взагалі. В наслідок воєнних дій родина Заяців була приневолена перед наступом большевиків податися на Захід, до Німеччини. Затримались в Турінґії, в місцевості Руля.
Після капітуляції Німеччини поселилась на короткий час в таборі для втікачів у Карльсфельді, біля Мюнхену, а згодом в такому ж таборі у Міттенвальді. Перед виїздом до США старша дочка Оксана одружилася з проф. Олександром Бережницьким, в 1949 році. Того ж таки року, вже всі разом, прибули до Філядельфії. Там пробули приблизно один рік, а в 1950 році переїхали до Боффало, де бл.п. Анна Заяць попрощалась з цим світом.
По відслуженні Панахиди в похоронному заведенні Ольги Слотюк 19 і 20 грудня 1985 року (відслужив о. д-р Павло Івахів), відбувся дня 21 грудня похорон. Під час заупокійної Служби Божої в церкві св. Миколая покійну попрощав о. д-р Павло Івахів, сказавши відповідну проповідь. Крім о. д-ра Івахова покійну хоронив ще парох тієї церкви о. Мар’ян Струць. Бл.п. Анну Заяць поховано на цвинтарі Кальварія, де раніше спочили її чоловік і зять, проф. Олександер Бережницький.
В похороні, а також і в тризні, що відбулася після похорону, крім родини, взяла участь чимала кількість співгромадян. На тризні були присутні обидва згадані священики. В часі тризни покійну попрощав автор цих рядків.
Крім згаданих уже членів родини покійна осиротила ще зятя Романа Цьолка і жінок своїх внуків — Христю і Полю.
Вічна їй пам’ять!
