У газеті «Жицє Варшави» ч. 281, за 23 грудня 1985 р. була надрукована стаття у розділі — «На відсіч пам’ятникам» під назвою «Свідомо чи несвідомо».
На вступі автор Б. Ст. інформує, що в цій же газеті були надруковані три підряд статті на тему церковних пам’ятників, що гинуть. Статті зацікавили д-ра Ришарда Бриковського з інституту мистецтва ПАН (Польської Академії Наук), який цій проблематиці присвятив багато публікацій.
Б. Ст. пише, що одержав від нього листа з цінними зауваженнями. Бриковський дуже задоволений, що газета «Жицє Варшави» включилась у цю складну проблематику. Він же підкреслює, що взявся за цю справу після довгих років, бо про бездержавні або по-вандальському використовувані церкви, що гинуть, було соромно писати і згадувати, до того ж були застосовані певні урядові гальма.
Тут автор інформації Б. Ст. передає деякі думки з листа д-ра Бриковського для публічного відома, які передаємо у довільній розповіді.
Під сучасну пору, це є одинока й остання нагода для того, щоб поправити пам’яткові церкви, ще перед надходячою зимою, бо суворої зими вони вже не витримають. Знаю, що тими справами інтересується й займається відповідна консерваційна служба. Її діяльність мусить бути очевидна й справна, а не бюрократична. Вони кажуть: «Знаємо, знаємо, але що ж ми можемо зробити». Признаюся, що великих надій на врятування тих пам’яток не маю.
Ну, що ж, і я такої великої надії не маю, бо у світлі дотеперішньої практики не вірю у раптову зміну, у творчий спалах, у резиґнацію із своєї дотеперішньої звички.
Д-р Бриковський не погоджується з моїм (себто Б. Ст.) формулюванням в одній з моїх статтей, а саме, що святині інших культів є дбайливо і правильно консервовані й не вимагають відсічі-оборони. Навпаки, треба рятувати не тільки церкви, але також деякі латинські й протестантські святині. «Маю велику надію, що ця свята тема — мурована й дерев’яна [церкви] — відтепер буде у ваших почитних статтях».
Постараймось, щоб направду так сталось, бо Бриковський повністю мене в цьому переконав.
Церкви є понад усяку дискусію, тому, що, як я писав, вони є винятковим прикладом того роду будівлі, якої не зустрічається в Західній Европі і поза Европою (за винятком Радянського Союзу і Балканів).
Треба додати, що не знайдете там, поза Скандинавією, таких гарних дерев’яних святинь. Колись я був провідником гостей із Заходу. Програму екскурсії мали точно опрацьовану, але коли зупинились перед двовежовою дерев’яною фарою (костьолом) у Томашові Любельському, так довго її оглядали і фотографували, що цілий денний порядок треба було змінити».
Тому не є так взагалі добре з охороною і рятуванням дерев’яних католицьких костьолів. Зрештою, багато ремонтів таких об’єктів переведено із знанням й увагою, як в костьолах в Блізнем — 2, з половини 15-го століття, в Сенковей — з початку 15-го століття, на Пульку під Бралінем — з поч. 18-го століття. Ці ремонти принесли подяку міністра культури й мистецтва.
Але багато дерев’яних костьолів розібрано, як наприклад костьол в Поломії з 16-го століття. З дерев’яної святині в Пстронґвей з 1802 року зроблено муровану. В костьолі з 16-го століття в Мощеніци Ніжней, в Сьреднєй Всі, в церкві у Розтоках Долішніх позатирано в часі направи стильові властивості пам’яткової будівлі. А деколи нищено й головні пам’ятки, без яких, — як пише д-р Бриковський, — не може обійтись жоден підручник польської архітектури, як в Цмолєсє, Гачов’є, Шимбарку, Томашовє Любельському. А таких об’єктів є дуже, дуже багато.
Деколи ці об’єкти переноситься на інше місце, але як же часто брак тут зрозуміння, часто несвідомо у відсутності фахових сил і без консерваторського догляду, а деколи свідомо — переношені святині зазнають грунтовних перемін, і на новому місці вже маємо інший новий об’єкт (наприклад, костьол з Руптави, з 1620 р. перенесений до Качиц). Трагічним прикладом є доля дерев’яних церков у Лютовиськах (перенесена до Дверніка) і з села Погорілець (перенесена до місцевості Ґіби), які ужито просто як будівельний матеріял.»
Прикладів знайшлось би значно більше, але й ці, тут наведені, є вимовно вистачаючими. Як легковажно марнується ту пам’ятникову субстанцію, яка мала щастя перетривати різні катаклізми, але не перетривала легковажного вандалізму, браку знання і уяви.
«Треба, — пише п. Бриковський, — усвідомлювати, апелювати, популяризувати, але також треба рішуче п’ятнувати злу діяльність, яка допровадила до зубожіння народу у обсязі пам’ятників його минулого й матеріяльної та духової культури.
Намагаємось це робити в цих статтях-фейлетонах, менше або й більше вміло, з ефектом або й без ефекту. Часом людину охоплює почуття безнадійности, і находять чорні думки, коли йдеться про спадщину нашого минулого, але ж піддаватись таким настроям не можна.
Про інші справи з того самого кутка — іншим разом.
(Б. Cт.)
