6-го листопада 1985 року в Торонто, у Свято-Миколаївському храмі
«Чи плакати?
Чи плакати нам гарячими сльозами
За тим, що нашим другом був?
Свій хрест носив тернистими шляхами,
Знемігся, ліг і вічним сном заснув»…
Горем прибита Родино, Преосвященний Владико, Всечесні Отці, Преподобні Сестри, Брати і Сестри у Христі, Дорога Молоде!
Цими словами зворушливої жалібної пісні композиції о. Йосифа Кишакевича звертаюся до Вас у цю хвилину, коли ми всі так численно зібралися біля тлінних останків у домовині бл.п. мітрофорного протоієрея Івана Сиротинського. Вістка про його несподівану смерть блискавкою грому вразила всіх, хто його знав, та болем стиснула серця по втраті неструдженого українського священика.
Бл.п. Іван Сиротинський народився у побожній родині 16 лютого 1912 року, в місцевості Борова Гора, в Західній Україні, та напевно в своєму молодечому віці в серці своєму леліяв бажання служити рідному народові, бо був уже 6-літнім хлопчиною і напевно запам’ятав, а також чув і знав з історії про подію 1-го листопада 1918 року, яка сколихнула тоді мурами древнього Львова, коли на щоглах замайоріли синьо-жовті прапори, а з грудей вояків залунали пісні «червоної калини», та згодом… «встоятись не було сили».
Вважаючи, що найкраще можна служити своєму народові будучи священиком, після успішного закінчення середньої школи подався на богословські студії, спершу в Дубні на Волині, а відтак, в 1936 році — в Римі. Безпосередньо перед Другою світовою війною, по смерті батька, вернувся на рідні землі, записався до Богословської Академії у Львові, може тому, що згідно з 1000-літньою традицією, рішився стати одруженим священиком; з успіхом закінчивши студії, одержав абсолюторію за ректорства св.п. Ісповідника св. віри Патріярха Йосифа.
У самому розгарі війни одружився з Мартою Охримович і 25 листопада 1943 року прийняв пресвитерські рукоположення від Апостольського Адміністратора Волині і Підляшшя Владики-Ісповідника Миколая Чарнецького.ЧНІ, га зараз почав душпастирську працю на Княжій Лемківщині у Злоцьку, повіт Новий Сач і витривав на цьому пості аж до червня 1946 року. Коли візьмемо під увагу мартирологію нашої Церкви на Лемківщині й велику кількість замордованих поляками священиків, здаємо собі справу, крізь які небезпеки треба було проходити новоієреєві з родиною. Може з того часу й датувалася недуга серця Покійного, про яку він нікому з нас ніколи не жалівся, коли на його очах пройшла цілковита ліквідація його парафії польським режимом і наставлено польського священика в цьому чисто українському селі! Позбавлений прав душпастирювання, учителював в гімназії в Мушині, був професором в державній гімназії в Зомбковичах біля Вроцлава, рівночасно душпастирював у нашій парафії в Білому Борі біля Штетина. В 1959 році родина Сиротинських з трьома донями, що ними їх поблагословив Господь, приїхала до нашої єпархії, й о. Іван був прийнятий Владикою Кир Ізидором і призначений на сотрудника парафії Св. Духа в Гамільтоні, куди доїздив, бо в тому ж самому часі виконував працю помічного редактора тижневика «Наша Мета». Від жовтня 1962 року став сотрудником Свято-Миколаївської парафії в Торонто, а після відходу у вічність о. д-ра Богдана Липського в 1969 році став її парохом, аж до своєї несподіваної смерти.
Знаємо, що зайняти місце знаменитого професора Св. Богословія та до нюансів знатока українського обряду і рідного благочестя було нелегко! Парафіяни Свято-Миколаївської церкви ще дотепер пам’ятають проповіді о. Липського, якими він формував духову структуру перед прийняттям новонабутого храму від англіканців, до вимог нашого обряду, а при співпраці сотрудників та піддержці жертвенних парафіян, пензлями мистців, через вірне відання намічених знавцем плянів, спорядив цю святиню у шедевр, свого роду музей візантійсько-української іконографії. Цей храм став місцем надхнення й духовного підйому чужих і своїх відвідувачів, також і для мене, що мав щастя бути парафіянином; тому, після прийняття рукоположень, на пам’ятках першої св. Літургії, як мотто була вибрана мною частина молитви вмивання: «Господи, полюбив я красу дому Твойого, місце перебування слави Твоєї». Покійний о. Сиротинський впорядкував, зредагував та, оформивши, видав альбом мистецького стіно-розпису та іконографії Свято-Миколаївського храму, що є неначе віддзеркаленням його душі…
Численно велика парафія св. Миколая в особі Покійного знайшла правдивого опікуна: багатогранним духовим потребам, і то дуже вибагливим, Покійний йшов завжди назустріч: вечірня школа. Курси Українознавства, а останньо цілоденна школа — все це є овочем наполегливих його старань; вірні одержували духовий корм у катехизуванні. церковний мішаний хор та дівочий хор «Веснівка» одержували опіку люблячого батька, парафіяльні організації ЛУКЖ, БУК, Кредитова Спілка і Молодь під духовим проводом успішно розвиваються досьогодні. Релігійний світогляд Покійного відбився на оформленні та праці цілої Свято-Миколаївської парафії, що стала одною з найбільш відданих ідеї Українського Католицького Патріярхату, очоленого першим Патріярхом Ісповідником Йосифом. Про всі і заслуги для парафії можуть більше сказати самі парафіяни… Якщо йдеться про родинну атмосферу, то слід підкреслити, що о. Іван і Марта виплекали покликання до служіння Богові, бо оце одна з їхніх чотирьох донечок стала черницею. Сестрою Служебницею (Тереса), що її вони в дарунку передали нашій св. Церкві. У душпастирській праці Покійний взнісся до потрібних висот духового рівня і став гідним наслідником свого великого попередника.
Для нас, членів станового Товариства св. Андрея, важливим є наголосити, що з хвилиною заснування канадського відділу (23 червня 1973 р.) Покійний о. Сиротинський став його здисциплінованим членом. Мало того, коли управа рішилася, після 35-літньої перерви, видати журнал «Нива», Покійний став членом редакційної колегії і сталим дописувачем. Коли прочитати написані ним статті, такі як «Священик наших днів», «Труднощі і засоби сьогоднішнього душпастирювання», «Форми і засоби душпастирської праці», «Душпастирська журба про духове добро молоді» — все це є доказом, що Покійний не лише був рядовим членом Товариства св. Андрея, але його надхненником, свого рода духовним провідником. Він ставив нам перед очі ідеал Христового священика, але щоб міг проповідувати це другим, мусів сам бути ним! І таким ідеальним прикладним священиком був о. Сиротинський! Та три дні тому він нас всіх осиротив, і з грудей виривається питання: хто займе його місце?
Покійний поклав великі заслуги для добра цілої єпархії. На доручення Преосв. Владики Кир Ізидора був відповідальний за літургічні частини епархіяльних щорічних свят, репрезентував єпархію на форумі Екуменічного Комітету по відзначенню 1000-ліття Християнства, був членом дирекції Канадського відділу Т-ва «Св. Софія», а, дбаючи про добро молоді, на протязі довгих років був капеляном торонтонського Пласту. На всіх постах віддано працював до останніх годин свого туземного життя.
Беручи під увагу життєвий шлях Покійного, можна ствердити, що о. І. Сиротинський всеціло віддав себе на жертву в служінні триєдиному Богові, рідній Церкві та українському народові, як взірцевий священик, патріот і громадський діяч. Вже в туземному житті, за свої заслуги у відданій праці, був відзначений гідністю митрофорного протоієрея св. п. Патріярхом Йосифом.
Тому сьогодні ми, складаючи щирі співчуття опечаленій родині, дякуємо за його віддану багатогранну працю постановою наслідувати його чесноти, молимо Господа, щоб прийняв душу Покійного у свої святі хороми і нагородив нев’янучим вінцем слави!
Нехай пам’ять про Покійного буде між нами вічною!
Слава Ісусу Христу!
