Питання так званих пізніх покликань до священства в Українській Греко-Католицькій Церкві порушувалося неодноразово, стаючи не лише темою частих приватних розмов вірян, а й предметом обговорень на різноманітних конференціях, з’їздах як на місцевому, так і на загальноукраїнському рівнях. Ба навіть більше: кілька єпископських синодів знову і знову поверталися до цієї проблеми, намагаючись визначитись, що робити з пізніми покликаннями та чи потрібні вони Церкві взагалі. Розглядали питання створення окремої семінарії для одружених кандидатів. Але чи то через нестачу коштів, чи через брак волі всі ці засідання так і закінчилися нічим. Роки минають, а хура й досі там…
Чи існує пізнє покликання?
Як із богословської, так і з біблійно-історичної точок зору термін «пізнє покликання» мусив би вважатися оксюмороном – дивним і безпідставним комбінуванням двох аж ніяк не дотичних слів. Адже покликання як таке не може бути пізнім – воно або є, або його нема. Христос кличе людину до служіння саме тоді, коли вважає за потрібне, не дивлячись на вік свого учня і життєві обставини, в яких той перебуває. Отже якщо Христос покликав когось до священства, Церква має перед своїм Господом зобов’язання це покликання здійснити, навіть якщо десь-колись такого не практикували. І якщо Церква цього завдання не виконає, Господь з неї спитає…
Варто згадати якості пресвітера, які перелічує в одному зі своїх послань апостол Павло (до речі, також покликаний нібито пізно). Кандидат у пресвітери, з його слів, мусить бути однієї жінки чоловік, чесний, тверезий, гостинний, здібний навчати, не грошолюб, який виховав своїх дітей у Господі, має добрі рекомендації від «зовнішніх» і добре дбає про свою родину. «Бо хто не вміє рядити власним домом, як буде дбати про Церкву Божу? » (1 Тим 3:5). Зрозуміло, що всі ці якості може мати лише людина зріла, сімейна, а отже, апології та пояснень потребують радше ранні покликання до священства недосвідчених у житейських справах юнаків, аніж випробуваних сім’єю та часом зрілих чоловіків.
Саме слово presbyteros у перекладі з грецької означає «старійшина», тобто доросла, авторитетна людина, яка вже чогось досягла у житті і може, спираючись на власний досвід, навчати інших.
Чи були в історії Церкви пізні покликання?
Господь Бог не раз кликав до служіння немолодих сімейних чоловіків, починаючи з Авраама та Мойсея і закінчуючи апостолами та святими отцями всіх часів. Вони яскраво й наочно показали, яким може бути служіння пізніх покликань. Тож, перед тим як розмірковувати про доцільність прийняття одружених та зрілих осіб до семінарії, згадаймо цих достойників.
Почнімо із самого Ісуса Христа, якого в нинішніх реаліях можна віднести до осіб пізнього покликання. Від відмови до вступу у семінарію і свячень його міг би урятувати хіба що неодружений стан. Іншими прикладами знакових пізніх покликань є життя і служіння святого Августина, святого Амвросія Медіоланського (зрілий та неодружений, він був покликаний до єпископства), Ігнатія Лойоли, святителя Петра Могили, а також Іпатія Потія та Мелетія Смотрицького. Ближчими до нашого часу є єпископ і лікар Лука Войно-Ясенецький, митрополит Антоній Сурожський, Сергій Булгаков, Георгій Флоровський, Микола Афанасьєв. Це люди, без яких важко собі уявити православне богослов’я ХХ століття. Але майже всі вони навряд чи стали б такими «продуктивними» богословами, якби свого часу їх не рукоположили на пресвітерів.
Чи потрібні Церкві пізні покликання?
Навіть якщо все у церковному житті було б ідеально розвинуте, всі «вакансії» зайняті, не існувало браку покликань, то й тоді не можна було б гордувати тими, кого Христос хотів задіяти в тому чи тому служінні.
Насправді зараз ситуація у світі така, що в більшості країн охочих стати священиками і цілком присвятити себе служінню Церкві щороку меншає – секуляризація і десакралізація роблять свою справу. І така тенденція лише посилюватиметься. В Україні ми це також відчуваємо, об’єктивних чинників, які могли б найближчим часом щось кардинально змінити, поки не видно…
Незважаючи на чималу кількість семінаристів, які щороку завершують студії в шести українських семінаріях, у центрі, на сході та півдні України й далі не вистачає священиків, бо більшість випускників категорично не хочуть туди йти: парафіян мало, пожертв обмаль, храмів переважно немає, а ще час до часу в мас-медіа з’являються прикрі повідомлення про вороже ставлення до греко-католиків православних братів.
Цю ситуацію цілком (чи бодай частково) можна було б покращити завдяки зрілим кандидатам до священства, які походять з тих теренів, знають ментальність тамтешніх жителів і свідомі того, що їх чекає.
Переваги пізніх покликань
Як не дивно, пізні покликання мають чимало переваг над ранніми. По-перше це, як уже загадувалося, дозволяє висвячувати досвідчених та морально зрілих людей, котрі здобули певну репутацію в спільноті, показали себе добрими християнами, господарями та сім’янинами. Вони не були відірвані від суспільства, знають, чим воно дихає, можуть промовляти до людей, що поза Церквою зрозумілою їм мовою. В часи витіснення християнства на маргінес повсякденного життя такі здібності украй важливі.
По-друге, зрілі люди, окрім духовної, здобудуть ще й світську освіту. Вивчатимуть різні «секулярні» науки, опанують якийсь фах, що, знову ж таки, допоможе їм бути більш зрозумілими для оточення, надасть їхнім словам і порадам більшої ваги в суспільстві. У російській Церкві нині багато священиків, які мають кандидатські, навіть докторські ступені в таких науках, як історія, філологія, фізика, медицина, що дозволяє їм, вже як людям ученим, авторитетно говорити про правдивість християнського віровчення та його цінності. Здобути таку освіту вже діючому священику практично неможливо.
По-третє, перевагою пізніх покликань до священства у багатьох випадках є досягнутий кандидатами матеріальний добробут, дорослі діти, наявність автомобіля, власного житла і т. д., що значно зменшить навантаження на парафіяльний та єпархіальний бюджети. Комусь це може здатися несуттєвим, але в умовах надзвичайно обмежених фінансових ресурсів парафій у південних та центрально-східних областях України навіть незначне скорочення витрат дуже бажане, корисне.
І нарешті, взяття на служіння кандидата з того регіону, в якому він потім буде священиком, не лише забезпечить йому більшу довіру та розуміння тамтешніх жителів, а й переконає місцевого єрарха у його лояльності та вірності своєму екзархату чи єпархії.
Якою мусить бути формація
Семінарійна формація пізніх покликань не може бути такою ж, як ранніх. Сімейних людей негоже на тривалий час розлучати з родиною, тому для таких кандидатів треба створити належні умови і адаптовану навчальну програму.
В Українській Православній Церкві семінарії мають заочні відділення, на яких одружені чоловіки, майбутні священики, можуть здобути пасторально-богословську освіту, не покидаючи своїх сімей надовго. Звичайно, це ускладнює поглиблене вивчення програми, але за наявності бажання і хисту здатне забезпечити мінімально необхідний рівень підготовки.
Що стосується греко-католицьких семінарій Америки і Канади, то за останні десятиліття майже всі покликання до священства осіб, які у них навчаються, можна вважати пізніми. Там майже ніхто не йде вчитися на священика одразу ж після закінчення школи, тому тамтешні єпископи подбали про можливість вступу і навчання зрілих та одружених кандидатів. У деяких семінаріях є гуртожитки для сімейних, а в деяких одружені студенти разом із родинами мешкають у винайнятих квартирах неподалік і щодня приходять на студії.
В Україні навчальна інфраструктура для осіб пізніх покликань частково наявна. При УКУ вже не один рік успішно діє Катехитично-педагогічний інститут, в якому заочно здобувають якісну богословсько-пасторальну освіту катехити. На першому етапі кандидатів до священства цілком можна було б скеровувати сюди, а потім додавати ще рік спеціального семінарійного вишколу, протягом якого студенти добирали б специфічні священицькі студії та практикувалися. Це було б успішним поєднанням як закордонного греко-католицького, так і вітчизняного православного досвіду і вже найближчим часом без особливих додаткових витрат і труднощів створило б умови для реалізації Христових покликань до служіння його Церкві.
Богу дякувати, тепер наша Церква має чимало як ранніх, так і пізніх покликань до священичого служіння. І якщо про перші ми подбали, то другі занедбали. Такий стан речей не можна вважати прийнятним, бо він не відповідає Господній волі. І якщо ми негайно не вирішимо цієї проблеми, то вже у недалекому майбутньому втратимо як перших, так і других. Матимемо таку ж ситуацію, як у Північній Америці: чудові семінарії з чудовими викладачами стоять напівпорожні, чекають «нової ери» – ери, яка може ніколи не настати. . .
Михайло Шелудько
