Другий Ватиканський Собор, без сумніву, є найбільш трансформуючою подією в історії Католицької Церкви за останні п’ятсот літ. Водночас Католицька Церква увійшла в період відновлення своїх традицій і переосмислила своє відношення до інших християнських спільнот, як і до нехристиянського світу. Папа Іван ХХІІІ на Соборі проголосив потребу пасторального духу. Таким, зрештою, був і сам Собор. Це дух, який відновив завдання Церкви бути в діалозі зі світом, словами Gaudium et spes: «заговорити до світу із радістю та надією, бо Церква пізнає біль і страждання Божого люду». Але разом з цією пасторальною ціллю отці Церкви прийняли ще одне завдання – глибше зрозуміти Церкву як водночас осередок примату і соборності, поєднати два немовби протилежні поняття. В цьому чималу роль відіграли наші Східні Церкви. Один із канадських учасників Собору, тепер єпископ-емерит, нещодавно підкреслив вплив, який мала присутність східних католицьких владик на учасників Собору. Їм відкрилися очі на те, що Католицька Церква вже є сопричастям Церков. Таке бачення Собору більшість єпископів, які приїхали на нього, спершу зовсім не зрозуміли, навіть не думали про таку можливість. Так що від самого початку виявилось, що Східні Церкви одною лише своєю присутністю на Соборі відіграють велику роль у його значенні та наслідках. А виступи, наприклад, Вінніпезького митрополита Максима Германюка були ключовими для оформлення поняття соборності в післясоборових декретах. Собор відкрито закликав Церкву «на всіх фронтах» зрозуміти і втілити цей скарб Східних Католицьких Церков, яким є поняття соборності.
Водночас Собор, пізнавши важливість спадщини Східних Церков, в декреті Orientalium Ecclesiarum зобов’язав їх віднайти свої автентичні традиції та оновити себе в єдності з Римським Престолом. Однак це завдання стало парадоксальним явищем в житті УГКЦ і Мелхітської Церкви. Нам усім відомий той шлях, на який ступила наша Церква 11 жовтня 1963 року з виступом на Соборі блаженної пам’яті Патріарха Йосифа. Його заклик піднести гідність УГКЦ до рівня патріархії був у дусі Декрету про Східні Церкви, який на той час ще перебував у процесі підготовки. (Цікавим є той факт, що на офіційному сайті Ватикану заголовок англійською звучить не «Декрет про Східні Церкви», а «Декрет про Католицькі Церкви східного обряду» – а це суттєво неправильний переклад!) Хоч на Соборі й було чути підтримку цієї пропозиції, офіційна відповідь Ватикану була непевна. Дехто вбачав у визнанні титулу Верховного архиєпископа за Главою УГКЦ позитивний крок у напрямку набуття патріархату. Навіть сам Блаженніший у відповідь на цей жест писав у листі до Папи: «Цей історичний акт є першим кроком до створення українського патріархату». Але, на жаль, наступного кроку не було… Варто згадати, що після Собору Папа підніс чотири Церкви до гідності Верховного архиєпископства, а Кодекс Канонів Східних Церков твердить, що такий статус прирівнюється до патріархії.
Професор Ярослав Пелікан переконував, що в січні 1964 року ватиканське джерело (не називає його) заявило: Верховний архиєпископ має права, які певним чином перевищують права Патріарха. Дивне твердження… Та, незважаючи на питання титулів, Блаженніший Патріарх Йосиф вважав себе Главою Церкви sui iuris. А це для нього означало право і відповідальність за цілу УГКЦ, де б вона не була. На жаль, це суперечило розумінню Ватикану, який, зі слів митрополита Максима Германюка, вважав, що Верховний архиєпископ «не має будь-якої юрисдикції поза Галицькою еклезіальною територією». Так що подальша дискусія про патріархат є «проти бажань Святішого Отця».
Нам усім відомо, що Блаженніший Йосиф не відвернувся від свого розуміння власної відповідальності, а навпаки, розвивав її. В часі Собору очолив Синод владик УГКЦ. Варто згадати й те, що сам статус цих перших зустрічей непевний, неясний. Чому? Митрополит Максим Германюк, який очолював зустрічі українського єпископату ще до приїзду Блаженнішого Йосифа, в своєму «Щоденнику» називає їх по-різному – часом засіданнями, часом конференціями. Давид Мотюк, теперішній едмонтонський єпарх, у своїй книжці «Eastern Catholics in the New World»називає ці зустрічі синодами. Однак знаємо, що у вересні 1963 року митрополит Германюк запросив Блаженнішого Йосифа стати предсідником того, що формально називалося Конференцією української католицької єрархії. Це передання головування було визнане Ватиканом формально аж у 1972 році після кількаразових звернень митрополита Максима Германюка. Хоча й надалі вважалось не синодом, а конференціями. В одному із цих звернень митрополит заявив, що «від моменту звільнення Кир Йосифа українська єрархія почала діяти синодально, згідно із рішенням ІІ Ватиканського Собору, як і традиціями Східних Церков». Формальне встановлення Синоду владиками УГКЦ відбулося щойно 1972 року. Але навіть тоді, хоч це було бажанням Собору, кардинал Війо опротестував той крок і звернувся до всіх українських єписко‑ пів через апостольських делегатів у країнах, де проживали ці єпископи. Отже, Ватикан забороняв, щоб такі зібрання вважали синодами. Основна проблема була чітко окреслена: незважаючи на Декрет про Східні Церкви (щоб вони відновили свої автентичні традиції), Ватикан не був готовий прийняти традиційний устрій Східних Церков, котрий, зокрема, визнавав юрисдикцію синоду і першоєрарха, який є посередником між єпархіальним єпископом і Римським Престолом.
У відповідь на заяви кардинала Війо в жовтні 1982 року наші владики обґрунтували свою позицію. Оскільки Церковне право передба‑ чало рівність прав Верховного архиєпископа і Патріарха, то першоєрарх УГКЦ, Церкви sui iuris, має юрисдикцію, де б та Церква не була. В часі опрацювання нового Кодексу Канонів Блаженніший Йосиф заявив, що питання юрисдикції треба зрозуміти з точки зору її необхідності, коли беремо до уваги вимоги апостоляту в сучасному світі. А ця необхідність, думаю, стала навіть більш явною тепер, в умовах сучасного заробітчанства.
Твердження Блаженнішого Йосифа, знову ж таки, були в дусі Другого Ватиканського Собору, були осучасненням еклезіологічних понять. Це почуття відповідальності Блаженніший Йосиф відчував, зо‑ крема, щодо УГКЦ у Великобританії, коли там відбувалися неприємні явища у стосунках екзарха та більшості мирян. Події 70-их років були темною сторінкою нашої УГКЦ, але Блаженніший Йосиф, не дивлячись на ватиканську заборону, скерував до Великобританії священиків, які мали б обслуговувати вірян, котрі протистояли антипатріархальним заборонам екзарха. Ще більш явним проявом своєї юрисдикції стало висвячення Йосифом Сліпим у 1987 році трьох нових єпископів, серед яких був і Блаженніший Любомир Гузар. Цей таємний акт не був визнаний Ватиканом, хоча його і не заперечили, а з обранням Блаженнішого Любомира першоєрархом навіть де факто визнали. Так само було й зі свяченням одружених священиків, яке, попри заборону Ватикану, було тим старанням зберегти наші давні традиції і права.
Старання відновити дійсно східну католицьку еклезіологію в Церкві були важливими не тільки для УГКЦ – вони були доказом католицтва самої Вселенської Церкви. Боротьба Блаженнішого Йосифа Сліпого, митрополита Максима Германюка та інших не тільки втілювала напрямні Декрету про Східні Церкви, але й напрямні Декрету Unitatis redintegratio, себто заклик Собору відновити дух екуменізму.
Парадокс полягає в тому, що сам Ватикан діяв протилежно до духу Собору. Але це стосувалося не тільки УГКЦ. Мелхітська Греко-Католицька Церква перебувала в схожій ситуації. Післясоборові суперечки з Ватиканом про юрисдикцію, одружене священство та екуменічні ініціативи тривали й далі. Але, мабуть, найцікавішою подією тої доби стала так звана «ініціатива Зогбі». Мається на увазі пропозиція архиєпископа Іллії Зогбі щодо об’єднання антіохійських патріархій – греко-католицької та православної. Ця пропозиція також виявляє парадокс Собору. Йдеться про позицію, що виходить із духу Декрету про екуменізм. Після Собору архиєпископ Зогбі посилив свої старання з приводу відновлення церковної єдності між християнами двох антіохійських Церков. Основою його дій стали доволі позитивні відносини тих Церков-сестер. 1 – 2 травня 1974 року їхні синоди збиралися водночас, але в різних приміщеннях. З цього приводу в перший день делегація православного синоду відвідала католицький, а 2 травня, навпаки, католики прийшли до православних. Під час цього візиту владика Зогбі промовив до православних братів: «Ми всі терпимо через це розділення, яке в нашій Антіохійській патріархії триває понад 250 років. І нині вже не зрозуміло, чому воно повинно тривати й далі, беручи до уваги те, що причини роздору і ментальності роз’єднання вже давно не існують. В Антіохійській Православній Церкві ми пізнаємо свою матір». Після цього виступу він роздав присутнім копії листа, якого перед тим представив екуменічній комісії своєї Церкви, де описав власну пропозицію з приводу того, що називав «проміжним поєднанням».
Треба визнати, що відгук на цю ініціативу не був одностайним, але вагоме слово щодо цієї пропозиції промовив православний митрополит Георгій Ходр. Він писав: «Наше поєднання є здійсниме, головно якщо ми прийматимемо, що західні Собори після схизми були локальними Соборами Латинської Церкви і не зобов’язують Східні Церкви». Це те саме, що німецький богослов Йозеф Ратцінгер писав у 70-их роках…
Мелхітський Патріарх Максимус V також виступив на підтримку, заявивши: «Ми не боїмося поєднання, ми готові зрезиґнувати, якщо треба». В 1975 році на синоді своєї Церкви Зогбі закликав ще раз потвердити можливість подвійного сопричастя, так як це було перед подіями 1054 року. Цього разу Синод пропонував поставитися до цього питання обережно і терпеливо, що, власне, й зробив. Але владика Зогбі не зрікся свого бачення і в лютому 1995 року публічно заявив: «Вірю в усе, чого навчає Східне Православ’я. Я є в сопричасті з єпископом Риму в межах, визначених Святими Східними Отцями для першого серед Єпископів, у першому тисячолітті, перед поділом». Ця декларація була прийнята синодально 24-ма мелхітськими єпископами із 26-ти. А митрополит Ходр, один із найвизначніших православних екуменістів, сказав: «Ця декларація сповняє всі конечні умови, щоб відновити єдність Православних Церков із Римом».
11 червня 1997 року Східна Конгрегація видала листа за підписом свого префекта і префекта Конгрегації у справах віри та Папської ради з церковної єдності. У ньому вони схвалюють ті стосунки, що існують між Мелхітською Церквою та Антіохійським православним патріархатом, та високо цінують їхні пасторальні ініціативи. Однак в ініціативах, які стосуються богословської спадщини, закликають їх чинити «терпеливо і обережно». Документ нагадує Синодові, що в час, коли немає сопричастя між католиками і православними, не може бути місцевого відновлення цілковитої єдності: «Крім того, правильне визнання віри стосується не окремої помісної Церкви, а цілої Церкви Христової, яка не знає кордонів ні в просторі, ні в часі». В очах Риму одночасне поєднання антіохійських патріархій та збереження єдності з Римом мелхітів неможливе – хіба що відбудеться поєднання всієї Церкви. Натомість Синод Антіохійської Православної Церкви наслідував позицію митрополита Ходра і позитивно ставився до заяви мелхітів.
Нині ситуація незрозуміла. В 2002 році Мелхітський Патріарх Георгій ІІІ відновив заяву Синоду і додав: «Наразі Рим не готовий визнати справжні права Східних Церков, проголошені ІІ Ватиканським Собором». Можна тут додати: «які були підтримані положеннями Кодексу Канонів щодо Церков sui juris». Мелхітський кантоніст хор-єпископ Йоан Фарис наголосив: «Католицька Церква вже не представлена як спільнота, створена задля адміністративних вимог». Тепер концепція Церкви – це сопричастя автономних Католицьких Церков. Парадокс триває… І УГКЦ, і Мелхітська Церква намагаються впровадити в життя той живий дух соборності, який став наявним у часі Собору.
Та нечесно було б вважати позицію Ватикану опозиційною. Треба визнати, що його ставлення до обговорюваних ініціатив обережне. Ситуація Ватикану є складною. Виходячи з рішень Собору, Апостольський Престол докладає багато зусиль для того, щоби дійти до об’єднання з Православними Церквами. Для нас розвал Радянського Союзу є причиною великої радості, а для Ваткану – значним ускладненням його екуменічного шляху. Ініціатива владики Зогбі цікава і пророча, але не треба себе обманювати, вважаючи, що всі мелхіти і православні її підтримують. Рівно ж треба визнати, що й у нас немає цілковитої згоди щодо значення нашої екуменічної помісності.
Незважаючи на заборони, висловлені Ватиканом, якихось значних санкцій щодо владик Мелхітської Церкви проголошено не було. А це, без сумніву, в попередні часи неодмінно могло б трапитись! Та й сам Папа Іван Павло ІІ в Ut unum sint сказав з приводу Східних Церков, що в нас є право на власну організаційну структуру, власний апостолят і власну роль у сприянні об’єднанню Церков.
Мелхіти не сходять зі своєї позиції. УГКЦ й далі підтверджує ділами свій статус Церкви sui juris. Для нашої Церкви видання Катехизму є великим почином, свідченням нашої помісності. Хоча парадокси продовжуються… Та вони є нічим іншим як нормальним процесом засвоєння соборових декретів. Церква поволі пізнає значення своїх прокламацій та через терпеливе пізнання правди приходить до вияву вірності своїй богословській спадщині. Я вважаю, що подібний процес відбувається і в УГКЦ, бо ж існують парадокси й у нашому сприйнятті Другого Ватиканського Собору. Хоч і в нашій Церкві перед добою самостійності дуже голосно й тепло відгукувались про Собор. Цей оптимізм стосувався більшою мірою Декрету про Східні Церкви та меншою – Декрету про екуменізм. Не можна переоцінити той факт, що віднова літургійного життя, іконографії, повернення богословської уваги отцям Церкви є очевидними наслідками Собору в нашій Церкві. Позитивне ставлення україн‑ ської діаспори до православних братів і сестер – також наслідок Собору.
Однак за цим приховане ігнорування інших декретів. Мабуть, менш відома подія, що відбулась у листопаді 1965 року в Канаді, віддзеркалює цю дійсність. 1 – 2 листопада 1965 року до Вінніпега приїхала невелика група священиків з усієї Канади, щоб, як вони запевняли, в дусі Другого Ватиканського Собору обговорити стан Церкви в цій країні. Там були представники кожної єпархії. Треба наголосити, що всі вони народилися в Канаді. Підсумком цієї зустрічі став документ «Пропозиції щодо віднови нашої Церкви», в якому ішлося про необхідність запровадження в богослужіння англійської мови, про те, що Церква повинна відновити душпастирський дух, а не бути виразником націоналізму, про те, що треба явно себе представляти як частину Католицької Церкви, запровадити григоріанський календар, заснувати сильну католицьку пресу, українські щоденні школи, застановитись над заохоченням до покликань і створити належний план страхування та медичного забезпечення духовенства. Ця ініціатива, хоч деяким і видавалася радикальною, загалом відповідала духові Собору. На жаль, єрархія Церкви в Канаді не була відкрита на дискусію. У своєму «Щоденнику» митрополит Германюк дає оцінку тієї події: «Ця заява творить дуже неприємне враження головно тому, що отці хочуть, щоб наша Церква цілковито стала частиною Латинської Церкви Канади (хоч про це у документі не йшлося – М. Т.) і що вся програма реформ ігнорує авторитет єпископа».
Пізніше ця подія наче зникла зі свідомості нашої Церкви в Канаді, а деякі отці, що підписали той документ, вважали, що владика їх «образив», призначивши на віддалені парафії. В Канаді це дуже легко зробити…
Сьогодні мені не йдеться про те, чи ті отці правильно діяли, чи ні, а хочеться застановитися над тим, що це була ініціатива, яка могла відкрити можливість чесного діалогу щодо питань, поставлених Собором, і яка мала б вплив на життя та розвиток нашої Церкви. Аналізуючи виступи митрополита Германюка в роках Собору і десять років опісля, я зауважив, що вони були зосереджені над питаннями Собору і патріархаті УГКЦ. Але митрополит не згадував інші соборові декрети. Щоправда, час до часу порушував питання об’єднання, однак повторював те саме, що говорив у своїх виступах перед Собором. І я не заперечую важливості цього, тільки хочу дати приклад, що змін не відбулося в душпастирському погляді. Він наголошував на українській мові та тій потребі, що ті, хто її не знає, мусять вивчити. Про це писала україномовна преса – відповідно англомовні читачі не могли цього розуміти.
Як спостерігач подій щодо календаря і патріархату, я б сказав, що не розпочалася й суттєва дискусія про роль мирянства в США під час всіх тих клопотів так, як це передбачував Собор. Хоча ті події були радше нагодою до такої дискусії.
Це все відбувалося до проголошення самостійності України. А що було після виходу Церкви з підпілля? Чи наше сприйняття Собору й далі обмежене згаданими документами та сферами життя нашої Церкви? Тут одразу ж визнаю більш тенденційну позицію. Я насправді вважаю себе спостерігачем «здалека». Перші кроки після виходу з підпілля були зроблені через потребу відкрити наші храми в Україні. Пригадую, коли я приїжджав у 90-му році, мене просили, щоб я викладав екуменізм, та ставили відразу питання: чому літургійний вислів «всіх вас православних християн» є правильним? І це питання мені поставили в присутності владики Софрона Дмитерка… То були роки, присвячені розбудові структури єрархії та клиру, не вистачало священиків для служіння. Наголос був і мусив бути на виховання душпастирів у Церкві й на витворенні належної церковної інфраструктури. Але здається мені, що тепер вже час рухатися далі. Час критично ставитися до основних богословських питань, що були підставою Собору. Наприклад, американський богослов Ормонд Руш говорить, що соборові декрети відкривають в основному глибоке пізнання Божої дії в людській історії, і це закликає нашу Церкву застановитися над «знаками часу». Наприклад, що наша богословська спадщина може вкласти в діалог, витворений «Хартією вільної людини»? Скажу одразу: це не богословський твір і не мав ним бути, але тепер маємо по-богословському його осмислити, бо вільна людина є вільною тому, що Бог сотворив її свобідною. Отже, є богословська підстава для цього. І чи не час витворити нашу богословську антропологію, щоби промовляти до наших нинішніх обставин? Яким є наше моральне богослов’я, що промовляє до родин, розділених через феномен заробітчанства? Я вважаю, що це виклик Другого Ватиканського Собору.
Те, що я представив як парадокс Другого Ватиканського Собору, витворює в мені питання: якою є наша еклезіологія? Еклезіологія УГКЦ. Що значить те, що «ми є православні в єдності з Римом», як ми любимо казати? Що це означає еклезіологічно? Який наш внесок у екуменічний діалог? Чи він збігається із закликом Собору відновити духовне життя наших парафій? Неповне сприйняття нашою Церквою Другого Ватиканського Собору – це заклик, щоб ми витворювали гідне автентичне богослов’я УГКЦ, котре не повторює те, що інші написали, а чесно промовляє до нашої Церкви про гідність людини, про Бога, який є Любов, і таким проявляється нам, про те, що наша Церква свідчить світло Христової правди, а тому властиво ми приносимо в цей світ радість і надію.
о. Мирослав Татарин
В основу статті покладено доповідь в рамках семінару Кафедри богослов’я УКУ «Східні католицькі церкви і парадокс Другого Ватиканського Cобору» (18. 12. 2013).