Коли писалася перша редакція цього допису про автора найновішої збірки віршів і поем «Профілі», Леоніда Полтаву, писалося ще, як про живу людину. Сьогодні вже нема його поміж нами. Ще тільки прочитала йому дружина копію першого варіянту і цим справила йому, вже безвихідно хворому, немалу приємність. А на сьогодні Леонід Полтава вже закінчив свій життєвий, як у більшості із нас, скитальчий шлях. Його творчість — це вже закінчена сторінка української діяспорної літератури, а збірка «Профілі», яку, до речі, видала Авторові його Родина, — це вже остання його прижиттєва збірка. Хоч залишилося ще чимало недрукованого та порозкиданого по різних наших періодичних виданнях і є пляни посмертних видань для дорослих і для дітвори.
Ім’я Леоніда Полтави було знайоме кожному, хто слідкував за українською літературою наших днів. Мав він у своєму доробку численні твори для читачів кожного віку: поезію, прозу, драму, лібретта до опер та оперет. Широка була теж його редакторська та взагалі громадська діяльність. Все це здобуло йому численні нагороди на різних конкурсах, включно із почесним членством Асоціяції Діячів Української Культури.
Збірка «Профілі» (п’ята з черги, як це відмічує у широкій та вичерпній передмові проф. І. Левадний) — ретроспективна, і як же добре, що Автор ще мав змогу її побачити. Для підкреслення цієї ретроспективности вона прикрашена і численними світлинами з життя та діяльности Автора. Вміщує вона твори і зовсім нові, і міщені колись у давно вже вичерпаних накладах. І якже передбачливо, бо оце сьогодні має вона змогу передістатися в Україну та передати землякам все найкраще, що Автор пережив та перемріяв на крутих емігрантських шляхах.
Леонід Полтава (дійсне прізвище — Єнсен) — прямий нащадок шведського вояка, який залишився в Україні після битви під Полтавою. І мазепинська ідея стала провідним мотивом автора — на все життя. Нема сумніву, що в історії літератури назвуть його поетом «заангажованим». Так, його ідеї особливо близькі нам усім — читачам і прихильникам «Патріярхату»: Бог на небі, а на землі — українська, Богом дана Правда, що за неї нам треба змагатися.
Буває, що ідейну заанґажованість мистця вважають негативною прикметою. Справді, велика ця спокуса й небезпека: звести поезію на віршовану вічеву промову. Та все ж — мистецтво саме й полягає в тому, щоб про громадські справи говорити поетичним словом, вартісним теж і в мистецькому вимірі. Та творчість автора «Профілів» вказує, що він цим вмінням власне володів.
Мають безсумнівну мистецьку вартість вміщені у збірці твори чи то в честь Тараса Шевченка, чи про «Василька Теребовельського» (мотив національної солідарности), чи «Слово про українку», чи поема на Тисячоліття нашого хрещення. Сильне враження роблять своїм драматичним напруженням такі поеми, як «Початок Бабиного Яру» (про розстріл німцями футбольної команди «Динамо» в Києві), чи «Еспанська рапсодія», присвячена оборонцям славного Альказару у тридцяті роки нашого століття. їм же вже присвятив був «по гарячих слідах» свій твір і Богдан-Ігор Антонич. Зрозуміле, що одного й другого поета захоплював геройський молодий ідеалізм — оборонців проти ворога, з яким і Україна змагається оце вже три чверті століття. Підкреслюючи значення такого прикладу для майбутніх поколінь, Леонід Полтава дав своєму творові підзаголовок «Поема для молоді».
В тематиці збірки і не бракує згадки про найновішу нашу і найболючішу рану — Чорнобиль. Про нього ж не лише створив Іван Драч свою «Чорнобильську Мадонну», про нього пишуть сьогодні і численні свої й чужі письменники й учені.
Подія ця струснула сумлінням світу, хоч, може, не в такому ще розмірі, як на це справді заслуговує, і може постачати безконечно драматичні сюжети для найкращих творів всесвітньої літератури. Але навіть серед всеохоплюючого, апокаліптичного знищення Автор знаходить позитивний момент: геройство хлопчини Сергійка.
Та для нас будуть особливо цікаві дві поеми, що в них Леонід Полтава згадав з належною пошаною обох велетнів Української Католицької Церкви: Маркіяна Шашкевича та Патріярха Йосифа Сліпого. Поема «На Білій Горі» — носить мотто із слів о. Маркіяна: «Віра мого серця, як Бескид, тверда, постановилась на любові». А рефрен, що постійно повторюється в поемі, це теж його слова: «Ти — не неволі син!».
Автор змальовує у теплих тонах слабосилого, призначеного на ранню смерть, молодця, що його слово лунати буде для народу понад століття:
«Веди їх, Маркіяне! За тобою
Пливе ця туга і любов пливе —
Іде народ, що вчора був юрбою,
Хоч ниви рідної, та був чужим покосом —
Австрійських русинів, російських малоросів…
Цікаво, що поему цю написав Леонід Полтава ще в 1961 році, отже задовго перед тим, як подібними словами звеличав Тараса Шевченка Іван Драч.
Тема життєвого подвигу Ісповідника, Патріярха Йосифа зворушить теж напевно уяву ще не одного мистця до великого твору. Мистця-українця, а, може, й чужинця. Поема Леоніда Полтави «Райдуга», присвячена Патріярхові, поділена, згідно з етапами його життя, на три частини: «В’язень», «Кардинал», «Патріярх». У першій автор змальовує чіткими, майже сюрреалістичними мазками страхіття північних московських лягерів, що крізь нього вів страдницький шлях Ісповідника. Та поміж безпросвітність всепроймаючого холоду пробивається раз-по-раз мотив коляди: «Ой, радуйся, земле, — Син Божий народився». Глибоким контрастом вражає мотив цієї авреолі надії, що стояла невидимо над головою В’язня Христа Ради.
У другій частині знаходимо знов влучно підхоплені драматичні моменти: в дорозі літаком на волю Митрополит Йосиф благословить із висот землю, для якої жив і страждав. То знов у поїзді зустрічає водія-киянина. «Довідавсь, православний, кого віз, і хоч мужчина, не ховає сліз».
І врешті, на площі Святого Петра в Римі Святіший Отець благословляє, своїм щоденним звичаєм, юрбу вірних, не знаючи, що там, скромно схований поміж людьми, «в старенькому плащі, на тверді римських плит, мов сизий голуб, наш стояв Митрополит».
У третій частині автор поминає сучасників Патріярха Йосифа, які теж каралися, а то й гинули з рук того ж самого ворога: Аллу Горську, Опанаса Заливаху. І старається зглибити значення Патріярхату для всього нашого народу:
Ми незнищимі, о мій народе!
Всі покоління встають в імлі,
Мертві, живі й ненароджені ще з нами!
Ось ми пливем журавлями-ключами,
Щастя шукаєм на рідній землі…
Ставлю гніздо над колисками хат —
— УКРАЇНСЬКИЙ Патріярхат!
Твір цей — підхожий і знаменитий матеріял на численні відзначення й пошанування Великого Патріярха, для церковних громад чи відділів Патріярхального Товариства — по всьому світі. Та він — ще щось куди більше. Цей голос православного українця на прославу Великого Подвижника нашої Церкви — підкреслює його значення для всієї християнської України — без різниці віроісповідань.
Екуменізм — заповітня мрія двох великих Мужів нашої Церкви у найновіших часах: Слуги Божого Андрея та Ісповідника Йосифа. Екуменізм — наказ великої хвилини, що до неї дав нам Господь дожити. І тим краще бачимо його необхідність, спостерігаючи сьогоднішні непорозуміння між нашими обидвома Церквами на Рідній Землі. Ворожа рука знає, де й як найболючіше вражати тендітні паростки нашого відродження! Тим цінніші для нас, для обидвох сторін, вияви взаємної доброзичливости. Це ж золоте зерно екуменічної думки, яке, дасть Бог, сколоситься буйно на нашій многостраждальній землі.
Хай же буде довічна вдяка Леонідові Полтаві за ці словесні перли пошани, що їх він вплів у тернову корону Великого Ісповідника нашого народу і хай буде авторові вічна, добра пам’ять в усій соборній християнській Україні!
