Скорочено
Ми зібралися тут, щоб гідно вшанувати найбільшого сина України нашого часу — главу Помісної Української Католицької Церкви — Патріярха Йосифа, Кардинала Сліпого, який 7 вересня 1984 року перейшов до Вседержителя неба і землі.
Ми хилимо голови перед Отцем Церкви, яку він боронив і яка впродовж 1000 років цілющою наукою Христа перемагала гострі мечі й трійливі стріли лукавих сусідів і рятувала Русь-Україну від загибелі.
Тому цей день хай буде теж душевною подякою Христові за те, що Він в 988 p., руками володаря Київської Руси св. князя Володимира, оснував для нас Церкву, яку наш новітній Йосиф завершив патріяршим вінцем.
Нинішній імпрезі вшанування Світильника української істини і візії на будучі тисячу років, ми дали назву «День Українського Патріярха ту», бо в такий день найбільше подобаємося Патріярхові. Тому цей день вся заморська Україна повинна відзначати щорічно так, як щорічно відзначуємо День української державности.
В Дні Українського Патріярхату треба ставити перед наші очі панораму вартостей релігійно-духової культури нашої Церкви всіх її віків, з наголосом на боротьбу її світлих мужів за збереження її самоуправних начал існування в єдності з народом у патріярхаті, треба буде посилювати свідомість чергового покоління про потребу патріярхату нашої Церкви.
Бо як довго Україна в неволі, так довго її окупанти будуть намагатися підривати її коріння. Завданням патріярхату є оборона підметности Церкви. Тому постійна чуйність і критичний погляд на стан Церкви є і будуть потрібні, в світлі ідей св.п. Патріярха Йосифа і його великих попередників.
Силу людям і народам дають ідеї, що перемагають мечі й зброю. Ідеєю вшанування Патріярха є ідея патріярхату, за який він боровся і терпів, а в своєму «Завіщанні» він закликає нас ніколи від нього не відмовлятися.
Треба ствердити, що патріярхальної ідеї в нашому народі вже ніхто не знищить. До цього дійшли вже й у Ватикані. Москва робить все, щоб цьому перешкодити.
Патріярх Йосиф навчав нас, щоб ми не зупинялись на половині дороги нашого походу до українського Єрусалиму — Києва! Жиди мандрували до свого Єрусалиму понад дві тисячі років і зараз ще боряться за нього, бо не всі признають їм право до нього.
Не уставаймо й ми в нашому змаганні за визнання нашого права на Патріярхат і підтримуймо цей змаг морально й матеріяльно. Це, зокрема, заклик до тих, хто задля особистих обставин не може брати активної участи в цих змаганнях, але натомість вони можуть грошевою пожертвою уможливити участь в цій праці тих, хто багато міг би причинитися до успіхів патріярхальної акції, проте брак фондів на це їм не дозволяє. Справді, українці в аспекті жертвенности займають почесне місце, але ця жертвенність не завжди спрямована на перші потреби, для здійснення задумів і плянів великого нашого Патріярха, відносно далекосяжних плянів на добро Церкви й народу.
Про особу Патріярха і його пляни багато написано, та не багато ще про них прочитано. Завдяки діяльності Патріярха ми маємо синоди наших єпископів, хоча вони неповні, але все ж таки корисні. Без його діяльности ми сьогодні не мали б його наслідника, не було б віднови цінного почуття зв’язку і єдности наших єпархій в діяспорі із Церквою на Україні, не було б заклику Блаженнішого Мирослава-Івана, щоб ми молились за наш Патріярхат.
Авторитет Патріярха Йосифа в Україні дуже великий. Його подобу КҐБ знаходить в далеких селах, а оборонець Церкви Йосиф Тереля, коли ставленники Москви пропонували йому домовлення в справі нашої Церкви, без вагання їм сказав: «Про церковні справи говоріть з українським Патріярхом Йосифом».
Україна знає, що її Патріярх непохитно, як дуб, встоявся і не зігнувся перед вітрами Москви. Він з небесних висот кличе нас тепер, як і колись із Сибіру кликав синів і дочок українського народу: «Браття і сестри, тримайтеся вашої батьківської віри, своїх Церков і своїх хат. Тримайтеся своєї мови і Божої Правди. Не бійтеся гонення, труду й жертв і мук, бо все те для нашого народу».
На протязі 18-ти років у московських тюрмах і кацетах та впродовж 20-ти років на волі Патріярх Йосиф боровся за Патріярхат, за єдність українських єпископів, за синодальний устрій Церкви. На великому концерті в Римі, в присутності найвищих достойників Церкви і дипломатів та біля трьох тисяч учасників, Патріярх у своєму слові сказав: «Україну хочуть вбити, але вона хоче жити і не збирається вмирати».
Коли десять років тому проголошено наш Патріярхат, вороги наші з усіх боків повели тиск на Ватикан, щоб він постарався про відклик цього проголошення, але Патріярх не піддався. Москва краще за нас зрозуміла, що в умовах нашої бездержавности Патріярх — це монарх народу, це центр його єдности. Про це міг би посвідчити здвиг українських католиків, православних і протестантів, які всі разом ентузіястично вітали Патріярха на торонтському летовищі в 1968 р.
Противники патріярхату сподівалися, що зі смертю Патріярха відімре Патріярхальний рух, але так не сталося.
Велика спадщина, що її нам залишив Патріярх, це — пробудження нашої діяспори, це віднова участи мирян у церковній проблематиці, це Патріярхат – синодальний устрій Церкви, це його прекрасне «Завіщання…» для нас, це глибоко продумана програма для нашої Церкви й народу. Діяльність Патріярха і його життя вірно схопив Папа Іван Павло II. При домовині Патріярха він сказав: «Покійний боровся за справедливу справу, його треба шанувати, бо він мужньо ставав в обороні прав своєї Церкви».
