Засаду цю увели в життя старі римляни, але вона живе донині. Яку справу не зачепити б, що торкається нашого буття, завжди стрінемося неминуче з отим старовинним «діли й пануй».
Подібно теж маються справи з нашою Церквою в сучасній Польщі. Москва з легким серцем віддала Польщі наші етнографічні землі Підляшшя, Холмщину, Посяння та цілу Лемківщину. В північних землях замешкували наші брати-православні, «калакути» або таки златинщені колишні греко-католики. Зате південна частина була цілком замешкана греко-католиками, які мали на тому терені (частина перемишльської єпархії та Лемківська Адміністратура) коло 540 церков, 300 парафій. По часі війни та безпосередньо після неї поляки знищили коло 300 церков, а залишені сконфіскували. Частину з них передано для вжитку полякам, частину — вжито на громадські потреби, а решта — гнила без догляду. В останніх часах помітна тенденція передавання решти наших церков новоствореним православним парафіям.
Коли (у 1930 роках) єпископ перемишльський Коциловський повів акцію «відкацаблювання» москвофільських парафій на Лемківщині, — поляки підсунули «твердим» лемкам ідею «повороту» на православ’я. Так у міжвоєному часі виросло на Лемківщині 11 православних парафій, переважно по москвофільських селах. Згодом поляки використали цей перехід на православ’я як аргумент проти єп. Коциловського й виклопотали у Ватикані згоду на вилучення цілої Лемківщини спід юрисдикції єп. Коциловського та створення Лемківської Адміністратури. Це називалося «обороною» лемків від переслідування єп. Коциловського.
Отже, маємо тут справу з подвійним «діли й пануй». Раз поділили на православних і греко-католиків, другий раз поділили колишню перемишльську єпархію на дві окремі частини. Так уряд не лише послабив нашу Церкву, але при тому теж намагався стримувати проникнення культурних та національних процесів українського Львова та Перемишля на наші якнайдалі на Захід висунені землі Лемківщини. А зараз діється те саме. У західній частині Перемишльського повіту, яка увійшла в склад сучасної Польщі, було 160 осель (багато з них чисто польських), в яких було 30 наших парафій. Сьогодні маємо заледве 3 греко-католицькі парафії без однієї власної церкви.
На тому ж самому терені перед війною не було ні одної православної парафії (за винятком військового капеляна в Перемишлі), сьогодні маємо завдяки полякам вже три православні парафії — Перемишль, Кальників та Клоковичі-Молодовичі. Маємо Перемишльську православну єпархію з єпископом Адамом Дубцем, який незабаром перенесе свій осідок із Сянока до Перемишля. Православні мають вже чотири церкви й скоро матимуть п’яту в Ніновичах.
Не будемо далекі від правди, коли скажемо, що сподівання поляків на цілковите (асимілювання нашої меншини в Польщі не здійснилось, тому вони тепер застосовують стару засаду «діли й пануй». Вони постійно трактують лемків як якусь окрему відмінну націю від решти українців. Тепер стараються вбити клин між греко-католиками українцями та українцями-православними, яких фаворизують та обділяють церквами, заграбованими від греко-католиків.
Другою причиною є факт, що греко-католицька Церква стала для нас не лише національною Церквою, але й заборолом проти винародовлення. Натомість православна Церква в Польщі вже в самій назві своїй вказує, що це «Польська Автокефальна Православна Церква», отже вона об’єднує не самих українців, але, як вказують їх звіти, — москалів, білорусів, поляків і українців. Значить, її обличчя є виключно польське, лише сама віра православна.
Якщо греко-католицька Церква живе з ласки польського католицького примаса й тим самим є постійно наражена на всякі переслідування, не говорячи навіть про якусь розбудову, то ПАП Церква є визнана урядово, з власною ієрархією (5 єпархій) та власними церквами та духівництвом.
Політика «діли й пануй» не нова. Її найкраще можна прослідити в часі міжусобиць між православними та уніятами, зокрема на терені перемишльської єпархії. Уряд завжди підтримував слабших проти сильнішої сторони. Не тому, що співчував, але тому, щоб послабити сильнішу сторону собі на користь. Донині збереглася народня приповідка «Напусціць русіна на русіна». Себто, щоб відвернути увагу від загрози винародовлення і матеріяльного винищення, треба посіяти ворожнечу між українцями, хай самі жеруться між собою, тоді легше буде полякам їх нищити до кінця.
Саме така процедура процвітає і зараз в Польщі по відношенні до української меншини, яка, властиво, не з власної волі опинилася в рамках польської держави.
Яким темпом йде ця повінь польського православ’я, хай засвідчать цифри. В передвоєнній Польщі на Посянні й Лемківщині було 11 православних парафій. Сьогодні в новоствореній Перемишльсько-Новосандецькій єпархії маємо вже 16 парафій, що об’єднують 33 церкви, приналежних до двох деканатів. їх обслуговує 1 єпископ і 16 священиків та 1 диякон.
Греко-католицька Церква не має ані свого єпископа, ані однієї власної церкви, немає своєї Духовної Семінарії, а працює неофіційно 40 священиків із двома Генеральними Вікаріями, підлеглими примасові Ґлемпові, в цілій Польщі.
Православні мають свого митрополита і 5 епархіяльних єпископів, що об’єднують біля 300 парафій. Мають два манастирі — жіночий та чоловічий, мають свої Духовні Семінарії у Варшаві та в Яблучнім на Підляшші. Видають свою пресу.
