Моя стаття «Тисячоліття Християнства України та українська національна гідність», що була надрукована численними українськими пресовими органами на початку травня м-ця, за якою слідувала моя «Заява» від 13 травня ц.р., збентежили багатьох українських громадян. Я особисто дістав багато листів і телефонів, а також мої приятелі-співробітники, що активно включилися в справу нашого Тисячоліття. Тому уважаю за вказаним подати таке «Пояснення».
У минулому ми не раз дізнавалися про ворожу атаку тільки тоді, коли було запізно, спаралізовані її неминучістю, сприймали її як нашу судьбу.
Коли мені попав у руки перший обіжник організатора заплянованої Торонтонської конференції і, проаналізувавши його, я зрозумів, що тут українська національна гідність загрожена, я вдарив в усі дзвони на тривогу. Моя ціль була — зробити все, щоб українське громадянство не спало, а було свідоме небезпеки ще у хвилину, коли вона, небезпека, була лише в зародку. Крім того масова мобілізація української громади була потрібна, щоб противник знав, що нас тим разом не зможе заскочити.
І дійсно, ота своєчасна освідомленість і активність української громади були великою несподіванкою для противної сторони. Почався відступ. Щоб зробити його легшим, я перебрав «вину» на себе та просив усі редакції, що надрукували мою статтю, не публікувати «Торонтонського обіжника» та моєї аналізи того документу, які я їм переслав.
Мої інформації тепер дійсно стали «неповними» і «частинно неточними» в наслідок нашої скорої акції, заплянований нам загрозливий характер «Торонтської конференції» став неможливим.
Я вважав і сьогодні вважаю, що моїм «псячим обов’язком» було не починати «хрестоносний похід» проти спосібного молодого вченого, що дався заманити, або проти тої чи іншої інституції, а — ще раз підкреслюю якнайсильнішим ударом по самому зародкові (як ізраїльці по іракському атомовому реакторові, що тількищо набирав форми) не допустити до профанації українського Тисячоліття. З хвилиною, коли «рак» на самому зародкові був вирізаний, дальша «мобілізація» сил стала непотрібною. На полеміку для полеміки в мене немає ні сил, ні часу.
Омелян Пріцак,
Паризький Університет
