Досі наші розмови про св. Письмо були вступними, щоб могли ми бодай з деякими важними засадами розумно цю святу книгу читати. її розуміти і вміти знайти в ній вказівки для нашого життя. Тепер закінчимо ці вступні допоміжні уваги.
Св. Письмо є корисною книгою для кожної особи і навіть безвірка, а для віруючої особи — це Боже слово для життя і спасення вічного. Для безвірка ця книга корисна принаймні тим, що вона є чудовим твором з літературного боку, вона є історією цікавого народу сивої давнини на нашій плянеті, має вона такі неперевершені науки для життя, щоб бути шляхетною, справедливою і відповідальною людиною.
Коли хто переступить поріг цих звичайних людських користей, зможе знайти і цю найвищу вартість св. Письма — слово Боже. Коли хто боїться цієї думки або вбачає в ній «обман» і вірить гаслу, що «релігія є опіюм народу», такому скажу на основі опінії сотень поколінь, тисячів великих умів людства, мільйонів-мільйонів душ, що таки дух і зміст тієї книги перевищують людський розум, фантазію або, іншими словами, людський розум основної цілі тієї книги не створив ані не вифантазував, хоч ужив до цього людських слів, пам’яті, подій, уяви, почувань чи людських оповідань та переказів.
Якийсь вищий розум стоїть за змістом тієї Книги, і над тим варто застановитись. Але найкраще тієї книги не боятися, не забороняти її, студіювати її і читати її уважно із пошаною так само, як дехто з увагою читає «Капітал» Маркса, хоч менше з нього зрозуміє і запам’ятає. Страх перед Біблією вказує, що вона таки не звичайна людська книга. В ній є щось надлюдське, надземське, надістотне, інакше вона не мала б ворогів і стільки щирих читачів включно з мучениками за неї.
Догматична Конституція Другого Ватиканського Собору про Об’явлення каже так: «Богу Священному Писанні промовляв через людей і надлюдський лад». Ніхто з віруючих християн не каже і не скаже, що Біблія — це книга, що впала прямо з неба людям до рук і все в ній є написане особисто Божою рукою. Це був би смішний абсурд, хоч деякі релігії про свої книги чи святощі так говорять.
Віруючі євреї і християни не кажуть, що св. Письмо диктував чи писав ангел з неба, але знають, що писали його численні люди — знані й незнані, і що вся книга творилася і збиралася в цілість серед нелегких часів історії понад тисячу років. Її зміст жив у часі й з народом, вона не була несподіваним твором, що звідкісь появився, можна було все провірити на основі історичних подій і самого життя, чи вона є звичайною людською фантазією, чи має вона свою велику і надприродну об’єктивну вартість і Божий вплив у її написанні.
Ніякий нарід не починає своєї історії тим, що пише книги. Не почали люди говорити, поки не написали граматик… Починається життя, а потім, щоб не згубились події для майбутніх поколінь, їх записували. Наш літопис «Повість временних літ» не почав писатись зразу під диктат Аскольда і Дира. Основою книги є списана пам’ять людей з минулого, від свідків, очевидців з досвіду пережитого. Святе Письмо — це опис подій, переживань одного народу, який знав і відчув, що він є Божий Нарід. Різниться воно від інших історій народів тим, що в ізраїльській історії діяв виразно і цілево сам Бог. Ця Книга є посьогодні книгою Божого Люду, через яку, враз з Божим Переданням, він тим Людом став. Не вільно нікому, отже, тому Людові цю Книгу відбирати чи її забороняти.
І не можна також поставити легко інше твердження, що, мовляв, це тільки таке пояснення неграмотного народу, тому що сам нарід і його провідники та літописці не вміли інакше пояснити подій, історичних змін чи явищ і поясняли їх впливом Божим. Так само говорять безбожники про релігію загалом — наче б віра в Бога появилась тому, що людина не вміла пояснити явищ природи, не знаючи ще її законів…
Коли б так було, тоді св. Письмо давно перестало б бути Книгою, якою воно є, тоді там, де вивчають суспільні і політичні явища та різні історичні закономірності про розвиток народів, боротьбу клясів і тому подібне, ця Книга була б давно зникла і про неї забули б. Але так не сталося. Знаємо, що в Радянському Союзі існує великий голод на Біблію, хотять її мати і читати! Невже так слабо вивчають історію та історичний розвиток людини в цій. як самі про себе говорять, «передовій країні соціялізму, що зближається до світлої майбутності в комунізмі»?
Ні! Ізраїльський нарід є одиноке дивне явище в історії з свідомістю і певністю, що діє в ньому для важних цілей Бог. І не думаймо при тім, що давні часи — це часи тільки самих примітивів. Ізраїльський нарід постав, жив і був навіть під впливами, а деколи виховувався, серед великих культур і цивілізацій старовинного світу і розвивався нормально, як інші народи, від примітивного роду, племени аж до монархії. Сліди того розвитку подибуємо на кожній сторінці св. Письма. Не є воно ніяк «мрякобісною книгою»!
Бог промовляє через людей і на людський лад! Ті, що списували події, в яких діяв Бог і говорив устами людей, і ті, що згодом збирали ті книги в цілість, це свідомо знали і не приховували тих людських слідів і недомагань в писанні, вислові, засобах. Вони знали про свою слабкість. Той, хто з розмислом писав би ніби «Божу книгу», намагався б дати їй якусь однорідну, досконалу і незвичайну форму, стиль, і бувало таке. Але, наприклад, автор книг Макавеїв признається про те, як він писав. Він каже: «Ось так було з подіями за Ніканора; а що з того часу місто зосталось в руках євреїв, то тут я закінчую своє оповідання. Якщо складено його добре, то саме цього я і бажав. Якщо ж воно менше вартісне, пересічне, то воно є те, що було в моїй спромозі зробити. І як воно буває з вином чи водою: пити їх чистими — якось недобре; коли ж вино змішане з водою, воно справляє приємну, прекрасну насолоду. Так і з розумом укладене оповідання чарує вуха читачів» (2 Мак. 15, 37-39).
Коли б сьогодні учень грецької мови написав такою мовою свою працю, як Іван написав «Откровення», напевно не здав би іспиту. Тому в св. Письмі знайдемо мовні й стилістичні незугарності, різні недокладності, часто стрінемо великі пересади, головно в цифрах, щоб ними зробити враження на читача чи торкнути його уяву або сумління. Автори писали різними своїми стилями і власними способами на основі мислення, поглядів і знання своєї доби. Так є, зрештою, і досьогодні. Історію, свої враження, опис подій пишуть різними стилями: розповідним, правничим, журналістичним, бурлескним, гротесковим, поетичним, дипломатичним та іншими. Ніхто не сміється з автора «Слова о полку Ігоревім» за його опис походу Ігоря на половців, але вміє розрізнити саму воєнну подію, як вона відбулася, і від способу її опису, і того, що цей опис означає. Ніхто з останніх редакторів св. Письма в часі священичої доби не поправляв в записах, які мав перед собою, не творив якоїсь нової форми, але ставив точно все в цілість те, що минуле з пошаною передало.
Св. Письмо писалось різними людьми, в різний час і в різних частинах ізраїльської землі. Найновішим відкриттям біблістів було відкриття різних документів, які увійшли в цілість книг св. Письма. З розвитком науки філології це було легко зробити в цьому столітті.
За Давида і Соломона починається пожвавлена хронікальна діяльність, спроваджуються з Єгипту писарі, вишколюються власні ізраїльські при царському домі в Єрусалимі. Не знаємо імен тих хронікарів. Пізнаємо з їх письмен, наприклад, по тому, якого імени вони вживали для Бога.
Один з них вживає імени Ягве (також кажемо Єгова). Очевидно, переклади нам того не вкажуть. В інших місцях знаходимо ім’я — Елогім. По цьому легко спостерегти дві різні руки, два різні стилі.
Маємо в той спосіб перший рід частин св. Письма чи документів, які біблісти прозвали ягвістичний — і він постав в південній частині в Єрусалимі; другий елогістичний — постав в північній частині — в Ізраїлі. Є між ними поважні різниці, а нераз на перший погляд і суперечності, а однак редактор цілости поставив такі документи-хроніки побіч, не побоюючись захитання авторитету Книги. Стиль ягвістичного автора є конкретний, речевий, ясний, природний, він любить пояснювати. Елогістичний автор любить врочистий стиль, барвистий. Це побачимо при розгляді книги «Буття» при описі сотворений світу. Безбожницькі коментатори типу Ярославського того не бачать і не знають.
Є ще інші два невідомі автори. До одного належить композиція книги «Второзаконня», і він зацікавлений справами законів і законодавства. Є священики-автори, як ось у книзі «Левіт». Священики в останній добі оформили цілість св. Письма по 538 році. Тоді ізраїльська спільнота стає релігійною спільнотою, і св. Письмо її літургічною Книгою у великій пошані.
Від кінця ІV сторіччя перед Христом не появляється більше пророків в Ізраїлі, і псалмопівець дивується з журбою: «Знамен наших не бачимо вже більше, немає більше пророка і нема між нами того, що знав би, доки так буде» (Пс. 74. 9). Це знак часу: зосталось слово Боже записане — непотрібно більше пророків. Слово Боже в їх устах колись – тепер записане і говорить дальше до людей. Те слово прогримить знову в устах Івана Предтечі: «Слово Боже було до Івана, сина Захарії, в пустині» (Лк. З, 2). То був пророк, що вказав на Великого Очікуваного своїм пальцем і свідчив про Нього як слово, що сталося тілом і замешкало між нами – Ісус Христос. Він Божий Син — історична Особа, Вічне Слово, що просвічує всіх людей і — за словами Другого Ватиканського Собору: «Він, якого хто бачить, бачить Отця — цілою своєю приявністю і появою (між нами в історії), словами і ділами, знаками і чудесами, а передовсім смертю своєю і славним воскресенням з мертвих, завершуючи об’явлення, його здійснює та потверджує Божим свідченням, тобто, що Бог є з нами, щоб вибавити нас з темряви гріха»…
Це слова віри. Коли з ними читаємо св. Письмо воно перестає бути звичайною людською книгою чи твором, але є словом Божим для нас.
* «Розмови про Святе письмо» о. І. Музички, що передруковуємо в журналі «Патріярхат», — це цикл статтей. які передаються через радіо «Свобода» на Україну.
