Сто років тому Папа Бенедикт XV виокремив в самостійну структуру Конгрегацію для Східних Церков. Як і будь-який орган Римської курії, вона є свого роду міністерством Держсекретаріату Ватикану. Історія відносин між УГКЦ і цією Конгрегацією була доволі різною, а саме факт існування такої інституції протягом цих ста років викликав у східнокатолицьких богословів чимало запитань. Як діяльність цієї Конгрегації можна оцінювати сьогодні, особливо в світлі рішень Другого Ватиканського Собору, який, зокрема, відновив гідність Східних Церков? Хоч і не все, що проголосив Собор у стосунку Східних Церков, реалізоване на цей час. Який сенс існування Конгрегації в світлі діалогу з православними? Чи є позитивні сторони існування Конгрегації? Про це все говоримо з отцем-доктором Мирославом Татарином, професором релігійних студій і богослов’я (St. Jerome’s University, Waterloo, Canada).
– Отче Мирославе, до 1917 року Східна Конгрегація була частиною Конгрегації поширення віри (Конгрегації місійності), пізніше вона була відокремлена – стала невеличким відділом. А з чим було пов’язане те, що в 1917 році вона стала окремою Конгрегацією?
– Я думаю, нарешті Ватикан зрозумів, що треба ставитися до Східних Церков трішки інакше, аніж до територій, котрі не були історично частиною Католицької Церкви, бо власне Конгрегація місійності мала відповідати за нові території, які ще не були євангелізовані. Кінець ХІХ – початок ХХ століття був узагалі цікавим в історії християнства: Англіканська Церква дуже зблизилася із Православною; у Ватикані порушувалося питання російських католиків; події в Східній Європі, які розпочалися з вибухом Першої світової війни і внаслідок неї, цілком змінили погляд Ватикану на православних, а тоді й на нас. Чималий вплив тут мав і Митрополит Андрей завдяки доступу до найвищих кіл Ватикану і міг трішки по-іншому з ними говорити, аніж його попередники.
– Наскільки така структура, як конгрегація, відповідає природі Церкви, адже в уяві пересічної людини всі відділи курії – просто бюрократичні офіси? Чи природно, що цілими Церквами керує група людей, які сидять за столами і вирішують церковні питання?
– Я дивлюся на створення цієї Конгрегації як на ще один епізод в старанні Римо-Католицької Церкви зрозуміти, що це означає – бути «католицькою» Церквою. В якому значенні? Римо-Католицька Церква остаточно вважає себе єдиною, монолітом, так би мовити, і в цілій справі уній, різних уній. Не тільки нашої, наприклад, мельхітів, халдеїв, вірмен. Вони (римо-католики. – Ред.) еклезіологічно не знали, як давати собі раду, і першим їхнім кроком було включення всіх нас під Конгрегацію місійності. Нас вважали недосконалими, може, трішки більш досконалими, аніж інші християни, але недосконалими католиками.
Відокремлення Східної Конгрегацій було наступним кроком, який свідчив, що нас почали вважали вже більш досконалими, аніж було перед тим, що ми є католиками, але за нами ще потрібен особливий нагляд. І Конгрегація стала таким особливим органом, за допомоги якого Католицька Церква може наглядати, «опікуватися» нами.
Щодо бюрократії: у Ватикані вона є, бо все має свою бюрократію. Але глибшим питанням є, чи структура Східної Конгрегації належно відповідає еклезіології помісних Церков? Мабуть, ні. Існує питання територіальності, яке не є тільки проблемою католиків, – православні мають ту саму трудність. Християнська Церква від самих початків розвивалася з розумінням того, що на одній території має бути тільки один єпископ. Розвиток церковних структур базувався на основі територіальності. Але ми вже не живемо в тому світі, світ кардинально змінився, і в наступних декадах чи століття Церквах буде змушена застановитися над питанням того, що поняття територіальності вже не відповідає тому, як Церква може діяти. І тому справедливим є запитання: чому наш Синод не може мати прямого нагляду за нашими єпархіями поза історичною територією? Якщо ми зможемо як Католицька Церква відповісти на це запитання, що для цього немає перешкод, тоді фактично структура Конгрегації Східних Церков виявиться зайвою. Але ми ще до цього рівня не дійшли ані як Греко-Католицька Церква, ані як вселенська, Католицька Церква.
– Тут, в Україні, ми не дуже відчуваємо цю «опіку» Конгрегації, але на Заході в наших церковних структурах вона була завжди відчутною, і часто дуже по-різному її критикували. Наскільки ви це відчували в Канаді, які були непорозуміння?
– Я маю нагоду викладати римо-католикам тут, у Канаді чи в Америці, і я часто звертаю їм увагу на те, що Ватикан у їхньому житті не має великого значення, бо для них діючим головою є єпископ, а Ватикан є чимось далеким десь там, у Римі. Ватикан не дуже впливає на життя парафій чи дієцезій. Так само є в Україні і так повинно бути. Натомість у нас, в Канаді, Ватикан (будемо казати ширше, бо не завжди тільки Східна Конгрегація впливає) грає велику роль в історії нашої Церкви від самих початків. Перші священики, котрі відвідували наших поселенців, були жонаті (інших практично не було), бо так було в Галичині, у Львівській митрополії на той час. Римо-католицькі єпископи їх не вітали тут, не вважали, що вони мають якусь юрисдикцію, вона мала йти через римо-католицьких єпископів. І Ватикан саме так це розумів, тому підтримував їх у цьому. Розумів так, бо це було їхнє поняття Церкви і еклезіології на той час. У Конгрегації поширення віри чи в Конгрегації для Східних Церков майже всі були римо-католиками.
Друге – справа виховання священиків. Рим зробив нам велику справу: створення Колегії святого Йосафата, де питомці могли виховуватися. Але й тут був нагляд Конгрегації. Коли Блаженніший Йосиф приїхав на Захід, чому він створив Колегію святої Софії? Тому що, на жаль, той нагляд Конгрегації не завжди сприяв добрій пасторальній опіці нашими вірними як людьми, які вважали себе невід’ємною частиною УГКЦ. І ми знаємо, що з різних причин політичних, і до деякої міри часом еклезіологічних, були деякі тертя між Ватиканом і нашою Церквою поза Україною часів підпілля, і не завжди ті священики, котрі переходили вишкіл через Східну Конгрегацію, були вповні чутливі до мирянства та його позиції. Це довга історія…
І очевидно, з призначенням єпископів часто були непорозуміння, непотрібні непорозуміння. І мабуть, найгірше це виявилося у Англії в 70-их роках, а також у нас, в Канаді, з дуже непотрібною ситуацією, коли Ватикан хотів усунути владику Ізидора і призначив апостольського адміністратора. Наслідки ватиканського нерозуміння і брак чутливості до нашої ситуації та до самої ідентичності нашої Церкви на поселеннях мало і має дуже негативні наслідки для УГКЦ.
– Чи можемо говорити про якісь позитиви?
– Так, звісно. Були періоди, коли Східна Конгрегація дуже опікувалася нашою Церквою супроти старань Римо-Католицької Церкви в Польщі принизити нас. Також фактом є те, що в Америці, Канаді деякі римокатолицькі єпископи намагалися обмежувати діяльність і права наших єпископів та священиків. Східна Конгрегація заступалася за наші права. Це слід визнати.
Колегія святого Йосафата вишколила багато дуже добрих і солідних священиків. Власне Східна Конгрегація оплачувала це навчання. Також коли були старання створити на поселеннях семінарії чи тут, у Канаді, чи в США, Східна Конгрегація підтримувала і розуміла ці потреби. Не можна казати, що все, що Східна Конгрегація робила чи робить, є негативним.
Колись давно один римо-католицький професор сказав: треба зрозуміти, що ті люди, які є римо-католиками, чи, так би мовити, залучені до ватиканської бюрократії, мають певний світогляд, витворений на основі латинської еклезіології, яка ще не вповні сприйняла поняття Церков-сестер, помісних Церков. І це трудність. Але та сама проблема існує й у нас: ми теж не спромоглися вповні зрозуміти і пояснити те, як Церква може діяти в повному сопричасті з Єпископом Риму. Це історія, яка триває. Ми не дійшли до кінця і в дійсності ще не знаємо, як вселенська Церква може діяти з користю і для римо-католиків, і для Східних Церков.
– Другий Ватиканський Собор намагався прояснити ці речі. Там, де мовиться про католицькість, вселенськість, мовиться водночас про різноманітність. Здавалось би, Другий Ватиканський Собор мав ще більше перемінити ту ж таки Східну Конгрегацію. Але, як історик періоду 60 – 90-их років, я знаю, що чи не найбільше конфліктів між нашою Церквою і Східною Конгрегацією було саме тоді. То чи Собор якось вплинув на зміну цієї ситуації?
– Собори засвоюються поволі. Собори засвоюються через діалог, тертя, боротьбу думок, через молитву і прийняття Святого Духа. Другий Ватиканський Собор відкрив очі нашої Церкви і багатьох у РимоКатолицькій Церкві на поняття, що Церква – не єрархічна структура. Єрархічна структура існує на основі поняття одностайності, але Церква мусить стреміти до чогось іншого. Церква, і Другий Ватиканський Собор це дуже гарно окреслив, хоч це не є чимсь новим, є різноманітною. Але як перейти від структури і поняття єрархічності та одностайності до структури і поняття Церкви, яка є різноманітною? Це, власне, дилема нашої доби.
Тертя між нашою та Римо-Католицькою Церквою чи, краще сказати, з Ватиканом, посилилися під час та після Другого Ватиканського Собору, тому що відкрилися ці нові поняття чи радше ті старі поняття були наново віднайдені. Ці тертя існують і в Римо-Католицькій Церкві, хоч ми аж так занадто цього не бачимо, не відчуваємо. Ми, всі католики, ще не знаємо, яка структура найкраще сприятиме цій зміні в розумінні Церкви.
На Другому Ватиканському Соборі дуже важливу позицію зайняв митрополит Максим Германюк. Його поняття Апостольського Собору – то значить створення «ради апостолів», тих основних митрополитів вселенської Церкви, які радили б Папі, було дуже важливим кроком. Чому я це кажу? Хто в цьому може краще порадити Вселенській Церкві, як не голови помісних Церков? Якби Східна Конгрегація складалася (я буду користуватися поняттям, якого ми не маємо) з такого «постійного синоду» патріархів Східних Католицьких Церков, якби Східна Конгрегація була такою, ми б дуже по-іншому бачили Церкву сьогодні. Якби, наприклад, на додачу до Синоду Католицької Церкви була нарада що два чи що три роки голів усіх Східних Церков і Єпископа Риму, себто Папи Римського, ми мали б інакше поняття цієї різноманітності. Єрархія існувала б, але вона діяла б, функціонувала інакше.
Я не маю відповіді, тільки кажу, що ми є в тяжкому часі, тяжкій добі, коли знаємо, що та структура, яка була і яка до великої міри є, недостатня. Яка структура буде достатня, корисна, ми ще не знаємо, але це не тільки наша проблема чи питання Східних Церков. Папа Франциск зараз запитує про ватиканську бюрократію: як ця бюрократія може краще сприяти пасторальній місії Церкви? Бо останнє є найважливішим.
Другий Ватиканський Собор відбувся, але він не є парламентом, який ухвалив низку законів, що мають бути впроваджені у життя. Собор відновив нас усіх. Відновив поняття Церкви як живого органу, живого тіла Христового, Христа, котрий діє і виявляється в різних формах і між різними народами світу. І як цьому сприяти – виклик для нас сьогодні.
– Ви сказали, що ми також мали б пояснити, що означає жити в повному сопричасті. Можна скільки завгодно говорити, що Конгрегація завдала нам тих чи інших кривд, але що наша Церква могла б зробити, щоб допомогти цій Конгрегації чи тому постійному синоду, який мав би бути замість неї?
– Я почав би з думки Папи Франциска про те, що Церква перш за все мусить бути тілом, яке слухає. Чи ми в дійсності в нашій Церкві (тут я маю на увазі головно своїх братівсвящеників і владик) слухаємо Святого Духа, чи слухаємо мирян, чи слухаємо голос вірних? Чому з цього я починаю? Тому що структури, які мусять змінитися, є структурами, які дотепер діяли згори вниз.
Папа Франциск заохочує нас, щоб ми «вийшли на вулицю і були з людьми». Чому? Бо це місце, де Святий Дух діє, це місце, де Божа ласка мусить проявлятися. І наш перший крок – іспит совісті. Запитаймо себе, чи ми в нашій Церкві належно розвинули такі структури, через які провід Церкви може слухати вірних? Чи ми маємо органи, структури, в яких може відбуватися живий і чесний діалог? Діалог між єпископами, думаю, є. Діалог між єпископами і священиками в деяких єпархіях є, в деяких його взагалі нема, а в деяких він нібито є. А якщо нема діалогу – нема чесності. Чи є структури, через які ми, священики, можемо мати чесний діалог із мирянами? Чи є структури, в яких миряни можуть мати чесний діалог між собою? Це перші кроки, які дадуть фермент, рух Святого Духа, бо саме в розмовах, а навіть сварках (бо не було ні одного Вселенського Собору, де не було б суперечки), у чесних автентичних суперечках виявляється правда, і ми не повинні цього боятися. Творення таких структур – перший крок. А далі – не боятися казати правду, не боятися заохочувати вірних віднайти правду. Що я тут маю на думці? В Україні, може, у Львові, ви попереду нас всіх (хоча я, очевидно, не знаю ситуації в багатьох інших єпархіях). Але у Львові, зокрема в Українському католицькому університеті, є нагода, щоби миряни не тільки вчилися богослов’я, а й обговорювали богослов’я. І щоби питомці семінарії мали нагоду богословського діалогу з мирянами. Це дуже важливо. Нема надто багато ситуацій в нашій Церкві, де це відбувається. А це необхідне! Треба створити можливості для розвитку богословського діалогу в УГКЦ.
Богу дякувати, в Україні є журнали, газети, медіа, через які цей діалог може розвиватися. Ми тут, на Заході, потребуємо цього. Іронія в тому, що ми зберегли Церкву на еміграції, але ми її не розвивали, тому й перебуваємо в ситуації, коли ми значною мірою позаду. Єпископам і всім нам треба застановитися над тим, як відновити цей жвавий дух богословського мислення і діалогу в Церкві. Тоді витвориться кращий дух, я так скажу, помісності нашої Церкви, ідентичності як тіла, живого тіла Вселенської Церкви.
– Конгрегація Східних Церков пов’язана не тільки з нами, а й з усіма іншими східними католиками. Але самі зв’язки між Східними Католицькими Церквами дуже слабкі, часто налагоджуються через вертикаль, через Рим. А як, на вашу думку, розвивати горизонтальні зв’язки, чи вони потрібні і чи вплинуть на вирішення питання?
– Гадаю, що так. Горизонтальні зв’язки дуже важливі. Я знаю, що тут, у Північній Америці, наші контакти з мельхітами, наприклад, є досить добрі. Могли б бути кращі, ширші, але, загально кажучи, вони добрі. Що їх утруднює? Скажу щиро: ми ще занадто боїмося бачити себе гостиннішими до інших східних католиків. Із Середнього Сходу до Північної Америки приїхало багато біженців чи мігрантів, є чимало сирійців, ліванців, єгиптян. Серед них багато східних католиків, православних, які приходили б до нашої Церкви. Наприклад, у нашому місті є кілька православних ефіопів, котрі приходять до нас час до часу. Ми повинні бути до них відкритими, заохочувати їх, поки вони стануть достатньо міцними, створити свою парафію, щоб вони могли у наших храмах почуватися як удома. Українство часом надто перешкоджає цьому. І йдеться не тільки про мову, а й про те, чи вміємо ми бути гостинними. В деяких парафіях це робиться, але могли б робити ще краще, священики могли б бути ще більш відкритими. Є різні практичні причини, чому це трудно, але треба старатися.
– Говорячи про Східну Конгрегацію, ми не можемо не згадати православних, бо вони дивляться на неї з подивом, у їхніх очах вона дискредитує східних католиків, які включені в якусь «міністерську» структуру. Чи можна взагалі говорити про єдність та екуменічний діалог за наявності Східної Конгрегації?
– Якщо діалог і стремління поєднання з православними має успішно завершитися, то Східна Конгрегація мусить зникнути. Вони б її ніколи не прийняли, бо це не збігається з їхньою еклезіологією, яка є й нашою еклезіологією. Або ми є помісна Церква і діємо як помісна Церква, або ні. Тут або одне, або друге.
– А чи мали ви коли-небудь особисту розмову з кимось із Конгрегації про це? Як вони бачать проблему і чи бачать її взагалі?
– Є різні погляди в Східній Конгрегації. Більшість тих, що там довший час працювали і мали практичний зв’язок зі Східними Церквами, розуміють, що така модель не може працювати далі, бо не є доброю. Проблема в тому, що якщо не ця модель, то яка тоді? Ми поки що не дозріли до відповіді. Надіюся, що теперішній Папа змінить ситуацію. Побачимо.
Розмовляв Анатолій Бабинський
