У Вроцлаві в рамках 20-річчя Міжнародного євхаристійного конгресу відбулася зустріч з єпископом єпархії Cвятого Володимира Великого у Франції, президентом Українського католицького університету владикою Борисом Ґудзяком. У ній взяли участь представники різних конфесій: католики, православні і протестанти, представники влади та уряду Вроцлава і молодь. Владика Борис виступив перед присутніми із доповіддю на тему «Дух — Свобода — Примирення», у якій говорив про історію польсько-українcького примирення, а також запропонував обрати Івана Павла ІІ та Любомира Гузара заступниками в утвердженні українсько-польського порозуміння. Подаємо повний текст промови владики Бориса Ґудзяка.
Дорогами історії
Передусім хочу привітати вельмишановне зібрання з нинішнім ювілеєм – двадцятиліттям Євхаристійного конгресу, який був проведений тут, у Вроцлаві, з участю святої пам’яті Івана Павла ІІ. Світло Євхаристії і світла постать св. Івана Павла ІІ надають особливого блиску усім цим торжествам, отож я підійшов до цієї кафедри, сповнений двома почуттями водночас.
По-перше, я відчуваю велику вдячність організаторам цих ювілейних урочистостей за запрошення взяти в них участь. Це для мене справді висока честь і велика радість, адже дає мені можливість вчергове доторкнутися до величі Людини і Бога.
Саме тут, у Вроцлаві, прозвучали проникливі слова Папи, які відразу увійшли до скарбниці маґістеріуму: «Церква живе Євхаристією, черпає з неї духовну енергію для виконування своєї місії. Вона дає силу зростати, вона єднає. Євхаристія – це серце Церкви! Дійсно, це велике, найбільше Таїнство Церкви. Церква відправляє Євхаристію, а одночасно Євхаристія творить Церкву».
По-друге, я вдячний Богові за цю нагоду скласти шану великому ПапіПаломнику, якому мало було започаткувати преображення його власного народу, оскільки від Бога йому було дано змінити обличчя всієї землі. Не применшуючи ролі Польщі у житті Кароля Войтили і святого Папи у житті польського народу, хочу пригадати слова кардинала Казаролі, який якось сказав: «Польща була надто тісна для великої особистості кардинала Войтили». Тому весь світ зараз вдячний вам за Папу.
Я кажу ці слова не як слуга Церкви, якому начебто пристало це сказати, а як свідок і очевидець тих благословенних подій, які сталися колись в Україні. Шістнадцять років тому, тобто 23 червня 2001 року, розпочалося п’ятиденне паломництво святого Івана Павла ІІ до двох українських міст – Києва та Львова. Мені, в той час ректору Львівської богословської академії, випала честь на чолі нашої спільноти привітати Його Святість на території майбутнього Українського католицького університету. Саме в той день Папа благословив наріжний камінь цього університету, який сьогодні є в Україні важливим промотором суспільних трансформацій. До речі, для багатьох фото з цих подій у порівнянні з теперішнім станом є символом гігантського стрибка, який здійснила Україна (іноді цього непомітно, але треба уважно придивитися до фото). Папа благословляв пустир, на якому стояла жалюгідна напівруїна того, що мало стати театром радянської армії у Львові, зараз на цьому місці стоїть новий кампус Католицького університету з центральним приміщенням університетської церкви. Там збирається волонтерська організація студентів УКУ, що допомагає пораненим, переселеним та іншим зачепленим несправедливою агресією проти України. Зміна фізична і зміна символічна.
Проте сьогодні ми не помилимося, коли скажемо, що тоді святий Іван Павло ІІ благословив наріжний камінь усієї нової України, яка з тих пір у болях і муках, але невпинно пробуджується до життя. Адже Помаранчева революція на київському Майдані сталася лише через три з половиною роки після паломництва Папи. В серцях людей ще резонували його слова, що, «покладаючись на любов, з Божою допомогою можна перетворити світ». І той Майдан справді став для його учасників школою солідарної любові і Революцією духа. Під час Революції Гідності 2013–2014 не раз лунали євангельські слова, які так любив повторювати святий Папа – Не бійтеся!
Якщо б мене запитали, якою є зараз Україна, я б сказав, що це країнапаломниця, що йде від землі страху до землі гідності і свободи. Перші кроки вона зробила з Іваном Павлом ІІ. Літургія та зустріч з молоддю у Львові у червні 2001 зібрала до двох мільйонів прочан. Папа навчив нас збиратися разом.
Ту нову Україну святий Папа бачив навіть краще, ніж самі українці, яким завжди заважають химери політичних баталій. Ось що він сказав про сяйво Божої слави, яке, за легендою, бачив Апостол Андрій над Київськими горами: «Але видіння, яке мав апостол, не стосується тільки вашого минулого; воно спрямоване також і в майбутність країни. Здається мені, що очима серця насправді бачу, як по цій вашій благословенній землі поширюється нове світло».
Свобода і страх
Кожен, хто сьогодні зануриться у духовну спадщину св. Папи Івана Павла ІІ, відразу помічає, наскільки змінився час. Надія, свідком і речником якої був цей святий Папа, тепер значною мірою розвіялася, і я не можу позбутися відчуття, що сьогодні ми взиваємо до цієї надії, перебуваючи посеред моря непевності і страху.
Одна з найголовніших відмінностей полягає в тому, як люди, що перебувають у полоні страху, реагують на небезпеку. Воістину справедливою була б формула: «Скажи мені, як ти рятуєшся від небезпеки, і я скажу, хто ти».
На початку понтифікату св. Івана Павла ІІ більшість людей сприймала його знаменитий заклик «Не бійтеся! » невіддільно з тим завданням, яке йшло відразу після цих слів, а саме: «…прийняти Христа й піддатися Його владі». А прийняти Христа тоді означало прийняти надію. І що важливо: лише в цьому випадку люди стають речниками свободи, яка, за Іваном Павлом ІІ, «підпорядкована правді і знаходить сповнення у доброті». Цим духом звільнення заради правди й добра були сповнені всі роки антикомуністичного піднесення – оті anni mirabiles, завдяки яким Європа зазнала справді дивовижного преображення.
Саме ця епоха відкинула феномен насильницької революції, віддаючи перевагу акціям ненасильницького спротиву і громадянської непокори в період боротьби з негідною владою. Для народів Європи демократія означала взаємну довіру та взаємовигідну співпрацю. Дух тієї доби у міжнаціональних стосунках можна проілюструвати словами Івана Павла ІІ, за якими стоїть Христова заповідь любові: «Ніколи один народ не може розвиватись коштом іншого, не може розвиватися ціною іншого, ціною його узалежнення, завоювання, поневолення, ціною його визиску і смерти».
Витерши кривавий піт зі свого чола, народи запрагнули бути кращими, добрішими, духовнішими.
Проте, на жаль, знамениті слова Еклезіаста можна прочитати і в зворотний спосіб: «Є час збирати каміння і є час його розкидати». Минуло лише кілька десятків літ, як люди справді почали розкидати каміння з тієї будівлі «спільної Європи», яку ще донедавна натхненно споруджували. Зневага до міжнародного ладу, так відверто продемонстрована кремлівським режимом, стала раптом заразною. Фраза «Не бійтеся! » несподівано набула радикально іншого підтексту: «Не бійтеся перевернути шахову дошку!».
Довіра між народами почала стрімко вивітрюватись, а національний егоїзм почав сприйматись як найнадійніший щит, з допомогою якого можна захистити національні інтереси. З’явилась ілюзія, що безпеку можна віднайти поміж хаосу агресивних напівправд і в хащах взаємних протиріч. Здається, увесь потужний пласт новітньої європейської культури співпраці почав відшаровуватися й відпадати, неначе засохла кірка. Люди наче скидають із себе донедавню програму цивілізованої суспільної поведінки, яка перестала їх задовільняти, та повертаються до давньої, антагоністичної, яку, здавалося, вже давно відкинули.
Сам факт цього регресу на тлі героїчного понтифікату св. Івана Павла ІІ є приголомшливим, оскільки Іван Павло ІІ стверджував: «Віра у Христа не штовхає нас до нетерпимости». Здавалося, що цей шлях зустрічних антагонізмів дискредитований назавжди, навіки припечатаний повоєнною присягою: Never again!
Двадцять років тому тут, у Вроцлаві, прозвучали високі слова: «Так, справжня свобода вимагає порядку. Але про який порядок тут ідеться? Ідеться передовсім про моральний порядок, порядок у сфері цінностей, порядок правди і добра. У ситуації пустки в області цінностей, коли у моральній сфері панує хаос та сум’яття – свобода вмирає, людина з вільної робиться рабом – рабом інстинктів, пристрасті і псевдоцінностей».
Що ж, святий Папа мав рацію, бо сьогодні щораз упевненіше почуваються ті, що вміло грають на інстинктах та упередженнях, а відтак відбирають у людей їхню автентичну свободу. На жаль, сьогодні у різних країнах і контекстах політики часто грають на нашому древньому інстинктові страху, який провокує лише три реакції, що дісталися нам від пращурів, – Тікай! Нападай! Замри! І в цій матриці інстинктів існують цілі середовища. Звичайно ж, ми навчилися обрамлювати поведінку, базовану на інстинктах, в раціональні аргументи, але якщо придивитися ближче, то часто наша реакція не надто відрізняється від реакції ящірки.
Який вихід? Подивитися глибше. В суть. В те, як бачить людину Бог. Він наділив не лише інстинктами, але свободою. Дав Свій Образ і Подобу. Це може виглядати на гарну філософську теорію, але при застосуванні до нашого життя перемінює його. Якщо жити гідністю улюблених дітей Божих, усе стає на свої місця.
− Свобода – важка ноша, а тому завжди існуватиме спокуса обмежити її – в надії тим самим гарантувати безпеку. Культури, власне, й різняться по тому, як вони справляються з гріховністю, яка супроводжує свободу. Тому Іван Павло ІІ, закликаючи до свободи, говорив водночас про «ризик свободи» (Ecclesia in Europa, 2003). Бо завжди існуватиме ризик досягти доброї і правильної мети, вдаючись до негідних засобів. Щоб отримати свободу, треба позбутися страху
− Іван Павло ІІ: «Щоб близьке уже нове тисячоліття побачило новий розквіт людського духу на ґрунті автентичної культури свободи, чоловіки і жінки мають навчитися долати страх» (с. 13).
− Забезпечити повноцінний розвиток духу можна лише тоді, коли здолати страх. А це можливо лише в умовах свободи, поєднаною з відповідальністю. Свобода є необхідною, але не достатньою умовою людського розвитку. Щоб людина могла зростати у свободі, вона має щодня робити моральний вибір на користь добра, оскільки, за Іваном Павлом ІІ, «людина – це суб’єкт моралі».
Однак це не позбування страху заради свободи «від», а радше свободи «для»
− Ще донедавна чимало людей вважало, що в добу науки, модерності та демократії Бог не потрібен. Однак тріщини, які пішли сьогодні у твердині лібералізму, засвідчили, що демократія без Бога як ціннісної, принципової її основи неминуче занепадає. Тому цінності і принципи, а не ідеології, є вічними, і до них треба повертатись, якщо ідеології заходять у глухий кут.
Примирення
Тиждень тому у Львові і Києві відбулися похоронні служби та заходи, українські греко-католики, римо-католики, православні різних гілок, юдеї та мусульмани, невіруючі та неукраїнці хоронили Блаженнішого Любомира Гузара, кардинала Католицької Церкви, главу (2001– 2011) Української Греко-Католицької Церкви. Якщо ви не мали змоги дивитися онлайн, гляньте у записі на перебіг цього торжественного похорону, на черги сотень тисяч людей, які вдень і вночі приходили віддати шану сліпому старцеві, який своїм життям нас усіх об’єднав. В час, коли Янукович стяжав владу, намагаючись стати українським Путіним, і за ним слідували українські еліти, владика Любомир владу віддав. Його зречення стало шоком, одкровенням і уроком. Журналісти проводжали його з пресконференції оваціями, стоячи. До речі, і під час похорону лунали у Львові і в Києві ті довгі та щирі оплески.
Згадую це не тому, що все ще перебуваю під враженням від похорону свого Наставника і духовного Батька, але ще й тому, що його роль у примиренні була ключовою, а червень–липень є тими місяцями, коли українсько-польські рани болять і фантомні болі знову дають про себе знати.
Саме Любомир Гузар під час візиту до України святого Папи Івана Павла ІІ у присутності мільйонного зібрання вірних, коли були беатифіковані наші мученики ХХ століття, сказав: «Може видатись дивним, незрозумілим і невластивим, що власне в цей момент, коли Українська Греко-Католицька Церква зазнає такої великої слави, ми також визнаємо, що в минулій історії нашої Церкви були також темні та духовно трагічні миті. Так сталося, що деякі сини і дочки Української Греко-Католицької Церкви чинили зло – на жаль, свідоме і добровільне – своїм ближнім з власного народу та інших народів. У Твоїй присутності, Святіший Отче, і від імені Української Греко-Католицької Церкви хочу за всіх них попросити прощення в Бога, Творця і Отця нас усіх, а також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, в якийсь спосіб скривдили. Щоб на нас не тяжіло страшне минуле і не отруювало наше життя, охоче пробачаємо тим, хто в якийсь спосіб скривдив нас. Ми переконані, що в дусі взаємного прощення можемо спокійно приступити до спільної з Тобою відправи Євхаристії з усвідомленнями, що таким чином зі щирою і міцною надією вступаємо в нове і краще тисячоліття». Даймо собі відповідь на питання, чи хочемо надалі боротись між собою, чи шукати порозуміння, в тому числі встановлення фактів з нашої драматичної історії, та примирення між поляками і українцями, в дусі: «Не питаймо, що Господь зробив для мене, а радше, що я зробив для Ісуса Христа». Станьмо в дусі правди і запитаймо: «Чи є ми насправді учнями Христа?».
Ці слова він повторив через три роки під час зустрічі з молоддю в Лігниці: «…перед вами, дорога молоде, хочу заявити, що ми просимо вашого пробачення і ми готові пробачити все те, що було нам скоєно».
Ці висловлювання були співзвучні зі словами з повчання Івана Павла ІІ, виголошеного під час його прощі до України: «Нехай пробачення надане і отримане розіллється, як добродійний бальзам, у кожному серці». У Львові понтифік сказав: «Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті всі будуть готові поставити вище те, що єднає, а не те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, оперте на взаємоповазі, на братерській спільності й співпраці, на автентичній солідарності».
Саме Блаженніший Любомир разом із кардиналом Мар’яном Яворським розпочали традицію спільної молитви за Січових стрільців та Львівських орлят, котрі у 1918 році гинули в боях по обидва боки барикад. Цвинтар, який десятиліттями ділив, став об’єднувати.
На плечі цих титанів зуміли стати теперішній глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук та голова Конференції єпископів Польщі Юзеф Міхалік, що в спільній декларації до 70 роковин Волинської трагедії зазначили «Як глава Греко-Католицької Церкви хочу повторити ці слова й сьогодні та попросити пробачення у братів-поляків за злочини, скоєні в 1943 році. В ім’я правди вважаємо, що прощення і прохання про вибачення вимагає позиція тих поляків, які чинили зло українцям і відповідали насиллям на насилля. Як голова Єпископату Польщі прошу у братів-українців пробачення».
Бачимо, що основні слова прощення і примирення між нашими Церквами і народами сказано, зараз перед нами завдання не забувати цих слів, а віддано і послідовно втілювати їх у життя. Зараз, коли через зовнішні і внутрішні обставини стосунки між деякими українськими і польськими колами доволі напружені і не бракує взаємних звинувачень та гострих заяв, маємо постійно повертатися до цих слів і брати приклад з цих людей, що Любили Мир.
Іван Павло ІІ, котрий українсько-польське поєднання трактував як один із найбільших викликів свого понтифікату, напередодні 60-ої річниці Волинської трагедії у посланні до кардиналів Юзефа Ґлемпа, Мар’яна Яворського та Любомира Гузара, вкотре писав, що «якщо Бог пробачив нам у Христі, то треба, щоб вірячи вміли пробачати один одному взаємно нанесені кривди і просити про вибачення власних помилок».
Так, є багато незагоєних ран і гарячих голів, що готові кидатися в бій, є зовнішні обставини, але є основа, фундамент, який не дасть нам захитатися і скотитися дорогою взаємних звинувачень і непрощення – Господь уже нам пробачив.
Під час похоронних служб УГКЦ проголосила Любомира Гузара молільником за мир в Україні, пропоную також так неофіційно проголосити його разом зі святим Папою Іваном Павлом ІІ нашим заступником в утвердженні українсько-польського порозуміння.
Слова сказані, жести відчитані, треба просто діяти.
Владика Борис Ґудзяк
