Читаючи в часописах, зокрема в журналі «Патріярхат», повідомлення і коментарі про події в церковному житті України та української діяспори, снуються в моїй голові думки про те, як це добре було б, коли б усі християни України (та української діяспори) «потягли в один гуж», об’єднались довкруги одного патріярха однієї Київської Церкви, і то без прикметників: православна, католицька, але з одним тільки означенням: рівноправного члена Вселенської Церкви і в молитовному єднанні з усіма Помісними Церквами світу.
Виглядає це на сон, на марення не зовсім нормальної людини, яка не бачить реальної дійсности, а задивлена в щось безмежно далеке, утопійне, яке, може, ніколи й не здійсниться! Ще 6-7 років тому таким маренням вважало дуже багато з нас надію на створення незалежної української держави. Багато з нас тепер (останньо о. д-р Ігор Мончак у статті «Чи відбудеться собор УКЦ у 400-річчя Берестейського договору», «Патріярхат», ч. 12 (300) грудень 1995 р. вважає, що осягнення незалежносте в 1991 році — це дійсно Боже чудо:
«Господь чудесне кілька років тому звільнив цей терен від атеїстичних репресій» (о. Мончак). (Це стверджував, наголошував і підкреслював неодноразово журнал «Патріярхат» перед тим, як була друкована згадана стаття о. І. Мончака — Редакція). Сталось чудо, яке припускали тільки одиниці, загал же (як духовних осіб, так і мирян) у це не вірив. Не вірив, що наші наполегливі молитви «дай їй волю» Бог у слушний час вислухає. Бо, здається, ми так пересякнуті матеріялістичною реальністю та ідеологією, що в нашому світогляді на Божу інтервенцію вже немає місця. Начебто чуда могли діятись у часи Христа, але не тепер! Але чому ж Бог не міг би створити ще одного чуда?
Воз’єднання усіх галузей однієї колись Київської Церкви в одній Церкві — це задушевна мрія усіх дійсно віруючих християн України та діяспори. «Один Господь, одна віра, одне хрещення» — стверджує ап. Павло в посланні до ефесян. «Чи Христос розділився?»— питає св. апостол Павло у своєму першому посланні до коринтян (корінф’ян). Об’єднаною, однією була наша Церква до 1596 року, коли почалось її розбиття, що завершилось 1620 року, коли під тиском козаків гетьмана Петра Сагайдачного єрусалимський патріярх Теофан (Феофан) висвятив конкуренційну ієрархію Київської Церкви. І хоч кращі сини українського народу — згадати б тільки Петра Могилу, Йосифа Веньямина Рутського, Андрея Шептицького — наполегливо намагались привернути єдність, то не з релігійно-церковних, а чисто політичних причин (внутрішніх та зовнішніх) це досі не вдалось.
З обережною цікавістю слідкуємо за повідомленнями про переговори між УАПЦ та УПЦ (московського патріярхату) з одного боку, і про спроби порозуміння між УПЦ (Київського патріярхату) митр. Філарета з УГКЦ. Українські православні Церкви в Канаді та США зв’язались з Константинопольським патріярхом; подібного зв’язку шукають православні Церкви в Україні. Відбулась візита деяких наших священиків (включно з владикою Ісидором) у вселенського патріярха Вартоломея І, здійснилась зустріч Студійної групи Київської Церкви (включно з владиками Максимом та Василієм) з тим же патріярхом у Римі. Владика Всеволод є в постійному контакті з проводом УГКЦ. Все це перші ластівки того, що час об’єднання наших Церков наближається. Але історія вчить нас, що наші сусіди (як північно-східні, так і західні) ставилися до українського об’єднання завжди ворожо. Вони кластимуть ще не одні колоди під наші ноги. Але найгіршим може бути те, що вони до боротьби проти нашого об’єднання можуть запрягти наших таки, незрячих фанатиків, які, прикриваючись крилатими фразами, намагатимуться ввести нас, як колись митрополит Ґедеон Святополк Четвертинський, під «одновірного» русского (московського) патріярха або влитись повністю у Римську Церкву. Чи ми дозріємо до тієї міри, щоб одностайно протиставитись їм?
Думаю, що сьогодні між віруючими українцями як католиками, так і провославними, немає вже найменшого сумніву, що наша ненависть до уніятів (католиків) — це витвір московської пропаганди, а наша ворожнеча й недовір’я до православних («схизматиків») — це польська інтрига. Практично кажучи, немає між нами жодної різниці в вірі. Є певні обрядові, тобто зверхні, різниці, але вони мусять бути, бо вони витворились у часі, вони теж витворились у просторі. Тяжко припускати, щоб на цілій великій українській території все було зовсім одностайне! А якщо включити до того ж ще й нашу діяспору, то однообразність є недосяжна! Адже ж і на терені однієї парафії, у якій служить кілька священиків, ми бачимо різні — більші чи менші — розбіжності. Остаточно, в одній об’єднаній Церкві єпископські синоди зможуть до великої міри узгіднити обряди й виелімінувати ті нашарування (як латинські, так і московські), які незгідні з духом нашого києво-візантійского обряду. Так отже ні віра, ні обрядові різниці не є й не можуть бути перешкодою до нашого об’єднання.
Найбільшою перешкодою до об’єднання не тільки нашої Київської Церкви, але й усіх Православних Церков, є папський примат (властиво його римська інтерпретація), тобто справа церковної організації, яку потрібно відділити як від віри, так і від обряду. Першенство Римського архиєрея не оспорювано аж до 861 року, тобто до часу константинопольського патріярха Фотія. Тяжко бо говорити про закиди патріярха Акакія (на переломі V і VІ століть) чи цісаря Іраклія(в кінці VІІ століття), бо їх обох осудили вселенські собори як єретиків.
Перемога над іконоборцями на VІІ вселенському соборі (787 р.) — це тріюмф православ’я і тріюмф церковної єдности. З цієї нагоди установлено в цілій Вселенській Церкві неділю православ’я (перша неділя Великого Посту), тобто правильного славлення Бога через почитання ікон (тобто, ця неділя не має нічого спільного з сьогоднішнім загальним розумінням слова «православ’я»), Патріярх Фотій проголосив константинопольського патріярха (тобто себе) головою Вселенської Церкви (861 p.), бо, між іншим, уважав Римську Церкву (і папу) єретичною, бо вона додала до Нікейського символу віри слів «і Сина» (Філіокве). До речі, хоч Римська Церква далі вживає Філіокве, то в наших римських служебниках слова «і Сина» є в дужках, тобто їх не мусимо говорити, а останньо, під час візити патріярха Вартоломея І в Римі Папа Іван-Павло II з ним спільно відмовляли символ віри і то без Філіокве, тобто й Римська Церква не настоює на цій «єресі». Остаточний поділ Христової Церкви стався щойно за патріярха Керуларія (1054 p.). Відновлення єдности на Ліонському (1274 р.) чи на Флорентійскому соборі (1439 р.) були коротко тривалими. Собор Римської Церкви у Тренті (1545-1563) завів у ній сильний централізм та уніформізм та дав початок науки про папську непомильність (екс катедра), яку остаточно проголошено як догму на I-му Ватиканському соборі Римської Церкви в 1870 р. (східня православна теологія признає непомильність тільки за вселенськими соборами).
Ісус Христос установив одну Церкву. Отці Нікейського собору (325 р.) устійнили символ віри, в якому говориться: «Вірую… в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву». Отже, Церква має бути одна й соборна. Слово «соборна», сьогодні ми б сказали: збірна, загальна — це переклад грецького слова «католікос», що властиво означає універсальний, вселенський. Словник чужомовних слів Ізюмова (Харків-Київ, 1932) подає таке значення слова «універсальний»: всесвітній, всебічний, загальний, отже всеосяжний, вселенський. Значить, Церква має бути одна, вселенська, всеобіймаюча. Одність Церкви найкраще виявляється у тому, що є один голова цієї Церкви — Христос, її основник, та апостол Петро, якому Христос доручив пасти його вівці, а після Петра його наслідники, єпископи Рима, з чим погоджувалась уся Католицька (Вселенська) і Православна Церква до 861 року, а саме що римський єпископ (папа) є першим між усіма єпископами (патріярхами) Вселенської Церкви (про що згадано вище).
З поділом однієї Церкви 1054 року на Західню (пізніше названу Католицькою) і Східню (пізніше названу Православною), голови обох Церков — Римський папа і Константинопольський патріярх (інші східні патріярхи від часу поширення ісляму в VІІ столітті втратили своє значення) — стали вважати себе Вселенськими Архиєреями. Римська Церква, захищена східніми християнами перед нападами ісляму, а згодом турків, мала змогу свобідніше розвиватись, так що зросла в силу та навіть перебрала на себе світську владу. Папа був не тільки головою Римської Церкви, але став і абсолютним володарем папської держави. Реформаційні рухи ХVІ століття (головно Мартина Лютера) примусили Римську Церкву зробити певні реформи, але водночас скріпили владу та повновласті римського архиєрея. У ті часи поширилася ідея, що єдино в римській (католицькій) Церкві (і в римському обряді) можливе спасення. Усі інші християни — це єретики, схизматики. Ті Церкви, які, загрожені турецькою чи іншою навалою, шукали єдности з вселенською (Римською) Церквою, мусіли зусильно боротися за збереження своїх прав і проти впроваджування римських обрядових практик, що дуже добре бачимо на прикладі Київської Церкви після Берестейського договору.
Вселенська Церква і Римська Церква стали тотожніми поняттями. І в цьому, власне, є причина, що до поєднання Церков є такий тяжкий шлях, хоч обопільні клятви, кинені кардиналом Гумбертом і патріярхом Керуларієм 1054 року, зняли папа Павло VІ і патріярх Атеноґорас ще 1964 року. Бо в дійсності Вселенська Церква — це не тільки Римська Церква, але й усі Церкви (Українська Греко-католицька, Мелхітська, Вірменська та інші), які визнають римського архиєрея головою Вселенської Церкви. Але римський архиєрей є не тільки головою Вселенської Церкви, він теж є головою великої, чисельно найсильнішої, Римської Церкви. Папа рядить при допомозі кардиналів Римської Церкви (такий є офіційний титул усіх кардиналів, тому для єпископів Східніх Церков цей титул взагалі не підходить, ним ми не маємо чого хвалитись, порівняй: «Маємо кардинала!»), які є головами різних конгрегацій Римської Церкви. У Вселенській Церкві досі немає жодного юридичного тіла (крім папи), яке б кермувало дією усієї Вселенської Церкви, натомість Вселенською Церквою рядить курія Помісної Римської Церкви. Не дивно, що багато рішень цієї курії кривдять інші Помісні Церкви Вселенської Церкви, бо ж вони мають на увазі в першу чергу добро Римської Церкви. Вселенскість Христової Церкви — це не домінація однієї Помісної Церкви над іншими! Ніхто не противиться типові організації Римської Церкви: це внутрішня справа самої Римської Церкви (так довго, як довго вона не суперечить Христовій науці). Те, що голова Римської Церкви є водночас Вселенським архиєреєм, не означає, що Римська Церква є краща, ніж інші.
Концепцію Вселенської Церкви треба довести до первісного її розуміння. Управа величезної Вселенської Церкви мусить бути в руках вселенських, всеобіймаючих, в яких не було б переваги жодної помісної Церкви над іншими, а не в руках управи якоїсь однієї Помісної Церкви. Кожна Помісна Церква має широкі права самоврядування, головно в ділянці організації, дисципліни та обрядів, але справи, що відносяться до суттєвих справ, як ось віри, що є спільною для усіх Помісних Церков, членів Вселенської Церкви, мусить бути в руках спільних: синоду вселенських єпископів та вселенських соборів. Устрявання одних Помісних Церков в організацію, дисципліну та обрядові справи інших Помісних Церков — Посестр повинно бути недопускальне. Всякі суперечки між Помісними Церквами, в першу чергу територіяльні і юридичні, повинна для загального добра в дусі братолюбія вирішувати управа Вселенської Церкви. Така організація проводу Вселенської Церкви, мені здається, не викличе великих заперечень з боку Помісних Церков (за винятком, мабуть, Римської). Тоді не треба буде двох церковних кодексів: одного для західніх, а другого для східніх Церков, а буде один вселенський, а кожна Помісна Церква виготовить свій питомий кодекс у справах, що відносяться до її компетенції. Тоді здійсняться слова нашого Спасителя: «Щоб усі були одно».
д-р Юрій-Мирослав Левицький,
Монтреаль, Канада
