Грецький поет-трагік Агатон (V століття перед Христом) і цитує його слова Арістотель у славнім творі «Нікомахейська Етика», каже, що і Бог не може зробити неіснуючим те, що сталося в минулому. То не богохульство, наче б Бог не був всемогутнім. Для кращого прикладу для неможливости існування противоріччя (нісенітниці) філософи подають неможливість створення квадратного колеса, але вислів Агатона зупиняє історика і тих, що в історика хотять вчитись щось у історії, якщо хочемо чогось в неї вчитися, бо наткнемося зразу на вислів Бальзака, французького письменника, який скептично і цинічно казав: історія нас вчить, що історія нас нічого не вчить… Вислови, приповідки, епіграми мають свою мудрість і нераз нелегку логіку і не все легко зрозуміти їх практичним людям. В історії таки вчимося, і треба нам в неї вчитись. Її факти-події сталися, були, мали якесь значення і тому стали історичними і, з Франком кажучи, «відстатися» не можуть, викидати їх з історії, нехтувати ними — було б нісенітницею.
На те хронікарі та історики нам історію списують та її пояснюють. То не прості списки чи описи фактів людського життя — дрібних, щоденних чи великих, всенародніх, то описи історичних подій, які єдино цей прикметник «історичний» мають. Бо подій у житті поодиноких людей і народів є більше, ніж піску на березі моря, але не всі вони є історичні, тобто такі, що належать до минулого і для опису. Мудрий грек створив слово «історія», яким хотів вказати тільки на факти з минулого, що сталися, і про них окремо розказано, їх описано, вишукано, визнано і досліджено. Багато напевно в житті Ізраїля людей в часі його кочовничого і осілого життя губили своїх ослиць на паші, але коли Савло згубив своїх ослиць, це довело до того, що він став помазаним на першого царя в Ізраїлі. Події мають свої значення і тим, серед великого числа подібних їм, вони стають історичними, бо рішають долі людей і народів. Самі факти не говорять про себе, як ми часто повторяємо, але історик нам на них вказує, описує, пояснює, поглиблює їхнє значення, вплив на життя тощо. Тому людина має історію, тварини її не мають, бо хоч і мають пам’ять, не вміють і не можуть нею нічого передати нащадкам. їм, зрештою, історія непотрібна, для їхнього життя вистачає їм вроджений інстинкт, виявлений чи набутий індивідуальний досвід і окремі прикмети, які помагають їм у різних потребах. Вони і не можуть творити науки, як це є в нас, людей, тому ми могли б теж зватись «історичними істотами». І це має величезне значення, бо в тій нашій історії до нас говорив сам Бог, в тій історії і прийшов до нас своїм воплоченням.
До чого те все? Кожний нарід, а навіть кожна особа має свій «історичний календар» і в ньому списані історичні події життя. Кожний з нас міг би такий свій власний — особистий календар зладити. Події, що те життя «творили», ним кермувалися, оставались в різних формах як своєрідна спадщина для наслідників. Нема майже року, щоб усе людство не відзначувало якусь подію з минулого, часто з думкою: минулому на славу, а сучасному на пересторогу… Кожний нарід має свій історичний календар, і варто його деколи переглядати. Бідні то народи, яких той календар короткий, мало їм відомий, його події призабуті, їхні полиці лиш з кількома томами підручників чи томів написаної історії, їхні музеї малі й бідні, їхні історичні ювілеї незамітні або нечисленні, їхні герої нікому невідомі…
Ми, український нарід, багатий на історичні події, тим самим і на ювілеї і, можливо, ми єдині, що складаємо пильно наші «історичні календарі». Сьогодні в Україні є дуже популярні календарі і календарики, що мають списані хронологічно різні наші історичні події, дати, згадки про великих осіб нашого минулого. Це знак, що ми спрагнені пізнати наше минуле, потребуємо його, і Шевченко не забув це вставити у своїм Посланії «І мертвим, і живим, і ненародженим…»:
Придивіться, лишень, добре,
Прочитайте знову Тую славу…
Все розберіть… та й спитайте
Тоді себе: що ми?
Чиї сини? Яких батьків,
Ким? Защо закуті?..
То є, здається мені, значення перегляду для кожного члена народу чи Церкви свого історичного календаря, відзначування історичних Ювілеїв.
Ми багаті на ювілеї, бо наша історія багата на переломові події, події криз, занепадів, руїн, неволі, твердої праці і боротьби за волю і самобутність. Так було в нашій минувшині як Нації і Церкви. Наша історія велика і цікава не тільки для нас самих, але й для других народів і чужоземних дослідників. Цікава вона зокрема тим, що в нашім Битії (нашу історію називаємо часто «Книга Битія українського народу» — назву взято зі св. Письма під впливом першого нашого історика літописця Нестора) різні вороги намагались нашу історію калічити, креслити, в різний спосіб підшивати, викривлювати, а навіть про її початки писати так, що ми радше є одним з російських чи польських племен і звідти появились назви «полудневі губернії», «Малоросія», «Малопольська», «Креси Всходнє» а навіть «хахландія»…
Перед нашими істориками лежить велетенська, майже сизифова робота, щоб тії недоречності виправити, доказати правду і науково її закріпити. Наше молоде покоління на еміграції, читаючи чужинецькі енциклопедії, часто із здивуванням питає, чому в таких авторитетних творах пишуться речі, про які ми зовсім інакше їм розказуємо і їх виховуємо: наш початок — то теж початок Росії-Московії, наші визвольні війни — то бунти і ребелії проти королів чи царів, чужі володарі — наші володарі, угоди з ворожими нам царями — то вічні злуки наших душ і тіл з ними як нашими батюшками і тим подібне. То завдання і праця направи для істориків, яка стане успішною в умовах нашої державности і свобідної науки.
Такою великою і вагомою церковною історичною нашою подією є і подія так зв. Унії нашої Церкви з Вселенською (не кажім з Римом), у якій ми прийняли наше християнство і від якої відлучились, навіть самі не знаємо, коли! Немає дати! Юридично з повним підданством належали ми до Царгороду, потім попали ми під московського патріярха, який і досі називає наш поворот до Вселенської Церкви як зраду, відступство, злуку з єретиками, запроданість. Кого? Від кого? Яким чином? То подія в очах християнського світу велика і важна, великого контроверсійного значення в своїм часі і вже чотири століття по сьогодні, навіть на політичному полі! То подія Берестейської злуки України і Білорусії (за виїмком трьох єпархій — Львівської, Перемишльської і Закарпатської, які прилучились до самої Берестейської Унії-злуки пізніше — тому нема три унії і три ювілеї, а один!) з Вселенською Церквою в 1595 році.
Сталось це під впливом гірких століть і переживань нашої Церкви, які цю злуку попередили, а згодом і трагічних, що по ній слідували, а в наші часи, коли різні опінії стараються значення цієї злуки применшити, понизити і навіть знеславити (і роблять це чомусь чужинці!), ця злука опинилась перед осудженням як перешкода до різних діялогів чи і непридатною як зразок для наших часів. Цікавий випадок, коли історична подія (якої не можна заперечити чи викреслити з історії) говорить мовою, яку вкладають в її уста її творці і згодом історики, і ця мова є чужою і незрозумілою для сучасників і свідків чотирьох століть її існування. А була це справді велика подія і великий крок наших єпископів, і треба нам це в цім 400-літнім ювілеї пізнати та правильно оцінити. То є завдання такого відзначування ювілею: зробити іспит з чотириста років існування цієї злуки, поглянути на її овочі, на її працю і те, що дала вона душам і народові в нелегких часах свого існування. Переглянути і невдачі, і негативи, які все трапляються, коли хтось діє в історії, а не піддається її розхитаним хвилям.
Як ми знаємо історію нашої Церкви і нашого християнства? Що знаємо і про цю велику і контроверсійну подію повороту нашого народу до вселенської єдности? Про відповідь не питаймо сьогоднішніх екуменістів-русофілів, а шукаймо її в листах наших Владик ще пару років перед тією пам’ятною датою. Хоч би лист наших єпископів до папи на Соборі в Белзі 1590 року. Про це написано чимало творів досі, хоч не всі вони доступні для звичайного читача. Першу велику і цінну історію унії написав перемишльський єпископ Юліян Пелеш у 1873 р. по німецькому. Твір науковий і досі авторитетний. Другий поважний і науковий твір про унію написав об’єктивно польський єпископ Едвард Ліковський в 1896 р. і переклад на українську мову появився в 1916 р. а потім є ряд артикулів, статтей більшого чи меншого формату та окремих глав у творах історії України або української літератури таких поважних науковців-істориків: Возняка, Грушевського, Єфремова, Іщака, Костомарова, Крип’якевича, Куліша, Лужницького, Мончака, Паславського, Соловія, Великого, Франка, Федорова, Хоми, Чижевського, Чубатого, Щурата, Блажейовського і останньо — Патріярха Йосифа та ін. Оцінки унії в них є різні — позитивні і негативні, але всі вони майже недоступні для звичайного читача, хіба у великих бібліотеках. Дуже багато теж є різних принагідних статтей в газетах і журналах. Чимало є праць в чужих мовах (між ними в англійській мові Оскар-Галецького). Пересічний читач з них скористати не може, і треба б ювілей використати, щоб про унію появилось кілька науково-популярних творів про її історію.
Чимало наших і чужинецьких творів насвітлює унію на свій лад, противники католицької Церкви впрост осуджують її. Найгострішу оцінку дають їй російські історики й публіцисти. Ось з найновіших оцінок: «Дві події в історії Русской Православной Церкви (!) знаменують собою кінець ХVI ст. Перша — радісна — встановлення на Русі патріярхату в 1589 р. Друга — пресумна. То т. зв. Берестейско-литовська унія 1596 року то є «воссоєдіненіє» західніх єпархій Русі (Росії?) з католицьким Римом». «Хто читає, нехай розуміє!» (Мт. 24, 15)…
Серед усіх тих творів — більших чи менших — і не про всіх авторів згадано, — своїх і чужих, — в часі цього ювілею матиме окреме значення твір, що його видав у часі цього ювілею Український Католицький Університет у Римі, а написав його в часі своєї гіркої недолі каторжника Блаженніший Патріярх Йосиф. То його історія нашої Церкви, в якій окреме місце має історія унії. Твір називається «Історія Вселенської Церкви в Україні», том IV, яким почалось це видання саме в часі ювілею, а згодом появляться інші томи у звичайному порядку. Твір писаний Блаженнішим у часі т. зв. «шарашки», а потім із зібраного матеріялу-конспекту в часі заслання, сконфіскувало його КҐБ, зберігався у судових актах («деле») і тепер вийшов на волю… Деякі частини цього твору можна читати для людей впрост на ювілейних зборах, концертах чи зібраннях про унію. Твір легко написаний не на основі джерел, а на основі літератури, яку дали Блаженнішому можливість вживати у московській бібліотеці для написання історії нашої Церкви в цілях унормалізувати коеґзистенцію Радянського Союзу з Ватиканом, а Блаженніший скористав, щоб у часі тієї своєї «шарашки» зладити повний твір історії, який (і не думав він про те!) придався нам п’ятдесят років пізніше як будуюча лектура про нашу Церкву і унію!..
Ювілей є нагодою, щоб цю подію пізнати й переосмислити в різний спосіб. Особисто кожний може щось прочитати в наших газетах і місцевих бібліотеках, і треба б такі твори набути. Але таких цікавих багато не буде. Найкраще й найуспішніше можна пізнати тую подію нашого минулого з публічних лекцій, відчитів і конференцій, які повинні наші миряни в часі цього ювілейного року зорганізувати, зокрема тому, щоб пізнати її справжню для нас вартість і чому саме стільки наклепів і осуджувань паде на цю подію зі сторони наших противників. Без сердитости, вживаючи аргументу славного англійского письменника і конвертита Ґ. Честертона, скажу: про жах і шкоди, які приніс нам марксизм-більшовизм зі своїм атеїзмом, ніхто не спішиться так завзято і пильно і з такою заїлістю писати як про унію, а вона все таки принесла нам стільки добра в збереженні нашого духа в боротьбі за нашу ідентичність, церковну самобутність і наше національне життя в Христі. І чого тій унії тільки не закидується нашими противниками, і як тільки, навіть жорстоко, її викорінювалося (недавно на наших очах!), скільки жертв вона зложила за Христову правду. Справді стає незрозумілим питання, чому деякі наші сусіди так ненавидять цю унію і так щиро бажали б викреслити її з нашої історії (вони кажуть — своєї!). Чому? Якби назбирати відповідні цитати, моторошно стало б. Слово «уніят» стало образливим словом навіть у Шевченка, хоч він має страшні слова і про іншу «унію» в Переяславі в 1654 році і її творця Богдана, «нерозумного сина» і ювілей тієї «унії» недавно так одним хором ми мусіли прославляти…
Скористаймо з ювілею 400-ліття нашої злуки з Вселенською Церквою зі збереженням і волею нашої помісности, самоуправи з Петром-скалою та ідентичности серед помісних Церков християнського світу. Зробім це зорганізовано. То нагода для мирян проявити свою любов до нашої Церкви і до правди. А правда важко терпить, коли її безневинно переслідують і єдиного хоче за словами Тертуліяна, щоб її пізнати! Організатори цього ювілею просять усіх єдиного — щоб бути людьми доброї волі і хотіти пізнати, чому в нашому народі сталося це позитивне явище — бажання єдности в Христовій Церкві. Коли шукалося доріг до рятунку нашої Церкви і народу зі свого занепаду, наші провідні люди (і в тому князь Острозький) були готові шукати порятунку і в протестантів, і кальвіністів. А найшли той рятунок у повороті до древньої єдности, своєї духовости, Літургії, церковного ладу і традицій. Зробили це при помочі зближення до Заходу і вселенської єдности, не в ізоляції від нього, (а в стилі наших перших князів християн!), щоб втекти від «схристиянізованого татарського царства» (слова не мої, а Бердяєва!) і зберегти свою ідентичність, бо, як каже сучасний молодий наш історик в Україні Іван Паславський, «Варшава завжди намагалася латинізувати Україну, а Москва — нав’язати їй своє православіє чи точніше «візантійсько-московський обряд», як назвав його Василь Стус (3 недавнього твору І. Паславського «Між Сходом і Заходом», ст. 39, який також варто б використати для популярних читань з нагоди відзначування ювілею унії»),
Відзначім Ювілей 400-ліття Берестейської Унії з тією ціллю: пізнати ту велику і вагому для нашого народу історичну подію, яку не викреслить ніхто враз з її овочами в нашій історії. Зацитую слова нашого молодого Владики Василя Медвіта, ЧСВВ: «За провідну думку, ідею наших святкувань ми хочемо взяти слова Святішого Отця, які він колись написав до Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого, а пізніше повторив це до Блаженнішого Мирослава-Івана, що наша Церква має тисячолітню історію, традицію, як і все християнство України. Колись Святіший Отець виразно сказав, що ми є православні у вірі і католики в любові. Хотілось, щоб ці слова Св. Отця стали провідною думкою наших святкувань. Ми є православні у вірі тому, що наша віра сягає корінням тисячоліття хрещення, а католиками в любові, бо ми є у любові пов’язані з цілою Вселенською Церквою».
Так воно є! Церква є, за словами св. Ігнатія Антіохійського, замученого в Римі на початку другого століття, «Союзом Любови»! Зорганізуймо в тому дусі цей Ювілей Унії, який має те значення, хоч ми самі могли в історії нераз інакше це бачити чи розуміти під різними впливами. Зробім це — миряни спільно з нашими душпастирями і владиками, про помочі науковців, які поможуть доповідями, рефератами чи лекціями про цю подію. Використаймо згаданий вище твір Блаженнішого Йосифа.
Деякі наші поселення вже кілька місяців мають готовий плян такого відзначення цього ювілею і приступили до його реалізації. Таким є наше поселення в Польщі з Владикою Мартиняком! Є інші, що ще вагаються, радяться, бояться, щоб «не дразнити» православних (і так поступаючи, можемо радше їх образити, коли йдеться про наших братів!) і тому зовсім ювілею не будуть відзначувати… Даймо перед світом про подію злуки нашого народу з Вселенською Церквою в 1595 році нашими святкуваннями правдиву і щиру оцінку та вияв вдячности творцям цієї злуки, яка так багато пережила і натерпілась за Христову Правду за тих чотириста років!
о. І. Музичка
