Під час поїздки в Україну в серпні 1991 р. я вирішив відшукати свої «коріння» і поїхав до містечка Комарна (біля Самбора у Львівській області), де колись жив і працював мій дід по маминій стороні, о. Володимир Петрик. З дуже великою приємністю довідався, що там його ще пам’ятають по 60-и роках: могила його втримана в порядку, церква св. Михаїла (яку він збудував) має меморіяльну дошку по нім, навіть є вулиця, яка називається «вул. о. В. Петрика» в його честь! Я теж зустрів декілька старших людей, які ще пам’ятають мого діда особисто.
Очевидно, мені було дуже приємно це все побачити — бо я про це й не знав і не сподівався. Одначе, моя приємність була досить помішана із жалем та турботою, коли я почав слухати історій, що з цією церквою діялось останніми роками.
Виглядає, що ця церква, як і сотні інших церков у Галичині, сьогодні стала «кісткою незгоди» поміж нашими віровизнаннями. В підсовєтських роках вона була замкнена, а тоді, в 1988 році, її відчинили й відновили, але вона стала «русска православна» (РПЦ) церква, яку потім переіменували на «українську православну» (УПЦ). Тоді виник конфлікт: її хотіли перебрати і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) і Українська Католицька Церква (УКЦ) — будь-що-будь мій дід був греко-католицьким священиком і Церква до 1946 року була українська католицька. Але тепер виникла за це велика «буча»; в один час католики її фізично окупували і в ній сиділи, а автокефальні закликали міліцію і їх насилу видворили…
Чи на це мій дід цю церкву будував?
Дід був завжди щирий, відданий українець-патріот, «екуменічний», як тепер називають, а колись називали його «соборником». За це, що він братався із нашими православними братами, його малощо не екскомунікували і лиш інтервенція митрополита Андрея Шептицького — нашого найбільшого «соборника» — його врятувала. Покійний мій дідусь десь сьогодні обертається у гробі, коли чує, що там в його церкві чиниться…
Найважніше, що вірні обох сторін (і УАПЦ і УКЦ в Комарні) — це щирі, патріотичні українці. І одні, і другі є «синьо-жовті»: скрізь прапори, скрізь могили за поляглих героїв, скрізь «Слава Україні!». Але одні других в ложці води втопили б.
Я зустрінув одну дуже привітну жінку-католичку, яка мене всюди обводила по Комарні. Коли ми прийшли до церкви, то старались, щоб хтось відчинив нам її, щоб дістатись до середини. Пішли до дяка, до паламаря, всюди… ніхто «не має ключа». Вкінці ця жінка каже мені: «Знаєте що, я вас тут залишу і піду собі геть, бо зі мною вас ніколи до церкви не пустять — бояться, що і я туди ввійду…». І справді, як лиш вона відійшла, ключ «знайшовся» за півхвилини і мене дуже гостинно обводили по церкві.
Я тоді багато говорив і з однією, і з другою стороною і хотів їх погодити й якось «врозумити». Але це пропавша справа: обидві сторони такі заїлі, що й чути про ніщо не хотіли.
І це не поодинокий випадок. Я мав нагоду обсервувати таку поведінку в цілій Україні. Наприклад: в Києві не хочуть дати католикам-українцям ніякої церкви (хоч дали церкву католикам-латинникам). До Печерської Лаври забороняють вступ католицьким законницям. В свою чергу, католики так само вороже ставляться до православних.
Чому такий стан заіснував? Очевидно, існують на це історичні причини, які сягають ще до Берестейської Унії. Але в сьогоднішній день, коли обидві українські Церкви перейшли такі лихоліття, можна було б про все це забути, в екуменічному дусі Ватиканського Собору ІІ. Будь-що-будь, на Заході щораз то більше ці речі забуваються і навіть ми, українці в діяспорі, які колись також так само сварились між собою, якось вже навчились «екуменічно» жити. Але — це ще, на жаль, не сталось в Україні.
Думаю, що це не припадково. Коли в серпні минулого року провалилась «хунта» і українські націоналісти у Львові захопили архіви КПРС і КҐБ, то знайшли деякі дуже цікаві документи, а між ними й детальні інструкції агентам КГБ, як розсварювати католиків з православними…
Чи ж не ясно, чому в нас такі міжконфесійні міжусобиці? Чи не ясно, хто на цім користав?
Тепер, коли ми вже маємо докази, хто це все наколотив, чи не час нам — православним і католикам, усім щирим українцям — зійтись разом і жити, як пристало, по-християнському?
Діяспора має в цім зокрема велику відповідальність, бо, ніде правди діти, деякі наші ревні «супер-християни» таки дуже багато причинились до цього стану в Україні й накоїли чимало шкоди. Найвищий час нам, українцям в діяспорі, перестати мішатись в церковні справи в Україні й піддержувати лиш течії толерантности, вирозуміння, християнської любови до ближнього. На нас дивляться в Україні, нас наслідують. Даймо їм приклад справжного християнського підходу до справ. В цей спосіб ми зможемо найкраще допомогти нашому народові.
Любомир Онишкевич
