Папські енцикліки — це листи до ієрархів чи клиру, до всього Божого Люду або й усіх людей доброї волі і в тих листах Петрові наслідники подають науку про якусь одну чи більше проблем життя людей. То один із засобів навчання — проповіді Вселенського Архиєрея. Це прадавній спосіб від часів Апостолів, це вислів науки Церкви. Ця наука має свою тривку основу і свою постійну вартість, бо опирається вона на Євангелії і на церковнім Переданні, яке «завжди живе і животворче, є побудоване на основі, поставленій нашими Отцями у вірі, а зокрема на тім, що Апостоли передали Церкві в ім’я Ісуса Христа — основи, якої ніхто не може змінити». Це слова Папи Івана-Павла II з його вагомої Енцикліки, яка появилася в травні минулого року з назвою «Центезімус Аннус» — «Сотий Рік».
Появилась ця Енцикліка з нагоди сотої річниці від появи Енцикліки Лева XIII «Рерум Новарум», якою той папа започаткував в такий спосіб науку Церкви про соціяльні питання, тобто про проблеми і принципи соціяльної, політичної і економічної справедливости. XIX сторіччя — сторіччя по т.зв. «індустріяльній революції» — внесло на соціяльне і економічне поле цілковито нові переміни, які в різний спосіб торкнули і змінили життя людей, а головне робітників чи, як тоді почали звати — пролетаріяту, який почав зростати у велику численну економічну і політичну силу та зустрінув на полі економії теж майже нову силу — капітал, який у своїм рості почав творити несправедливості, а з ними нужду робітника і важкі кризи в житті. Церква устами Лева XIII (хоч початки її соціяльного вчення сягають початків XIX сторіччя) рушила відважно на рятунок і поміч усім відповідальним за суцільне і економічне життя, щоб тим «новим речам» (звідси назва Енцикліки «Рерум Новарум») дати оцінку, напрям, перестороги і науку на майбутність для XX сторіччя у світлі Христової Євангелії і християнської філософії, яку Церква створила століттями найкращими мислителями на базі Об’явлення враз із іншими здоровими людськими науками про людину.
Так почалась соціяльна наука Церкви, і за нею вже сто років. Зродилась ця наука рівночасно з появою комунізму, який за словами самого Маркса у його «Маніфесті» немов привид, почав блукати по Европі… У 1917 році запалив він криваву революцію руками Леніна, а згодом під звуки гучної пропаганди створив першу в світі і в історії соціялістичну державу робітників і селян. За сто років, з другої сторони, Церква своєю наукою не мовчала. Лев XIII осудив гостро комунізм, Пій XI назвав комунізм «звироднілою наукою» і в сорокову річницю Енцикліки Лева видав 1931 року ще окрему; Пій XII в п’ятдесяту річницю в 1941 році дав до радія важне слово про соціяльні питання в часі грізної війни; Іван XXIII видав дві Енцикліки, присвячені проблемам життя повоєнного покоління, ІІ Ватиканський Собор видав знамениту Конституцію «Радість і Надія» про завдання Церкви в сучаснім світі; Павло VІ теж двома Енцикліками розвинув багато проблем у вісімдесяту річницю «Рерум Новарум» і в іншій про розвиток народів; теперішній Папа Іван-Павло II — «Свідок Людини», «Оборонець прав Людини» (так звуть його) — досі в трьох Енцикліках широко розвинув науку Лева XIII і з новим світлом насвітлив проблеми соціяльного і економічного життя у світі. Зокрема помітна його Енцикліка «Про Працю» і ось «Сотий Рік».
Станули справді проти себе два табори: комунізм зі своєю державою, «потугою» на одній шостій частині світу з наукою Маркса, Енгельса, Леніна (ще і Сталіна, але про цього вже не говориться…) і з другої сторони — Церква з Христовою Євангелією. Дивно — змаг тривав сто років. Тому 15-20 років комунізм ще тріюмфально увійшов був у душу Заходу своєю наукою, захоплювалась ним молодь, університети, професори, деякі духовні особи навіть, великі міста Европи і Америки часами були червоні у травні чи в часі різних маніфестацій (головно проти ядерної зброї). І ось, майже несподівано все те скрахувало, впало, розвалилось, не видержало іспиту історії. Сталось те на наших очах, як і крах гітлерівського нацизму, і покоління не ймуть віри. Енцикліка «Сотий Рік» стрінулась з тією подією. Папа не трубить переможно у фанфари тріюмфу. Непотрібне. Соціяльна наука перед Левом XIII, у його Енцикліці і згодом в цілій науці Церкви базована на «словах життя вічного» Христа і, як каже папа, — «нема справжньої розв’язки соціяльного питання поза Євангелією». Цю думку повинен взяти до уваги всякий філософ чи ідеолог. Це теж пригадав Собор в 1965 році: «Церква з ходом століть і в світлі Євангелії виготовила та, зокрема в останніх роках, проголосила засади справедливости і рівноваги, яких домагається здоровий розум, і для індивідуального та суспільного життя і для міжнароднього» («Радість і Надія» ч. 63).
Все це — то пасторальні завдання Церкви. Церква іде з людством до вічности і на дорозі життя дає людству науки вічних правд, але теж дає і пасторальний провід у буденному житті серед матеріяльних вартостей, які теж потрібні людині. А таких вартостей появилось в останніх століттях чимало: приватна власність, праця і заробітня платня, ринок, зиск, становище і особа робітника, держава і її завдання в робітничих та індустріяльних часах автоматизації та електронічних засобів, свобода і духовні потреби людини і багато інших. Легко в такій скомплікованій ситуації помішати цілі із засобами, проміняти духовне за матеріяльне, людське за тваринне, загальне за егоїстичне, гідне за мізерне, вічне за короткотривале. І знову слова Собору: «Отож соціяльний лад і його розвиток повинен постійно служити на благо осіб, адже спрямування речей має підчинятися ладові осіб, а не навпаки, як на це вказав сам Господь, коли казав, що субота була встановлена для людини, а не людина заради суботи. Цей лад треба постійно розвивати, основувати його на правді, будувати на справедливості, оживляти любов’ю; в свободі ж треба знаходити щораз більше гуманну рівновагу» («Радість і Надія» ч. 26).
Енцикліка «Сотий Рік» Івана-Павла II знайшла великий відгомін у світі. Читали її всі. Студіювали її і в Організації Об’єднаних Націй (ООН). В ній багато світла і важних наук. «Рерум Новарум» була Великою Хартією соціяльного питання Церкви, ця Енцикліка є «Золотий Ланцюг» думок про ці питання, які терзають людство. І все це теж для майбутньости. Про Енцикліку появилось вже чимало творів, наукових доповідей і досліджень. Не може бути без цього і у вільній Україні. За ініціятивою Українського Католицького Університету ім. св. Климента в серпні минулого року виникла серед кількох наших працівників науки у Львові думка зорганізувати Наукову Конференцію, присвячену тій Енцикліці і соціяльному питанню. Хто як хто, а Україна на гіркім і трагічнім своїм досвіді може найбільше сказати про проблеми, які «привид комунізму» посіяв на наших землях, і цей посів дав жахливі овочі. Найбільш горезвісні на полі економії, національнім, релігійнім і екологічнім. Думку в імені нашого римського університету подав автор цих рядків і під його проводом 17 грудня 1991 р. відбулось засідання Наукових Інститутів Львова в справі організації такої Конференції. Взяли участь у цій ініціятиві такі представники Наукових Інституцій: УКУ, Духовна Семінарія УАПЦ, Львівський Державний Університет, Львівський Лісотехнічний Інститут, Інститут Прикладного і Декоративного Мистецтва.
Рішили створити Організаційний Комітет і запросили такі Наукові Інституції: Інститут Суспільних Наук АН України, Львівський Державний Університет, Наукове Товариство ім. Шевченка, Український Католицький Університет — Рим, Духовна Семінарія, ЧСВВ, Духовна Семінарія УАПЦ, Львівський Лісотехнічний Інститут, Львівський Інститут Прикладного і Декоративного Мистецтва, Українська Соціологічна Асоціяція.
Головою Комітету вибрано ректора В. П. Кучерявого. Конференцію упляновано відбути 9, 10, 11 червня 1992 р. і її сесії будуть відбуватись в трьох Інституціях Львова. Намічено 18 доповідей зі вступним словом Блаженнішого Мирослава-Івана на інавгураційній сесії. Досі вже зголосилось куди більше наукових доповідей, відгукнулись дуже активно Київ і Харків, і Конференція набирає поважних розмірів. Нею наш науковий Львів виступить на міжнародній арені, коли врахувати, якого значення є Енцикліка і значення соціологічних студій, зокрема науки Церкви. Питання є важні зокрема в нас тепер, бо на руїні економічного, культурного і духовного життя треба все відбудовувати, починаючи від основ, які з минулого України дощенту зруйновані, вживаючи вислову О. Гончара з його твору «Собор» — зруйнували «ті, що без соборів у душі»…
Доповіді будуть з дискусіями. їх потім плянується видати окремим збірником. Будо б добре і корисно, коли б наші науковці в діяспорі чи і зацікавлені соціяльними проблемами взяли участь у цій Конференції у червні. Гостям Україна все рада!
