Мабуть, без пахощів квіт майбуття,
крізь бетоновані шлюзи і домни,
болем моє безтілесне життя ніжністю,
смутком, мов повінню повне.
Гай, де пташиний цвіркоче намет,
вію пісень поневолені ночі,
тихі в журбі, Золотий зорелет
виплачуть чорного простору очі.
Світ, а за ним постає небуття,
не спроможне відтак до скорботи чи жалю,
чи себе, чи дітей довести до пуття,
тільки в’ється десь там у німому розмаю,
наче звук, і не звук, в коловерті чуття,
для якого наймення в тім світі — не маю.
1989-90 р.
Семінарист Богдан Завідняк
Поділитися: